Європейський вибір України зумовлює необхідність ретельного вивчення не лише систем охорони здоров’я країн ЄС, а й досвіду організації військово-медичних служб зарубіжних армій. Особливо корисним у плані реформування військової медицини в Україні буде досвід медичного забезпечення Об’єднаних збройних сил НАТО.
Командування НАТО виходить із того, що медичне забезпечення збройних сил має бути зорієнтоване на особливості ведення сучасних воєн, тобто на можливість застосування зброї масового ураження, а отже, виникнення масових втрат від ядерної, хімічної і біологічної зброї та різних видів звичайного озброєння.
Принцип інтеграції
Відповідальність за медичне забезпечення військ НАТО повністю покладено на національні медичні служби країн-членів блоку. На практиці це завдання реалізується спільними зусиллями військово-медичних служб і громадських органів охорони здоров’я. Упродовж останніх років керівництво блоку подбало про глибоку інтеграцію діяльності цих відомств у галузь медичного забезпечення ОЗС. Особливо зацікавлені в цьому Сполучені Штати Америки, які уклали низку двосторонніх угод із європейськими союзниками, зокрема, щодо виділення ліжок у військових госпіталях цих країн, а також щодо надання їм транспорту й особового складу для перевезення поранених.
Завчасно намічено авіабази європейських країн блоку, на яких під час воєнних дій планується розгорнути приймальні пункти для розміщення поранених вояків США та подальшої їх евакуації на континентальну частину.
З поля бою — до госпіталю
Медичне забезпечення в Об’єднаних збройних силах НАТО передбачає два напрямки — медична допомога на полі бою і медичне обслуговування. Перший напрямок забезпечується штатними медичними підрозділами і частинами армійських корпусів, дивізій, бригад, батальйонів і відповідних з’єднань, частин та підрозділів сухопутних військ, військово-повітряних і військово-морських сил. Медичне обслуговування здійснюється медичними органами, які перебувають в оперативному підпорядкуванні польових армій, груп армій, об’єднаних авіаційних і морських командувань. Сили й засоби медичної служби сухопутних військ розміщуються на території воєнних дій відповідно до утвореного угрупування і складаються з чотирьох ешелонів медичного забезпечення.
Перший — це медичні пункти підрозділів, де здійснюються заходи з профілактики захворювань, виявлення хворих, пошуку і збору поранених, надання першої медичної допомоги та підготовки до подальшої евакуації.
Другий ешелон представлений медичною службою дивізії. Основна його функція — евакуація з медичних пунктів підрозділів поранених, хворих і уражених зброєю масового ураження (ЗМУ) та надання їм кваліфікованої медичної допомоги в сортувально-евакуаційних пунктах дивізії, а також підготовка їх до евакуації в тиловий район армійського корпусу.
Третій ешелон — це сили й засоби медичної служби армійського корпусу. Його основне завдання — евакуація поранених, хворих і уражених ЗМУ із сортувально-евакуаційних пунктів другого ешелону, надання їм спеціалізованої медичної допомоги, лікування поранених і хворих, яких можна повернути на поле бою після короткочасного лікування (до 15 діб), а також підготовка їх до подальшої евакуації.
Четвертий ешелон — сили й засоби медичної служби в зоні комунікацій. Його функції — евакуація поранених, хворих і уражених ЗМУ з армійських корпусів, проведення кваліфікованого лікування (до 30-60 діб) у стаціонарних госпіталях на території воєнних дій, медичне обслуговування за територіальним принципом у межах зони комунікацій.
Ефективність медичного сортування
На думку фахівців НАТО, основою ефективного медичного забезпечення при масовому надходженні поранених та уражених у всіх ешелонах є медичне сортування (за видами уражень, ступенем їх тяжкості, ймовірністю виживання поранених). Відтак медичне сортування передбачає і певну черговість лікування та евакуації з метою надання медичної допомоги якомога більшій кількості осіб.
Відповідно до рівня (обсягу) необхідної медичної допомоги і з урахуванням шансів на виживання поранених і уражених ЗМУ, їх поділяють на чотири групи — так прийнято у збройних силах більшості країн блоку. До першої групи належать ті, хто потребує мінімальної медичної допомоги і після її отримання може повернутися у військову частину. Таких може бути до 40% із загального числа поранених і уражених. Друга група — ті, хто потребує невідкладної медичної допомоги (до 20%). Представники третьої групи потребують хірургічної допомоги, яку можна дещо відтермінувати (20% від загального числа тих, хто потребує медичної допомоги). Надання медичної допомоги четвертій групі потребує значних часу і сил.
Сортування за вказаними групами використовують і для подальшої евакуації поранених.
Розробляючи загальні плани медичного забезпечення ОЗС, командування блоку виходить із того, які втрати можливі під час бойових дій. Передбачається, що це приблизно 20% убитих, 10% зниклих безвісти, 70% поранених (санітарні втрати, які потребують надання медичної допомоги та лікування).
На думку експертів, 30% поранених можна повернути в стрій протягом 30 діб. З огляду на ці прогнози, розраховується необхідна кількість госпітальних ліжок: за умови ведення бойових дій із застосуванням звичайних засобів ураження — це 8% від існуючого складу Північно-Західного Європейського театру воєнних дій і 11% — для Центральноєвропейського ТВД; у разі застосування зброї масового ураження — 12% і 16%, для кораблів у морі — 4% і 5% відповідно.
Медичні служби країн-членів альянсу використовують зазначені нормативи для розробки національних планів медичного забезпечення, а штаби ОЗС — для перевірки на предмет достатності виділених сил і засобів медичних служб.
Військова медицина не стоїть на місці
Останнім часом в Об’єднаних збройних силах НАТО відбулися значні зміни, спрямовані на поліпшення медичного забезпечення військ. Зокрема, більше уваги приділено засобам надання першої медичної допомоги. Медичні підрозділи більшості країн-членів блоку забезпечено санітарними бронетранспортерами для вивезення поранених із поля бою (на додачу до санітарних машин високої прохідності). В усіх медичних ешелонах збільшено ємність засобів евакуації, посилено мобільність медичних частин і підрозділів. Батальйонні медичні пункти оснащено пересувними перев’язувальними, створеними на основі бронетранспортерів. На озброєння деяких країн надійшли добре оснащені мобільні хірургічні госпіталі, розраховані на 60 ліжок, і санітарні автопоїзди, кожен із яких має 18-26 трейлерів на 40-60 ліжок. Підвищено технічну оснащеність польових медичних установ. У більшості країн блоку впроваджено автоматизовану систему обліку та розподілу медичного майна, а його запаси розраховані в середньому на 30 діб бойових дій.
Створена необхідна кількість ліжок у з’єднаннях і об’єднаннях, яка за оцінкою фахівців блоку у воєнний час може становити: у дивізіях — 5-7%, в армійських корпусах — 8-12% від чисельності особового складу. Відтепер безпосереднє медичне забезпечення військ здійснюють: у батальйонах — медичні взводи, у бригадах — медичні роти, в дивізіях — медичні загони (медичні батальйони, роти), в армійських корпусах — медичні бригади (медичні загони, батальйони, роти). Структура та можливості медичних підрозділів і частин збройних сил країн НАТО різні.
У провідних країнах блоку медико-санітарні війська виділені в окремий рід військ і за цільовим призначенням належать до військ тилового забезпечення. Медико-санітарні частини і підрозділи входять в об’єднання, з’єднання і частини всіх видів збройних сил і всіх родів військ.
Нотатки на майбутнє
Медична служба Збройних Сил України на перших етапах свого становлення успадкувала принципи радянської військово-медичної доктрини, які потребують істотного коректування з урахуванням сучасних вимог. Нині настав час докорінного реформування вітчизняної військової медицини, створення системи, яка відповідатиме новим соціально-економічним умовам і сучасним завданням.
Реформа торкнеться управління, планування, фінансування, кадрової політики, оцінки кваліфікації, соціального захисту військових лікарів і хворих, матеріально-побутового та соціально-психологічного забезпечення.
Вона також передбачає перехід від відомчої до територіальної організації медичного забезпечення на рівні військових гарнізонів і визначених зон територіальної відповідальності, інтеграцію військово-медичної служби в загальнодержавну систему охорони здоров’я, створення економічного механізму підвищення якості медичної допомоги.
У зв’язку з цим для нас дуже важливий досвід військово-медичних служб інших країн. Однак ми не повинні його сліпо копіювати — потрібні виважений аналіз, узагальнення і критична оцінка міжнародного досвіду. А його використання має бути вибірковим, з урахуванням специфіки вітчизняних збройних сил, їх медичного забезпечення, а також реальних економічних можливостей нашої держави.