Українська наука — у кризовому стані. Передусім, через недофінансування — у той час, як країни ЄС відраховують науковцям 3-4 % ВВП, наша держава впродовж останнього десятиліття виділяла на потреби науки 0,3%. Тож не дивно, що Україна посідає 93 місце у рейтингу інноваційності серед 146 країн світу. Втім, безгрошів’я — не єдина біда української науки. 2 липня 2014 року відбулися парламентські слухання, де було запропоновано низку законодавчих змін у цій сфері. Чи вилікує нова буква закону застарілі хвороби вітчизняної науки?
ВЗ Які ваші враження від парламентських слухань щодо стану науки? Чи з’являться нові перспективи для її розвитку найближчим часом?
Олеся ГУЛЬЧІЙ, начальник науково-координаційного управління НАМН України, експерт ВООЗ, доктор медичних наук, професор, Заслужений працівник охорони здоров’я УкраїниМи повинні систематизувати законодавство, відверто заявити, що в ньому застаріло, і змінити віджилі норми. Приміром, заборона відкривати банківські рахунки перетворює наукові установи на заручників казначейства. І це при тому, що вони виживають як можуть: встановлюють гнучкі графіки роботи, щоб співробітники працювали неповний день, оформляють «вимушені» відпустки, аби лише вписатися в рамки фінансування. Навіть пошук зарубіжних грантів не може компенсувати його відчутного дефіциту. Натомість можливості позабюджетного фінансування наукових установ обмежені чинним законодавством.
Відстає від реалій сучасності і правове забезпечення таких напрямків, як патентування новітніх наукових розробок, методик лікування тощо. Саме тому з ініціативи Президента НАМНУ Андрія Сердюка ми об’єднали зусилля з Національною академією правових наук і створили Центр медичного права, до складу якого ввійшли провідні вчені, медики та юристи. Центр уже почав працювати — аналізуємо законодавчу базу, напрацьовуємо проекти нових законодавчих документів. Це актуально ще й тому, що Україна підписала Угоду про асоціацію з ЄС, якою передбачено науково-технічне співробітництво і залучення нашої країни до європейського дослідницького простору. Тож на часі — гармонізація українського законодавства, в тому числі й у сфері медичної науки, з європейськими законами. Деякі з них достатньо лише ретельно вивчити, проаналізувати і застосувати в Україні.
Приміром, країни ЄС прийняли спільну декларацію про підготовку докторів філософії в охороні здоров’я. Україна також може приєднатися до них. Деякі ж норми нам потрібно прописувати заново. Про це і йшлося на парламентських слуханнях, де було запропоновано проект нового закону про наукову та науково-технічну діяльність.
ВЗ Що він може змінити?
— Зокрема, проект передбачає зміни у системі управління: пропонується створити Національну раду з питань науки й технологій, яка заслуховуватиме звіти НАН, галузевих академій, центральних органів виконавчої влади, оцінюватиме стан науки в Україні, розроблятиме стратегію державної політики у сфері науки й інновацій тощо. Планується подальша демократизація діяльності НАМНУ та галузевих академій. Приміром, пропонується надати право голосу на загальних зборах академій делегованим працівникам наукових установ, які в такий спосіб отримають можливість впливати на формування політики академії. Також пропонується створити передумови для запровадження грантової системи фінансування прикладних досліджень (при збереженні гарантованого базового фінансування).
Державним науковим установам, університетам, академіям буде надано право створювати господарські товариства для використання об’єктів інтелектуальної власності, а університетам, які здійснюють наукові дослідження, — базове бюджетне фінансування. Наукові установи зможуть укладати договори з університетами щодо створення спільних лабораторій, а, отже, вони будуть рівними партнерами.
Взагалі у контексті розбудови медичної науки потрібно створити цілісну доктрину її розвитку, де було б переосмислено роль академії, її зв’язок з університетами, які також мають потужну наукову базу. Їм потрібне тісне секторальне, міжгалузеве співробітництво. У чотирьох областях і місті Києві на базі наших інститутів уже створено кластери, які об’єднають зусилля науки, освіти і практичної медицини, стануть центрами трансферу новітніх медичних технологій та інших результатів наукових досліджень у практику охорони здоров’я.
Проект нового закону також передбачає чимало кроків, спрямованих на соціальний захист науковців. Без інвестицій в інтелектуальну сферу наша країна не має майбутнього.
ВЗ Натомість у суспільстві частіше можна почути нарікання на те, що наша наука «не дає віддачі»…
— Так, звучить критика на адресу того, що у нас наука існує заради науки, а плодів її діяльності не видно. Насправді ми погано інформуємо суспільство про свої напрацювання, нововведення та їх впровадження у практику охорони здоров’я. Це ще й наслідок відсутності тісної взаємодії між НАМН та МОЗ України, яка негативно позначається і на інших напрямках. Приміром, серед головних позаштатних спеціалістів МОЗ дуже мало директорів академічних установ, які мають у своєму розпорядженні відповідний апарат, щоб проаналізувати ситуацію із захворюваністю населення, забезпечення тієї чи іншої галузі кадрами, розробити відповідні рекомендації та пропозиції. Адже для того, щоб керувати тим чи іншим напрямком медицини, потрібно не просто бути хорошим фахівцем чи ентузіастом, а ще й мати канали для отримання достовірної інформації, статистики, слідкувати за динамікою змін, володіти методологією аналізу захворюваності у зрізі регіонів і всієї країни, зрештою, мати для такої великої роботи помічників-аналітиків. Установи НАМН таких фахівців мають, вони готові долучитися до напрацювання рекомендацій, розробки нормативів чи документів. На жаль, далеко не завжди їхні пропозиції впроваджуються в життя, оскільки кінцеве рішення приймається в МОЗ.
Один яскравий приклад. Свого часу в Україні було розроблено загальнодержавну програму «Здоров’я 2020 — український вимір». Зауважу, що вона створена у рамках нової європейської стратегії — Україна схвалила резолюцію європейського регіонального комітету ВООЗ, представник України брав участь у розробці європейської політики, була створена спеціальна робоча група для розробки програми. А зараз ми знову чуємо заклики розробити нову програму «Здоров’я нації». Тобто ми вже відмовляємося від програми, орієнтованої на європейську, яка охоплює різні напрямки охорони здоров’я та має наукове обґрунтування кожної позиції? Інша річ, що на сьогодні доцільно було б її доопрацювати, оскільки від оприлюднення проекту програми у 2011 році та її подання до ВР України у 2013 році минув час.
Але, повертаючись до питання про вихід ідеї в практичну площину, наведу інший приклад — створення перинатальних центрів. Вони почали з’являтися лише тому, що на це була політична воля найвищого керівництва держави, було відповідне фінансування, і тоді наукове обґрунтування ідеї, наукові традиції і нові напрацювання розгорнулися на повну силу. Оце і є взаємодія науки і практики, скріплена реальним фінансуванням та політичною волею. Зараз так само потрібно звернути увагу на іншу проблему — надсмертність чоловіків працездатного віку в Україні: вивчити причини цього явища, проаналізувати всі фактори ризику і розробити міжсекторальний підхід до розв’язання проблеми. Але знову ж таки наука, практична медицина, держава повинні бути в одній «зв’язці».
ВЗ Дехто стверджує, що, обравши шлях фінансування окремих напрямків, які дають негайний практичний результат, ми втратимо фундаментальну науку, і що розвинені країни світу вже стоять перед такою загрозою.
— Для того, аби наукові результати стали затребуваними на практиці та ще й приносили комерційний прибуток, потрібно мати суттєву фундаментальну основу науки. Тому я не погоджуся з тим, що держави світу не дбають чи не фінансують фундаментальні дослідження. Приміром, у ФРН програми наукових досліджень у сфері охорони здоров’я приймаються на рівні федерального уряду. При цьому визначають кілька пріоритетних сфер (так званий проблемно-орієнтований підхід) і фокусують наукові дослідження на основних захворюваннях (у ФРН такими визнані, зокрема, ментальні хвороби), створюють відповідні наукові медичні центри, які можуть поєднувати ресурси університетської і клінічної баз тощо.
Під час парламентських слухань також лунала пропозиція створити подібні лабораторії колективного користування, щоб задіяти максимальні ресурси для наукових досліджень у тій чи іншій галузі. Це міжнародний підхід. Ще один напрямок, який у ФРН виділили як пріоритет наукових досліджень, — персоналізована медицина. Так само зусилля медичної науки там сконцентровано на вивченні системи охорони здоров’я та організації медичної допомоги, на перспективах превентивної медицини.
ВЗ Це настільки різні напрямки — як їх звести воєдино?
— Саме виходячи з такої необхідності, в Україні потрібно створити потужну наукову інституцію. В рамках парламентських слухань було озвучено ідею створення Національного інституту громадського здоров’я. Це не «ще один» заклад, а свого роду надструктурний зв’язок існуючих наукових установ, які нині займаються різними проблемами, здебільшого — роздрібнено, часто — дублюючи одна одну.
Інститути громадського здоров’я існують практично в усіх розвинених країнах, вони покликані аналізувати стан здоров’я населення не за окремими нозологіями, а за цілісною картиною, тобто здійснюють системну оцінку здоров’я нації та організації медичної допомоги. Якби у нас існувала така наукова інституція, то, я переконана, реформи в охороні здоров’я були б проведені правильно. Нам потрібно орієнтуватися на кращий світовий досвід.
ВЗ А як сприймає світ українську науку — як безнадійно відсталу чи таку, що має хороші перспективи?
— Все залежить від того, про який напрямок йдеться і з ким конкретно співпрацюють наші зарубіжні колеги. Як правило, це спілкування на рівних, особливо коли воно відбувається на рівні наукових дискусій, наукового бачення проблеми тощо. Приміром, Каролінський інститут (Швеція), який номінує лауреатів Нобелівської премії в галузі фізіології медицини і визнаний провідним інститутом у підготовці медичних кадрів, співпрацював з НМУ імені О.О. Богомольця по 6-ти напрямках (акушерство і гінекологія, ендокринна гінекологія, ендокринна хірургія, педіатрія, громадське здоров’я, стоматологія), а нині спільні наукові проекти зареєстровано з Інститутом ПАГ НАМН України.
Багато наукових інституцій та університетів Європи також виявили зацікавленість у наукових проектах із нашими вченими. Частина фондів, які виділяють кошти на науку та освіту в ЄС, також співпрацюють з українськими закладами. Своєрідним визнанням рівня знань і потенційних можливостей наших науковців є те, що їх охоче приймають на роботу за кордоном. Цим можна було б пишатися, якби відтік талантів не вдаряв по інтересах нашої держави. Особливо це стосується молодих вчених. Як би там не говорили, що наша молодь не йде в науку, це не зовсім відповідає дійсності. Матеріальні та соціальні питання не знімаються з порядку денного (бо заробити наукою на життя в нашій країні дійсно важко), але якщо проаналізувати дані вивчення мотивації тих, хто вирішив займатися науковою діяльністю, стає зрозуміло — для них не останню роль відіграють можливості професійного розвитку. Почасти вони шукають їх у співпраці із зарубіжними інститутами. Молоді люди хочуть максимально реалізувати себе у професії, піднятися на найвищу кар’єрну сходинку і при цьому гідно жити. Тому й маємо відтік молодих фахівців за кордон, і це, як правило, талановиті вчені. Не треба їх звинувачувати. З власного досвіду спілкування з такими людьми знаю, що вже через кілька років роботи за кордоном, коли їм вдається там «закріпитися» і досягти певних успіхів, вони «повертаються» в Україну цікавими проектами, підтримкою наших молодих вчених, сприянням розвитку лабораторій рідних альма-матер, допомогою у наданні грантів тощо. І такі зв’язки потрібно всіляко підтримувати.
До речі, відтік вчених — це не суто українська проблема. У 2010 році ВООЗ прийняла «Глобальний код міжнародного найму фахівців охорони здоров’я», своєрідні правила цивілізованого найму медичних працівників. Бо і науковці, і лікарі, і медичні сестри їдуть працювати у ті країни світу, де їхня праця оплачується вигідніше, ніж вдома. Щоб наші молоді вчені повернулися, потрібно, аби ніщо не заважало їм розвиватися і досягати наукових вершин.
ВЗ Що, крім порожньої державної кишені, заважає розвитку вітчизняної науки?
— Передусім, нашій «науковій системі» не вистачає гнучкості. Приміром, за кордоном науковими дослідженнями займаються тимчасові творчі колективи (куди входять представники різних закладів), їх створюють під певні завдання держави, під вирішення конкретних проблем. У нас формально також визначаються пріоритети, однак моно-спрямовані дослідження менш ефективні, для цього потрібно залучати науковців, які працюють «на стику» різних напрямків. Але рамки, визначені фінансуванням, не сприяють об’єднанню в одному колективі фахівців різних закладів і тим більше їх стимулюванню. Попри те, що вітчизняна наука зазнає труднощів у нинішніх соціально-економічних умовах, вона має гарний потенціал, а, отже, і перспективи розвитку. Нам потрібно всіляко сприяти її інтеграції у загальносвітову науку, активізувати підтримку молодих вчених, перейти від бюджетного утримання науково-дослідних установ до програмно-цільового фінансування найбільш необхідних для країни досліджень, трансформувати чинне законодавство до реальних потреб науки і суспільства, розробити сучасну доктрину розвитку української медичної науки. Завдань багато, але без їх вирішення здійснити «великий прорив» неможливо.
Розмову вела Світлана ТЕРНОВА, «ВЗ»
Точка зору
Віталій МАЙДАННИК, академік НАМН України, доктор медичних наук, професорЗ іншого боку, ми повинні шукати шляхи виходу з нинішнього становища, в тому числі і з огляду на міжнародний досвід. По-перше, у світі багато уваги приділяють університетській науці, створюють інноваційні моделі господарювання, які поєднують наукову діяльність, підготовку фахівців, виробничі структури. Це дуже хороша ідея. Однак в Україні інші підходи, зокрема, і до обсягів підготовки спеціалістів. Приміром, щорічно НМУ ім. О.О. Богомольця випускає 1,5 тисячі осіб, а Каролінський інститут — 100 осіб. Там створюють кафедри з удосконалення лікарів на базі науково-дослідних інститутів. І це правильно, бо курсанти мають змогу подивитись найкращі технології, методики. «Валовий підхід» до підготовки лікарів є перешкодою для перенесення такого досвіду в Україну. Якщо чисельну «армію» студентів нашого ВНЗ запустити в науково-дослідний інститут (у разі створення кластеру), не буде ні науки, ні навчання.
Щодо самих студентів, безумовно, є такі, що мріють про науку, і це помітно вже з перших курсів — вони цікавляться гуртками, готують наукові доповіді тощо. Але таке «зерно» потрібно виростити, й тут багато чого залежить від викладачів: чи зуміють вони підтримати «іскорку» цікавості студента, чи виховають із нього майбутнього вченого. Це — не «кузня кадрів», це індивідуальний підхід. До того ж життя вносить свої корективи. Молодь шукає, де вона може себе реалізувати. Приміром, цьогоріч наша кафедра готувала до вступу в аспірантуру 2-х випускників, але їм зробили вигідну пропозицію з працевлаштування, і вони відмовилися від наукової стезі. Навряд чи й повернуться до неї. Інший приклад — наша аспірантка, яка захистилася й отримала звання доктора філософії в Каролінському інституті, а потім упродовж 6 років там працювала, повернулася в Україну — виключно з патріотичних міркувань. Незважаючи на те, що умови для заняття наукою у Швеції і в Україні важко навіть порівняти.
Вітчизняні науково-дослідні інститути виживають лише за рахунок міжнародних грантів, фірм, шукають будь-які варіанти, щоб проводити дослідження. Що з цього виходить? Наші науковці роблять не те, що хочуть, чи те, що вкрай потрібно на сьогодні, а бодай те, що можуть зробити власними силами. По-друге, у розвинених країнах світу науку фінансують не тому, що, як говорили за радянських часів, «наукове дослідження — це спосіб задовольнити власний інтерес за державний кошт», а, передусім, з розрахунку на «практичний вихід» наукових досліджень.
В Україні ж наукові розробки так і залишаються на рівні наукових розробок, їх впровадження у практику не відбувається. Щонайбільше їх використовують в одній установі, навіть якщо це розробки на рівні патентів. Ніхто не зацікавлений запустити їх у виробництво. Можу підтвердити це з особистого досвіду. Група наших вчених провела тривалу та ефективну апробацію діагностичного приладу, розробленого фахівцями Інституту гідромеханіки НАН України (аналог якого, до речі, існує тільки у США та Ізраїлі). І попри низьку вартість цього приладу лікарні не можуть його придбати, бо держава не передбачила витрат на такі цілі. Тож і підприємства не беруть розробки у виробництво, бо потім не зможуть їх реалізувати. Зате ми постійно говоримо, як же нам потрібно купувати обладнання за кордоном і яке воно дороге. Так, багато чого потрібно імпортувати, але ж багато чого можуть запропонувати і вітчизняні вчені! Таким чином, наука в Україні втримується на плаву завдяки зусиллям ентузіастів, їх особистим контактам, зв’язкам із міжнародними організаціями, в той час як у розвинених країнах світу вона вже давно комерціалізувалася.
З огляду на сказане, вважаю, що в Україні настав час прийняти новий закон про наукову діяльність і змінити державну політику щодо науки, аби нарешті перевести її із стану виживання до стану розвитку.
