Рік, що минув, мав бути визначальним для медичної галузі. Це був останній рік реформ у пілотних регіонах, на основі аналізу яких вирішилася би подальша доля реформ усієї галузі. Але відповіді на запитання, чи вірним шляхом йшли, яких помилок припустилися, яких успіхів досягли, суспільство не почуло. Можливо, похвалитися не було чим, а за помилки відповідати ніхто не хоче, тому рухаємося далі всліпу?
Реформування охорони здоров’я слід починати з демократизації
Леонід Куроєдов, головний лікар 4-ї міської лікарні м. Полтави, Заслужений лікар України, депутат Полтавської обласної радиВважаю, що перший і основний принцип, за яким слід починати реформування охорони здоров’я, — її демократизація. Йдеться про залучення до управління галуззю лікарів, об’єднавши їх у асоціації, і населення, згуртувавши його навколо страхової компанії.
Щодо первинної ланки. Чи піде їй на користь комерціалізація? Вважаю, що так. Звернімося до досвіду Німеччини. Після падіння Берлінської стіни у Східній Німеччині почалися реформи, в тому числі й у державній медицині країни, яка вичерпала свій ресурс. Для цього з ФРН було направлено кращих представників Палати лікарів, аби вони очолили процес реформування. Західні фахівці запропонували лікарям «первинки» впродовж року організувати приватну практику. Втім, відправивши лікарів первинної ланки у «вільне плавання», держава не залишила їх наодинці з проблемами, а надала кредити під символічні відсотки. А коли успішні амбулаторії сімейного типу через певний час досягли високих результатів, їм навіть списували ці кредити. У процесі «природного відбору» залишилися кращі, хто не впорався — пішов з ринку. У лікарів зросла мотивація до праці, адже з підвищенням якості й кількості медичних послуг зростали і їхні прибутки.
Я добре знайомий із однією роди-ною — власниками педіатричної сімейної амбулаторії містечка Ляйнфельден-Ехтердінген, яка обслуговує до 30 тисяч дітей. Цей заклад вони успадкували від батька, нині у них працюють і наймані працівники — реєстратор, рентгенолог, лаборант, які також отримують пристойну зарплатню. Робочий день — з 8.00 до 17.00, але один із членів сім’ї залишається на роботі до 20.00. За день родина лікарів обслуговує до ста дітей. У кінці кварталу власники рахують витрати і прибутки, планують, що нового придбати з обладнання, матеріалів тощо.
На мій погляд, саме так має відбуватися приватизація первинної ланки і в Україні. Держава на всіх етапах повин-на супроводжувати сімейного лікаря, допомагати йому — тоді процес піде. Підвищиться мотивація лікарів, вони не поглядатимуть на годинник, а працюватимуть, поки не приймуть останнього пацієнта. І не заглядатимуть у кишеню до хворого, адже їхня платня напряму залежатиме від кількості та якості роботи. Основний бюджет сімейної амбулаторії складатимуть кошти страхової компанії або бюджету громади.
Стосовно закладів вторинного і третинного рівня: їх приватизація неприпустима! Адже приватний власник спеціалізованої клініки працюватиме виключно на свій прибуток. До того ж, існує ризик, що він «по-своєму» розпорядиться такою спокусливою власністю: приміром, приміщення лікарні в центрі міста переобладнає на торгівельний центр.
Так само важливо, яку модель страхової медицини буде запроваджено в Україні. Вважаю, що й тут ми маємо взяти за взірець німецьку модель. Впродовж 23 років я ретельно вивчав досвід колег з міст Фільдера (земля Баден Вюртенберг). Німецька страхова медицина бере свій початок навіть не з 1881-го року, як це зазначено офіційно, а з 1843-го року, коли поліцейські організації Німеччини організували першу в Європі лікарняну касу. Сьогодні Фонд страхової медицини ФРН, що складається із коштів населення і роботодавців, повністю забезпечує потреби в лікуванні всіх верств населення.
У 2003 році, за досвідом німецьких колег, лікарняна каса була створена і на Полтавщині. Вона була однією з перших в Україні й успішно працює до сьогодні. Тож, я вважаю, що досвід Полтави, а також Житомира, Кіровограда й інших міст, які створювали ЛК, має лягти в основу побудови страхової медицини в Україні. Логічно було б, щоби МОЗ України як перший крок реформування прийняв рішення про створення обласних страхових фондів (за принципом лікарняних кас), до яких все працююче населення вносило би по 50 грн щомісячно. Це забезпечило би безкоштовне медикаментозне лікування хворих. Пенсіонерам мала би допомогти держава. Звернімося до прикладу: минулого року бюджет нашої області на придбання медикаментів становив понад 92 млн грн. А якщо задіяти запропонований мною варіант, то згаданий бюджет становив би 400 млн грн, тобто ми забезпечили би медикаментами усе населення, а також запобігли би корупції в галузі охорони здоров’я, що дуже актуально нині.
Це був би перший етап. На наступному подбали би про створення механізму зацікавленості лікарів у роботі залежно від кількості і якості лікування хворих. По-перше, у такий спосіб ми зменшили би навантаження на бюджет, по-друге, поліпшили б якість медичного обслуговування, по-третє, повернули довіру населення до лікарів. Зазначу також, що на перших етапах запровадження медичного страхування держава має дбати про утримання й оснащення лікарень.
Нещодавно мені потрапив до рук один архівний документ, датований 28 липня 1921-го року. У ньому правління Полтавської обласної лікарняної каси звертається до керівництва області з вимогою відмінити примусове удержавлення цієї організації, що призведе «до втрати в робочих масах довіри й поваги до системи охорони здоров’я, значно знизить якість медичної й соціальної допомоги». Виходить, спроба створити об’єднану солідарну систему медичної допомоги на Полтавщині вже була. І не тільки в нашій області, а й на Одещині, Миколаївщині і в інших регіонах. Не хотілося би втратити цей шанс зараз. І не потрібно «різати по-живому», вигадуючи нові моделі реформування галузі. У нас уже є певний власний досвід, а також європейські взірці. І я вважаю, що починати реформування потрібно вже сьогодні.
Медична галузь країни потребує не експериментальних реформ, а реанімації
Андрій Штаєр, лікар-кардіолог Центру екстреної медичної допомоги та медицини катастроф м. Києванаймні саме таким був лейтмотив експертного круглого столу, який відбувся в МОЗ України 25 грудня 2014 року. Хоча його темою було оголошено реформування медичної освіти, спікери говорили передусім про подальшу стратегію реформування галузі в цілому, яке у трактуванні більшості з них зводилося до її тотальної комерціалізації. У такому разі перед початком по-дібних «реформ» варто було би змінити вивіску «МОЗ України» на, приміром, «ТОВ «Продаж медичних послуг». Самі ж експерти заявили, що опікуватися здоров’ям повинен кожен громадянин особисто. Мовляв, медицина є дуже незначною складовою формування здоров’я, визначальними є соціальні, економічні та інші чинники. Усім відомо, в якому стані перебуває економіка нашої держави і які соціальні умови життя наших співгромадян. Можна уявити, яке «здоров’я» сфор-
мують ці фактори, коли звести до мінімуму ще й медичну складову! Так, ніхто не заперечує, що громадське здоров’я — це профілактика, забезпечення здорового способу життя, формування інституцій, які аналізуватимуть вплив певних чинників на здоров’я населення України. Але все це має робитися паралельно з підвищенням доступності, рівня і якості надання медичної допомоги, а не взамін. Чи врятує хворого в реанімації те, що ми запропонуємо йому замість інтенсивної терапії побігати на стадіоні, щоб зберегти своє здоров’я? Та ще й попросимо почекати, доки той стадіон збудують. Чи пацієнту, якому потрібна операція, запропонуємо дієту з натуральних продуктів, які він сам і виростить (адже зобов’язаний дбати про себе)? А саме так виглядають балачки про якісь віддалені перспективи тотальної турботи про здоров’я українців, які вже сьогодні потерпають від високої захворюваності та смертності від тяжких недуг, передусім хвороб органів кровообігу. Здоров’я нації в такому стані, що потребує активної медичної допомоги! Особливо це актуально зараз, коли наші громадяни перебувають майже на межі виживання. До того ж, не всі держави світу обрали шлях приватної медицини (візьмімо хоча б Великобританію, Данію, Швецію).
Натомість експерти стратегічної дорадчої групи на круглому столі наввипередки декларували тези про платні послуги в охороні здоров’я, «припудривши» свої аргументи «самоврядуванням», «спрямуванням коштів виключно на медичні послуги» тощо. А один з них заявив, що нині в Україні найкращі умови для проведення реформ. Це тоді, коли країна перебуває в стані війни, купує електроенергію, щоб уникнути енергетичного колапсу, не має коштів на найнагальніші потреби? Виходить, що бідна держава не може утримувати медицину, а громадяни бідної держави можуть? Найбільше обурює те, що на круглому столі були присутні правозахисники, які «проковтнули» викладені «стратегами» ідеї й особливо не висловлювалися проти.
Відтак мені пригадалися події 2012 року, коли через Асоціацію працівників служби швидкої медичної допомоги завзяті хлопці з «медицини катастроф» проштовхували проект Закону «Про екстрену медичну допомогу». Майже вся аудиторія в залі, де відбувалося обговорення проекту, була проти нього, але резолюція зібрання виявилася протилежною: «Просити Верховну Раду якнайшвидше прийняти закон».
То чим нинішні експерти кращі за тих, хто прислуговувався режиму Януковича, ігноруючи думку громадян? А, можливо, коли злочинний режим уже повалено і боятися нікого, у прислужників інша тактика — відпрацювання чиїхось грошей і лобіювання чиїхось інтересів? І це в найтяжчі часи для молодої незалежної України?!
На жаль, у місті Києві також активно взялися за новий напрямок «реформ» охорони здоров’я. Заступник Голови Київської міської державної адміністрації, який відповідає за медичну галузь столиці, екс-президент ТОВ «Борис» Михайло Радуцький тільки й мріє про комерціалізацію державного сектора медицини та нахвалює систему охорони здоров’я США, де державної медицини взагалі не існує. Є у нього і власне бачення подальшої долі служби швидкої допомоги в Україні: як у США, де на виклики приїздять парамедики. Невже керівник такого рангу не розуміє, що американський варіант парамедичної «швидкої» підходить для багатої країни з розвиненою і благополучною системою охорони здоров’я? А якщо на тлі наших реформ ще й «урізати» догоспітальний етап надання медичної допомоги населенню, воно вимиратиме ще скоріше. І навряд чи з такими реформаторами ми досягнемо задекларованого у Стратегії сталого розвитку «Україна-2020» підвищення середньої тривалості життя в Україні.
Тож,охочим перейти на парамедичну модель «швидкої» пораджу спочатку збудувати американську державу, медицину, а вже потім пропонувати їхню копію «швидкої». Та й вивчити інший міжнародний досвід не завадило б. Чому не взяти за взірець «змішану» європейську модель надання екстреної меддопомоги на догоспітальному етапі, яка включає і реанімаційні бригади (в тому числі спеціалізовані), і парамедичні, які перевозять хворого, коли йому вже надана медична допомога? Чому реформи в Україні йдуть не тим шляхом, який підходить суспільству, а тим, яким бачать його окремі пани, що кудись поїхали і щось побачили? Тільки й світу, що у їхньому вікні?
На моє глибоке переконання, медична галузь країни потребує не експериментальних реформ, а реанімації. І перш ніж «включати лічильник» населенню на медичні послуги, необхідно провести обговорення в суспільстві, щоб зрозуміти, як воно сприймає ідею платної медицини чи її роздержавлення. Адже це торкнеться кожного. На жаль, стратеги нових реформ вже й забули про Закон «Про екстрену медичну допомогу», який приймала колишня влада. А суспільство хоче знати, на яких засадах буде надаватися екстрена медична допомога в руслі задуманої комерціалізації медичної галузі. Зрозуміти, які реформи потрібні в охороні здоров’я, неможливо без аудиту й глибокого аналізу (на державному рівні) демографічної ситуації в країні. А перш ніж їх розпочати, варто провести інвентаризацію закладів охорони здоров’я, встановити, яким кадровим потенціалом володіє медична галузь. А щодо поліпшення рівня освіти цих кадрів, то вирішувати це питання має не вузьке коло експертів (чомусь на круглому столі за цю справу взялися стоматологи, які розповідали, як вони навчалися майстерності у закордонних клініках), а фахівці провідних медичних університетів, НАМН України, представники різних лікарських асоціацій.
Рихтування не допоможе — потрібно зруйнувати старе і збудувати нове
Олександр Логачов, лікар вищої кваліфікаційної категорії з управління і організації та за спеціальністю «Психіатрія», приватний підприємецьУкраїнські громадяни давно і добре засвоїли: медичні послуги — це товар. Інше питання — чи спроможне населення взяти на себе тягар їх оплати? Безперечно, ні! Але якщо всі гравці на ринку медичних послуг — держава (передусім), медична спільнота, населення — укладуть суспільну угоду з цього приводу, тоді все стане на свої місця. Переконаний, що новий Міністр, з його досвідом і «не совковим» мисленням, швидко розбереться в алгоритмі й послідовності реформування галузі: спочатку потрібно проаналізувати мережу лікувальних закладів, які функції вона виконує, наскільки ефективно, чи має можливість самостійно заробляти кошти, щоб менше брати їх у держави, і тільки потім вести розмови про страхову медицину.
А в окремих напрямках «рихтування» не допоможе — потрібно зруйнувати старе і створити нове. Приміром, це стосується ліцензування в галузі медицини. Повноваження з ліцензування комунальних медичних закладів і лікарів — приватних підприємців повинні перейти на рівень місцевих департаментів охорони здоров’я, в яких доцільно створити для цього спеціальні комісії (за прикладом комісій з акредитації медичних закладів). Адже численні поїздки керівників закладів до столиці з метою ліцензування — це марно витрачені кошти й робочий час. Більше того, органи місцевого самоврядування краще знають потреби в медичних послугах на місцях, кого і коли перевіряти, тим більше, що в державі взяли курс на децентралізацію влади.
Держава повинна бути провайдером і стимулювати лікарів до прозорої підприємницької діяльності. Ліцензії повинні видаватися практично за першим зверненням лікаря до медичного департаменту за місцем проживання, якщо цей лікар має стаж роботи понад 5-7 років та кваліфікаційну категорію за спеціальністю. І щоби для оформлення ліцензії достатньо було надати кілька довідок, а не теку паперів. Якщо ж лікар працює в ліцензованому комунальному закладі (на штатній посаді), він уже автоматично отримав у держави ліцензію на роботу, а напрацювавши стаж понад 5-7 років, може отримати ліцензію на приватну медичну практику за спрощеною процедурою — подавши заяву в місцевий департамент охорони здоров’я. Бо всі довідки, які нині вимагають від лікаря для отримання такої ліцензії, — це корупційна складова діяльності нашого рідного Міністерства, яка гальмує розвиток медичного бізнесу і реформування галузі в цілому. Сьогодні ні для кого не є таємницею, що українські лікарі по 5-7 разів звертаються за отриманням ліцензії, не зважаючи на те, що мають вищу категорію за спеціальністю, стаж роботи у кілька десятків років, значний управлінський досвід і навіть стаж підприємницької діяльності. Але будемо сподіватися, що довгоочікувані зміни настануть, і вони будуть на краще. У цьому зацікавлені і лікарі, і пацієнти, і держава в цілому. Для прикладу: сімейний лікар, відпрацювавши в центрі ПМСД 6 годин на державу, далі може працювати в тому ж кабінеті, але вже за ліцензією на приватну практику (сплачуючи єдиний податок державі та вартість комунальних послуг за свій кабінет лікувальному закладу). По-перше, це зменшить навантаження на державний бюджет (платоспроможні громадяни прийдуть на приватний прийом сімейного лікаря, бабусі, студенти, безробітні — на безкоштовний). По-друге, я впевнений, що такий лікар буде професійним, самодостатнім, поважатиме себе і пацієнтів, самостійно відремонтує свій кабінет, і головний лікар ЦПМСД буде вдячний йому за це. До речі, про орендні відносини між державою та лікарем-підприємцем. Неприпустимо, що місцева влада встановлює орендну плату, не враховуючи спеціальність лікаря-підприємця. Адже існує соціальна медицина: фтизіатрія, психіат-рія, сімейна медицина — для лікарів таких спеціальностей орендна плата має бути символічною (1 грн плюс комунальні послуги і сплата єдиного податку). А от пластичні хірурги, стоматологи, дерматовенерологи мають платити за вищими тарифами.
