У той час, коли зусилля всієї країни зосереджені на боротьбі за незалежність і територіальну цілісність, кожен лікар вишукує можливість внести свій посильний вклад у цю історичну місію. Одні створюють надійний тил, інші рятують життя потерпілим та пораненим безпосередньо в зоні бойових дій.
Щороку, зустрічаючи в університеті нове поповнення студентів, ми розповідаємо їм, яким повинен бути сучасний лікар. Чесно кажучи, не завжди помічаєш в очах студентів розуміння й адекватну реакцію. Нинішній навчальний рік вочевидь став винятком. Нині студенти розуміють, що медичні працівники — у лавах захисників вітчизни.
Зауважу, що лікар і військовий лікар — професії не ідентичні. Одна справа оперувати пацієнта в умовах стаціонарної клініки, маючи під рукою весь необхідний інструментарій, повну хірургічну бригаду, ліки й устаткування, інша — робити це в польових умовах. Та й «мирні» операції та поранення на фронті — різні речі, які потребують спеціальних практичних навичок лікаря. Тому сьогодні так необхідні в медичних вишах військові кафедри, необдумано скасовані три роки тому. Разом із ними ліквідовані в навчальних програмах такі дисципліни, як військово-польова і військово-морська хірургія, хірургія екстремальних ситуацій, військова гігієна тощо.
Відродження цих кафедр, заплановане МОН України, працюватиме на перспективу, адже навчання лікаря триває 6 років, а дефіцит військових лікарів маємо вже сьогодні. Тож потрібно перебудувати систему навчання лікарів, зорієнтувавши її на надання медичної допомоги фронту. Наприклад, це можна зробити, використовуючи курси перепідготовки лікарів у медичних університетах.
Для оперативної перепідготовки лікарів для зони АТО потрібно використовувати передовий міжнародний досвід, залучати до цього імітаційні технології й методи, що допомагають досягти максимального реалізму при імітації різноманітних клінічних сценаріїв, а також обробку технічних навичок окремих діагностичних і лікувальних маніпуляцій.
В Одеському медуніверситеті такі можливості існують: у своєму розпорядженні маємо центр симуляції — багатопрофільний навчально-інноваційний підрозділ практичної підготовки лікаря, оснащений найсучаснішими тренажерами. Деякі кафедри університету розміщуються у Військово-медичному клінічному центрі Південного регіону (колишній військовий госпіталь) — нині тут перебувають на лікуванні сотні бійців АТО. Спільно з фахівцями Центру ми розробили програму циклу практичної перепідготовки лікаря, яка базується на аналізі статистики поранень і дає змогу за короткий термін підготувати фахівця для роботи в умовах військових дій — як у лазаретах, так і в стаціонарних госпіталях.
Викладачі та студенти Одеського національного медичного університету готові максимально допомагати військовим і мирному населенню зони АТО. У нас навчається майже 1000 студентів із Донецької та Луганської областей.
Наші бійці загону «Милосердя», які зазвичай опікуються ветеранами війни, нині поповнили свої ряди й надають допомогу медперсоналу військового госпіталю на нічних чергуваннях — доглядають за пораненими. Понад 50 студентів здали кров для поранених бійців.
Не очікуючи відкриття військової кафедри, Рада студентського самоврядування у вихідні дні проводить тренінг «Військовий госпіталь», де студенти відпрацьовують і демонструють навички надання первинної медико-санітарної допомоги, вчаться влучно стріляти, виносити поранених із поля бою.
Викладачі та студенти нашого університету зібрали гуманітарну допомогу для АТО (теплий одяг, продукти харчування, теплові електробатареї, засоби гігієни і — що особливо важливо, — медичне обладнання, необхідне для лікування поранених), яку ректор університету академік НАМН України В.М. Запорожан та начальник військового госпіталю полковник В.П. Майданюк відвезли в Одеський мобільний госпіталь на кордоні з Донецькою областю. За словами Валерія Запорожана, після його зустрічі та спілкування з офіцерами-медиками, які служать у зоні АТО, з’явилося багато спільних ідей щодо оптимізації взаємодії мобільного військового госпіталю із системою цивільної охорони здоров’я в цілому, а також щодо діяльності вітчизняної військово-медичної системи зокрема.
Безперечно, важливо забезпечити потреби мобільного госпіталю на кордоні зони АТО сучасним медичним обладнанням. За багатьма позиціями забезпечення вже зроблено, і це — значний крок уперед, оскільки госпіталь починав працювати з апаратурою, яка дісталася у спадок ще з радянських часів.
Але, на переконання академіка В.М. Запорожана, надзвичайно актуальним на сьогодні є системне вирішення деяких організаційних питань, зокрема, ротації військово-медичних кадрів для роботи в польовому госпіталі й логістики евакуації поранених у стаціонарні госпіталі Києва, Дніпропетровська, Одеси, Львова.
Часу «на розкачку» немає — в умовах, нехай і неоголошеної, війни і хиткого перемир’я потрібно діяти максимально оперативно.
Юрій Харченко, проректор Одеського національного медичного університету з науково-педагогічної роботи, доктор медичних наук, професор
Максим Морозько ще до початку АТО був мобілізований у якості лікаря операційно-перев’язувального відділення медичної роти. Нещодавно Максим Петрович приїздив у відпустку, і нам вдалося з ним поспілкуватися.
ВЗ Як потрапили до війська?
— Я сам попросив у військкоматі, щоб дали повістку. Медичний університет я закінчив за спеціальністю «Лікар-педіатр», тож подумав: «Повістку не надіслали, бо кому ж потрібні педіатри на війні?» Але крім цього на курсах я отримав спеціалізацію лікаря-анестезіолога, тому прийшов до військкомату з відповідними документами, щоб актуалізувати дані про себе. Військком мені каже: «Бажаєш послужити Батьківщині?» «Якщо треба — буду служити, «косити» не збираюсь!», — відповідаю. «Що ж, — каже, — завтра виїжджаємо!»
З’ясувалося, що він уже три дні шукає анестезіолога. Я тоді подумав: військком жартує, що завтра виїжджати. Наступного ранку збираюся на роботу — він телефонує: «Ми ж домовлялися, що о восьмій годині прийдеш!» А в мене того дня чергування, операційний день, заняття зі студентами…
В частині видали мені форму, берці. Ще із двома мобілізованими хірургами — з ЦМЛ №1 м. Житомир та обласного протитуберкульозного диспансеру — в складі медичної комісії проводили огляди таких же вчорашніх цивільних, призваних на захист країни. Потому виїхали до однієї з областей України — до військової частини, яка прикривала південний напрямок, пізніше — на Донеччину. Спочатку займалися суто мирними справами: лікували в основному «буденні» бронхіти, пневмонію, розтягнення, невеликі травми.
ВЗ А серйозні поранення?
— Вперше зазирнув у очі війні десь у кінці квітня, коли розстріляли колону, яка рухалася до Слов’янська, — везли провіант і воду. Загинуло відразу шестеро наших хлопців, було багато поранених. Того дня — пам’ятаю, такого теплого й сонячного — ми пристрілювали зброю на полігоні. Й саме дійшла черга до медичної роти, коли повідомили, що обстріляли колону. Начмед лише поглянув на мене й сказав: «Треба комусь їхати туди!»
Важких поранених забрав гелікоптер, залишилися легкі — з дрібними осколками, струсами, баротравмами. Звичайно, у той момент не аналізував своїх переживань та емоцій — треба було все робити швидко, бо за півтора кілометри від нас ішла перестрілка.
Далі був Карачун, де регулярно, раз у день-два, були мінометні обстріли й постійна бойова готовність. Якщо «починається» — відразу на себе бронежилет, каску, медичну сумку і — по місцях. Потім — виїзд із Карачуна до Семенівки, де було багато втрат…
ВЗ Яка ситуація із забезпеченням медичними препаратами?
— Препаратів для надання медичної допомоги вистачає. За два-три місяці накопичили дуже багато ліків, які привозять волонтери, навіть запас є — й основних, і додаткових препаратів. Антибіотики ін’єкційні й пероральні, перев’язувальні пакети, джгути, вата, бинти, марля, зеленка і йод… Тож із медичним забезпеченням у нас більш-менш непогано. Не вистачає медичного персоналу. Якщо якийсь виїзд — незалежно від того, чи ти лікар, чи фельдшер, чи санітар, чи санітар-стрілець (котрий не є медпрацівником, а лише пройшов відповідне навчання й розуміється на тому, як правильно накласти джгут, вколоти знеболювальне й перев’язати пораненого), — на БТР і поїхали. Медперсонал разом із бойовою частиною вирушає на завдання — чи то взяття висоти, чи захоплення блокпостів. Бувало таке, що майже на кожному БТРі сидів фельдшер або лікар. А це неправильно, оскільки два перші БТРи зазвичай потрапляють під масивний вогонь, і там завжди найбільше поранених. А отже, ймовірність того, що буде поранено медправцівника, значно зростає — відповідно зменшується і можливість надання медичної допомоги.
ВЗ Що допомагає вистояти, не зламатися?
— Дуже важлива підтримка рідних і друзів. Нехай навіть на їхні дзвінки відповісти часто немає ні часу, ні можливості. Іноді буває дуже багато роботи, а деколи просто хочеться, якщо є вільна хвилина, відпочити. Та найчастіше — немає зв’язку, оскільки в місцях, де ми буваємо, йшли або продовжуються бойові дії, зруйновані електромережі, підстанції. Добре, якщо вдається виходити на зв’язок із дружиною. Вона тримається мужньо — заради дитини, заради мене. Вона сама лікар — ми знайомі ще з першого курсу медуніверситету (навчалися в одній групі), одружились на шостому курсі — скоро вже буде десять років, як ми разом. Каже, якби син був трохи старший (нашому Матвійкові лише два роки), вона би добровольцем пішла слідом за мною.
ВЗ Чому повертаєтеся туди?
— Хтось мусить там бути. Якось мій товариш — бойовий уже товариш — Олег Шубін із ЦМЛ №1 м. Житомир, коли у нас було затишшя й ми мали можливість робити операцію так, як потрібно справді її проводити (а це дуже рідко трапляється — коли я виконую функцію анестезіолога, а він лікаря-хірурга), сказав: «Насправді ми тут не заради якоїсь нагороди й не заради начмеда чи комбрига, а заради цих хлопців!» Це й справді так. Повертаюся, тому що ми там потрібні…
Розмову вела Вікторія ПАЛАМАРЧУК, власкор «ВЗ», м. Житомир