Навчатися усе життя!

Декілька днів тому тисячі молодих людей вперше увійшли в університетські аудиторії. Медичні виші також відкрили двері для своїх нових вихованців. Хочеться вірити, що медицина для них стане не тільки професією, а й способом життя. Адже наша спеціальність, як жодна інша, потребує безперервного вдосконалення, знання новітніх технологій, постійної готовності прийти на допомогу людині. Рівень медичних знань, а також стан охорони здоров’я вважається найважливішим показником добробуту і розвитку будь-якої держави та суспільства. 

Потрібні системні зміни

Валерій Запорожан, академік НАМН України, ректор Одеського національного медичного університету

Особливо це стосується серцево-судинних, онкологічних захворювань, дитячої та передчасної смертності, за якими наша країна вдвічі випереджає Європу. Епідемія туберкульозу, ВІЛ, зниження народжуваності при збільшенні смертності — все це загострює ситуацію, особливо на тлі обмеження доступу до безкоштовної медицини для більшої частини населення, погіршення якості медичних послуг, дефіциту медичних кадрів.

Виникає запитання: в чому причина такого стану галузі? По-перше, кошти, які виділяються на вітчизняну охорону здоров’я, «розпорошуються» на занадто велику кількість лікувальних установ (їх в Україні вдвічі більше, ніж у країнах Європи!), через що їх неможливо забезпечити сучасним обладнанням та кваліфікованими кадрами. І досі ці лікувальні установи фінансуються за кількістю ліжко-місць, хоча світ уже давно відійшов від цієї практики. Пот­рібно фінансувати пацієнта, і він повинен знати — де, як і на яку суму може отримати медичну допомогу. Тоді у лікувального закладу буде мотивація і можливість не тільки упорядкувати клініку, але й забезпечити її кваліфікованими кадрами, диференціювати оплату їх праці залежно від якості роботи.

По-друге, більшість стаціонарів у нас розташовані у великих містах, при цьому первинна медико-санітарна допомога знаходиться на початковій стадії розвитку.
Все це спровокувало економічну неефективність і громіздкість нашої системи охорони здоров’я та призвело до її зубожіння й занепаду.

Щоб вирішити проблеми, які накопичувалися десятиліттями, потрібні системні зміни в галузі, прийняття відповідних рішень як на державному, так і на регіональному рівнях. У 2011-2012 рр. була спроба реформувати галузь, але, на жаль, позитивного результату не досягнуто. Те, що подавалося під виглядом реформ охорони здоров’я, вилилося в економію бюджетних кош­тів, а ситуація в галузі не змінилася.
Головною помилкою було те, що реформою займалися чиновники, до неї практично не були залучені ані лікарі, ані організації, що представляють інтереси пацієнтів. Однак альтернативи реформам не існує. Ми вже й так запізнилися з ними на більш ніж 20 років. Модернізація охорони здоров’я повинна бути постійною, оскільки щодня створюються десятки нових препаратів, методів лікування, приладів, а це — нові можливості для практичної медицини. Хочеться вірити, що новому поколінню лікарів пощастить працювати в оновленій медицині.

Шлях до мрії — через досвід

Вступаючи до університету, більшість студентів подумки уявляють себе майбутнім хірургом, терапевтом або психіатром. Але шлях до такої мрії тривалий. Реформування системи передбачає перенесення акцентів на первинний рівень медичної допомоги, головною фігурою якого є сімейний лікар або лікар загальної практики. Й абсолютна більшість нинішніх першокурсників почнуть свою кар’єру саме у сімейній медицині. Не треба спекулювати, мовляв, сімейний лікар повинен акумулювати вичерпні знання та навички усіх «вузьких» спеціалістів. Насправді — це окрема лікарська спеціальність. І володіючи основами різних медичних знань, сімейний лікар здатний забезпечити комплексний підхід до лікування пацієнта. Це зовсім інша філософія лікування. Сімейний лікар, якщо він доб­ре підготовлений і оснащений, може вирішити до 80% проблем пацієнтів. Але як же бути з мріями? Вони цілком реальні: відпрацювавши три роки сімейним лікарем, можна отримати «омріяну» спеціальність на рівні післядипломної освіти.

Науковий фундамент реформ

Важливо розуміти, що реформа галузі — це не тільки перебудова мережі лікувальних установ і створення цент­рів медико-санітарної допомоги. Це, передусім, поліпшення якості медичного обслуговування. Тому, безумовно, фундаментом реформи має стати медична наука — вчені та лікарі повинні діяти спільно на благо пацієнта.
Серед пріоритетів сучасної медичної науки України — високотехнологічні дослідження, насамперед, у галузі біотехнологій, молекулярної медицини. На основі досягнень генетики та клітинної біології, зокрема, відкриття та вивчення стовбурових клітин, відкриваються необмежені можливості для розуміння причин виникнення і розвитку хвороб, а також для розробки найефективніших способів їх профілактики й лікування. Завдання лікаря — відслідковувати рекомендації вчених та імплементувати їх у практичну медицину.

В науково-дослідних інститутах і медичних вишах України працює багато видатних вчених. Нашій країні вдалося зберегти наукові медичні школи, які за своїм рівнем та авторитетом не поступаються кращим зарубіжним аналогам — школи академіків Стражеска, Філатова, Амосова, Шалімова, Ромаданова та інших.
Втім, у сучасній світовій науці відкриття та наукові прориви часто роблять молоді люди й колективи —
талановиті, амбіційні, вільні від стереотипів, одержимі прагненням стати справжніми професіоналами. Упевнений, що і серед нинішніх першокурсників є майбутні вчені. Університети покликані не тільки готувати фахівців, а й помічати і виховувати талановиту молодь, здатну поповнити ряди наукової еліти країни. Недарма кажуть, що академіки народжуються на першому курсі.

Однак головною дійовою особою в охороні здоров’я є і буде лікар. Саме за якістю його роботи люди оцінюють рівень медицини в країні. На моє глибоке переконання, лікар, якому людина довіряє своє здоров’я, здоров’я своїх дітей і навіть саме життя, заслуговує на високий соціальний статус і повагу в суспільстві. І тут наша держава в боргу перед медиками. Тому головним завданням реформування галузі залишається створення таких умов професійної діяльності й освіти, оплати праці, побуту, при яких професія лікаря знову стане однією з найпрестижніших.

Мудрість змії і серце лева

Слова Авіценни про те, що «лікар повинен володіти поглядом сокола, руками дівчини, мудрістю змії і серцем лева» не втрачають своєї актуальності, адже належать до вічних істин. Тож нині, коли ми висуваємо високі вимоги до кваліфікації лікаря, не варто забувати про інші вимоги — лікар повинен бути чуйним, уважним, він має викликати довіру людей, знаходити спільну мову з пацієнтом. Це — мистецтво, і його пот­рібно опановувати так само, як і професійні знання.

«Якщо хворому після розмови з лі­карем не стало легше, то це не лікар», — говорив відомий психіатр В. Бехтерєв. Важливо усвідомити, що відносини лікаря і пацієнта — не просто обмін інформацією, це частина лікування, яка будується на принципах довіри.

Лікарю недостатньо бути хорошим фахівцем, він повинен розуміти психологічний стан хворого. І цьому також треба вчитися. Медична етика й деонтологія допомагають знайти відповіді на безліч складних питань лікувальної практики. Наприклад, чи завжди лікар повинен говорити пацієнту правду про стан його здоров’я, особливо у випадку тяжкого діагнозу? Однозначної відповіді не існує: лікар має діяти в інтересах пацієнта, тобто бути гнучким.

Водночас законодавство й етичні норми набагато конкретніше трактують суть лікарської таємниці. Її розголошення, якщо це призвело до тяжких наслідків, карається кримінально.

Не менш актуальним є трактування права лікаря на помилку. Клятва Гіппократа зобов’язує його грамотно надавати медичну допомогу і повністю відповідати за свої дії. Водночас, якщо суспільство покладе всю відповідальність за результати лікування пацієнта виключно на лікаря, навряд чи знайдуться охочі обрати цю професію. Скажіть, який хірург наважиться оперувати хворого, якщо 100-відсотковий успіх операції не гарантовано, а за спиною у нього стоятиме прокурор? Операція — завжди ризик.

Слід розрізняти випадки: коли шкода здоров’ю пацієнта і навіть його смерть були наслідком лікарської помилки, а коли це сталося через неналежне виконання професійних обов’язків, несвоєчасне надання медичної допомоги або навіть злий умисел. З повною відповідальністю можу сказати, що у світі немає жодної країни, де б не траплялося лікарських помилок. Незалежно від тяжкості наслідків це не кримінально-правова, а виключно медична проблема. І оцінити дії лікаря має лікарське співтовариство, яке здатне оцінити рівень професіоналізму колег.

І нове поповнення армії лікарів повинне докласти максимум зусиль, щоб набути високого рівня професіоналізму — починаючи зі студентської лави та не зупиняючись упродовж усієї практичної діяльності. Дослідження, проведені у Великій Британії, засвідчили: якщо лікар упродовж тижня прочитав менше 200 сторінок спеціальної літератури, він деградує.

Тож самоосвіта є головною вимогою становлення і вдосконалення лікаря. Це настільки важливо, що у 1967 році на деонтологічному Конгресі в Парижі до Клятви Гіппократа внесли доповнення: «Клянуся навчатися усе життя!»