Уже 22 роки Михайло Радуцький успішно керує приватною медичною клінікою, названою на честь його батька — «Борис». Запрошуючи Михайла Борисовича в Київську держадміністрацію курувати питання медицини, мер столиці, мабуть, брав до уваги саме його менеджерські здібності. Але одна справа займатися бізнесом, і зовсім інша — керувати громіздкою, заскнілою державною системою. І головна різниця не в формі, а в суті: приватна клініка створена і функціонує з комерційною метою, державна ж медицина навряд чи зможе приносити дохід, хоч як її не реформуй. Отже й менеджмент процесів не може і не має бути однаковим. Чи згоден із цим заступник Голови КМДА з питань охорони здоров’я?
— Що треба міняти в першу чергу?
— Міняти нічого… Немає системи, немає організації. Україна в цілому (і Київ зокрема) за 23 роки так і не вирішила, яку систему впроваджувати. У Радянському Союзі була система Семашка. Я її критик і противник, але вона існувала, а зараз працює, наприклад, в Канаді.
— Яка система, на ваш погляд, підходить Києву?
— У світі їх існує чотири. Мені подобається та, яка, на жаль, для України неприйнятна. Вона працює в дуже багатих країнах. Це американська система охорони здоров’я — коли держава не втручається в медицину. У Штатах взагалі немає поняття «державна медицина». Мабуть, тому США і є загальновизнаним світовим лідером у цій сфері. В Америці найбільша тривалість життя, застосовуються новітні технології та методики.
Наша країна зараз — це Німеччина часів Бісмарка. Зруйнована економіка, і врятувати її у сфері медицини може саме система Бісмарка, за якою сьогодні живуть Німеччина та Польща. Що це означає? Солідарна відповідальність держави і громадянина за своє здоров’я, тобто спільне фінансування медицини державою і громадянином. Це єдиний шлях розвитку, який прийнятний зараз для України.
А скільки розмов ми вже вислухали про страхову медицину! Як би ми не намагалися її ввести, за відсутності системи охорони здоров’я зробити це неможливо. Хіба що створиться черговий фонд, який збере гроші і потім їх поділить.
— Ви бачите, яким чином страхову медицину можна ввести в наших умовах?
— З 1 січня в Києві почне працювати необов’язкове добровільне медичне страхування, функціонувати муніципальна страхова компанія, засновниками якої виступають три київських комунальних підприємства. Сьогодні в жодній страховій компанії не можна застрахувати людину старше 70 років. Але Київ не може позбавити літніх жителів медичної допомоги. От і будемо дофінансовувати медицину зі страхового фонду, тому що бюджетних грошей не вистачає.
У кожної лікарні є спецрахунок, на який повинні надходити благодійні внески, але зараз практично в усіх клініках на цих рахунках нічого немає. Головні лікарі просто не зацікавлені, щоб там були гроші, бо половину забере міський бюджет, а решту суми можна пустити тільки на оплату комунальних послуг. Доплатити лікарям із цих рахунків не можна.
Ми вирішили змінити систему: з нового року всі лікувальні установи Києва отримають статус комунальних неприбуткових підприємств. Це не означає, що послуги стануть платними, — просто лікарні почнуть жити за економічними законами. Гроші ж зі спецрахунків розподілятимуться по-іншому: 80% вирішено залишати клінікам, а 20% — віддавати до міського бюджету. І ось із цих 80% головні лікарі зможуть виплачувати лікарям преміальні. А що відбувається сьогодні? Замість того, щоб перераховувати добровільні внески пацієнтів на спецрахунок, адміністрація клінік не підписує дозволу на госпіталізацію, поки людина не внесе гроші в страхову компанію або благодійний фонд, які для багатьох головних лікарів є кишеньковими. Куди потім ідуть ці гроші? З’ясувалося, що 65% сум фонд залишає собі, а залишок віддає на потреби лікарні. До того ж, саме через страхові компанії пацієнтів змушують купувати витратні матеріали, які коштують утричі дорожче, ніж у виробника. Я зараз не маю права говорити про подяки лікарям, медсестрам. Тільки коли хірурги почнуть отримувати 20 тисяч гривень на місяць, а не 2 тисячі, ми зможемо наполягати, щоб їм не дякували.
— Існують категорії хворих, яких завжди потрібно буде забезпечувати ліками за рахунок бюджету. Як бути з ними?
— Київ — єдине місто України, в якому немає електронного реєстру хворих на цукровий діабет, що потребують інсуліну. Знаєте, чому він не створений? Тому що «мертві душі», яким виписується безкоштовний інсулін, отримують його аж на 15 мільйонів гривень. Правоохоронні органи вже працюють у цьому напрямку. Щорічно місто закуповує інсулін на 58 мільйонів гривень, причому через тендер, де, як вже відомо, відразу закладено величезні відкати. Я вважаю, що в питанні забезпечення інсуліном нам потрібно піти шляхом Польщі та Німеччини. Там держава компенсує людині мінімальну вартість цього препарату, і якщо хворий хоче вводити дорожчий, він сам доплачує різницю.
— Ще одна серйозна проблема — проведення замісної терапії людям, у яких відмовили нирки…
— Гемодіаліз — дороговартісна процедура. Це етап лікування перед пересадкою, його застосовують доти, доки для пацієнта не буде знайдено відповідного донорського органа. Однак в Україні хворі змушені перебувати на гемодіалізі довічно, оскільки у нас не працює Закон «Про трансплантацію». Ось і доводиться людям тричі на тиждень їздити на процедуру, практично не сподіваючись на рятівну операцію. Звідси величезні суми на розхідники для гемодіалізу. Києву, наприклад, ця процедура обходиться в суму понад 45 мільйонів гривень на рік. Нефрологи можуть мені заперечити: препарати, що пригнічують імунітет, які необхідні хворому після перенесеної трансплантації, теж повинні отримуватися за державний рахунок, і вони коштують ще дорожче. Але після пересадки людина перестає бути інвалідом, може заробляти собі на необхідний імуносупресор. На мій погляд, у нас так тримаються за гемодіаліз, тому що є люди, зацікавлені в проведенні тендерів і зароблянні грошей на придбанні витратних матеріалів для цієї процедури.
Турботи держави щодо забезпечення людей медпрепаратами необхідно перекласти на інші плечі. Країни, які не хочуть мати клопіт із хворими, що потребують діалізу, розвивають і підтримують середній бізнес. Коли він міцний, то допомагає таким людям замість держави — це вже зрозуміли і в Молдові, і в Казахстані.
Я впевнений: без страхової медицини в Україні скоро буде не 42 мільйони жителів, а 15 мільйонів. І не тому, що страхова медицина — це панацея, а тому що це єдине, що наша держава може собі дозволити на сьогодні.
— Якщо 1 січня буде введено необов’язкове медичне страхування, коли кияни відчують покращення в системі?
— Не раніше, ніж через півроку. Але й за цей час побутові умови в лікарнях не покращаться. Головне, що пацієнтів перестануть відправляти до аптеки: купити бинт, рукавички, йод для операції… До того ж страхова компанія направлятиме хворих у ту міську лікарню, де надаватимуть більше послуг, вищу якість лікування, та й стіни краще пофарбовані. Тобто почнуть працювати принципи звичайної конкуренції. Адже приватним клінікам, які багато років успішно працюють у Києві, ніхто нічого не купує — вони самі б’ються за пацієнта якістю, послугою, ціною. І державна лікарня повинна почати робити те ж саме. Тоді головні лікарі перестануть домальовувати кількість нібито зайнятих ліжок.
Ми не говоримо, що Київ перестане фінансувати лікарні, оскільки буде муніципальна страхова система. Це всього лише інструмент додаткового фінансування, а всі пільгові програми — з гіпертонії, онкології — працюватимуть і далі.
— Чи плануються якісь зміни в роботі швидкої допомоги?
— Найдорожче в медицині — якраз вміст швидкої допомоги. Це найбільш нерентабельна, неприбуткова стаття. Працюють три людини — лікар, фельдшер, водій. Йдуть витрати на бензин, утримання машини. Собівартість одного виклику на сьогодні — не менше 600 гривень. В Америці, багатющій країні, на виклик приїжджає парамедик, та «швидка» обслуговує нещасні випадки на вулицях, виробництвах. На високий тиск або підвищену температуру тіла додому ніхто не їде. А знаєте, чому у нас звикли в таких випадках викликати «швидку»? Бо ліньки піти в поліклініку!
За матеріалами газети «Факты»
