Що має знати лікар про дитину-пацієнта?

Доступно на русском

Право на вибір методів лікування та згоду на медичне втручання є одним із фундаментальних прав людини. Але не всі права дорослих можна поширити на дітей. Для належного розв’язання правових ситуацій, що виникають у зв’язку з медичним обслуговуванням дітей, необхідно комплексно враховувати як міжнародно-правові стандарти, так і законодавство та правозахисну практику України.

Право дитини на інформовану згоду на медичне втручання

Правовий статус дитини за Сімейним кодексом України має особа до досягнення нею повноліт­тя, неповнолітньою вважається дитина у віці від 14-ти до 18-ти років, малолітньою — до досягнен­ня нею 14-річного віку (ст.6 Сімейного кодексу).

Основні положення стосовно прав дитини- пацієнта, зокрема, щодо надання інформованої згоди на медичне втручання, містяться у ст. 284 і 285 Цивільного кодексу та ст.38 і 39 Основ за­конодавства України про охорону здоров’я (далі — Основ). Але, згідно з положеннями цих статей, малолітня особа не має права вчиняти правові дії, пов’язані з її медичним обслуговуванням, зокре­ма: не має права обирати лікаря, методи лікування чи відмовлятися від надання медичної допомоги. Діти віком від 14 років мають право звернутися за наданням медичної допомоги, обирати лікаря та рекомендовані ним методи лікування і надати зго­ду на надання їм медичної допомоги. Згідно із за­конодавством України всі неповнолітні громадяни виведені з кола осіб, які мають право на медичну інформацію щодо стану свого здоров’я. Відпо­відно до п. 2 ст. 285 Цивільного кодексу та абз. 2 ст. 39 Основ право на отримання інформації про стан здоров’я дитини будь-якого віку мають ви­ключно дорослі, що опікуються нею, — батьки (усиновителі), опікуни, піклувальники.

Таким чином, правова конструкція інформова­ної добровільної згоди дитини у правовідносинах з надання їй медичної допомоги у законодавстві України складається з наступних положень:

1. інформована добровільна згода на медичну допомогу дитині у віці до 14 років повинна надаватися батьками або іншими особами, що їх заміняють, відповідно до закону, тобто тільки вони ставлять підпис під відповідними документами;

2 з досягненням віку 14 років неповнолітній отримує поміж інших право на інформовану згоду на медичне втручання. Відповідна письмова згода повинна оформлятися за підписом як пред­ставника дитини, так і самої дитини;

3. особа, яка досягла 18-річного віку, набуває усіх цивільних прав та обов’язків, у тому числі й у сфері надання медичної допомоги. Це ж стосуєть­ся і неповнолітніх, які набули повної цивільної ді­єздатності раніше — на підставах, передбачених ст. 34 та 35 ЦКУ.

Як бачимо, правова регламентація надання інформованої згоди на медичне втручання непо­внолітньою особою віком від 14 років у цивільно­му законодавстві України містить низку супереч­ностей. З одного боку, законодавець надав таким особам право на згоду на медичне втручання, з іншого — позбавив прав на інформацію щодо стану свого здоров’я та на відмову від медично­го втручання. І лікарі, і юристи нарікають на таку неузгодженість. Вочевидь, законодавець мав би послідовно «прив’язати» вік неповнолітнього па­цієнта до визначеного об’єму його правоздатності в контексті надання медичної допомоги та узго­дити всі статті, які стосуються даного предмету. Втім досі цього не сталося,тож батькам і лікарям доводиться діяти в реальних умовах правової невизначеності.

Правове регулювання тестування на ВІЛ-інфекцію та переривання небажаної вагітності у неповнолітніх

Положенням ст. 6 Закону «Про протидію поши­ренню хвороб, обумовлених вірусом імуноде­фіциту людини (ВІЛ), та правовий і соціальний захист людей, які живуть з ВІЛ» визначено, що «тестування осіб віком від 14 років і старше про­водиться добровільно, за наявності усвідомленої інформованої згоди особи, отриманої після надан­ня їй попередньої консультації щодо особливостей тестування, його результатів і можливих наслід­ків, з дотриманням умов щодо конфіденційності персональних даних, у тому числі даних про стан здоров’я особи». Відповідно до вимог п. 2. ст. 7 обов’язковою умовою такого тестування є квалі­фіковане післятестове консультування особи, у якої виявлено ВІЛ. Зокрема, медичні працівники зобов’язані інформувати таку особу (починаючи з 14 років) щодо: профілактичних заходів, необ­хідних для підтримання здоров’я ВІЛ-інфікованої особи та запобігання подальшому поширенню ВІЛ; гарантій дотримання прав і свобод людей, які живуть з ВІЛ, на території України; криміналь­ної відповідальності за свідоме нанесення іншій особі небезпеки зараження ВІЛ.

Правові умови переривання небажаної ва­гітності у неповнолітніх прописані у Наказі МОЗ України від 31.12.2010 № 1177 «Про затвердження клінічного протоколу «Комплексна допомога під час небажаної вагітності». У наказі передбачено, що штучне переривання вагітності у пацієнтки віком до 14 років або у недієздатної особи здій­снюється за заявою її законних представників, а у пацієнтки, яка досягла 14 років, — за її власною згодою. Також надається перелік прав пацієнтки, які стосуються і неповнолітніх: право «звернутись до будь-якого акредитованого закладу охорони здоров’я, незалежно від форми власності та підпорядкування, обрати лікаря, який буде ви­конувати процедуру (операцію)»; право «обрати метод штучного переривання небажаної вагітності та право на прийняття рішення після одержання повної, достовірної та чіткої інформації щодо осо­бливостей кожного з них».

У Наказі МОЗ України від 24.05.2013 № 423 «Про затвердження Порядку надання комплек­сної медичної допомоги вагітній жінці під час небажаної вагітності, форм первинної облікової документації та інструкції щодо їх заповнення» зазначено: «Проведення операції (процедури) штучного переривання небажаної вагітності у вагітної жінки віком до 14 років або у недієздат­ної особи здійснюється за заявою її законних представників. Штучне переривання вагітності у вагітної жінки, яка досягла 14 років, здійснюється за її згодою відповідно до статті 284 Цивільного кодексу України».

У згаданих правових актах правове регулю­вання спеціального порядку тестування на ВІЛ- інфекцію та переривання небажаної вагітності в Україні включає обов’язкову складову — на­явність усвідомленої інформованої згоди не­повнолітньої особи від 14 років, яка є суб’єктом відповідних правовідносин.

Законні представники дитини у правовідносинах з надання медичної допомоги

Для належного правового регулювання надання медичної допомоги дітям дуже важливим є чітке правове розмежування кола осіб, які можуть ви­ступати законними представниками дитини, а також підстав та сфер їхніх повноважень.

Загальне правило стосовно представництва неповнолітніх надано законодавцем у ст. 242 Цивільного кодексу: «Батьки (усино­вителі) є законними представниками своїх малолітніх та неповнолітніх дітей». Також у ст. 43 Основ передбачено: «Щодо пацієнта ві­ком до 14 років (малолітнього пацієнта), а також пацієнта, визнаного в установленому законом порядку недієздатним, медичне втручання здій­снюється за згодою їх законних представників». Також у Сімейному кодексі закріплено як право, так і обов’язок обох батьків вирішувати питання виховання і розвитку дитини, в тому числі її ме­дичного обслуговування (ст. 150, 157).

Зауважу, що за чинним законодавством України бабусі, дідусі, брати, сестри та інші роди­чі не є законними представниками неповнолітніх пацієнтів за умови відсутності у них відповідних підтверджуючих документів.

Підстави повноважень, права та обов’язки осіб, які є законними представниками дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, визначено у Сімейному кодексі України. Зокре­ма, такими представниками у правовідносинах з медичною установою та медичним персоналом є: а) патронатний вихователь; б) прийомні батьки; в) батьки-вихователі дитячого будинку сімейно­го типу. Вказані особи мають право приймати рішення про медичне обслуговування дитини, якою вони опікуються. І саме вони відповідають за наслідки їхньої відмови від лікування дитини.

Механізм правового захисту неповнолітніх у випадку відмови законного представника від необхідного медичного втручання має свої особливості в Україні та передбачає здійснення низки конкретних заходів. У п. 5 ст. 43 Основ зазначено: якщо відмова батьків або інших пред­ставників від медичного втручання може спри­чинити серйозні наслідки для здоров’я дитини, лікар зобов’язаний повідомити про це органи опіки та піклування. Відповідно до норм Закону України «Про охорону дитинства» та «Правил опіки та піклування», ці органи покликані захи­щати інтереси дитини, в тому числі й від батьків, опікунів, піклувальників.

Звісно, лікар не може примусити пацієнта, в тому числі й законного представника дитини, прийняти медичну допомогу. Головним завданням медичної установи та лікаря у випадку відмови дорослого від медичного втручання від­носно дитини є юридично виважені дії та пра­вильне оформлення передбачених законодав­ством документів. Тому доцільно дотримуватися послідовності дій. По-перше, слід переконатися, чи є особа, що супроводжує дитину, її законним представником — батьком, матір’ю або іншою особою, яка має документальне підтвердження своїх повноважень. По-друге, надати повну та адекватну медичну інформацію представнику за стандартами, що передбачені у чинному за­конодавстві. По-третє, вчинити дії, спеціально передбачені для подібних випадків:

а) взяти відмову у письмовому вигляді;

б) у разі необхідності оформити акт про від­мову у присутності свідків;

в) повідомити про факт відмови органи опіки та піклування.