Сімейний лікар у ролі дерматолога

Донедавна алергічні дерматози були прерогативою «вузьких» спеціалістів і аж ніяк не сімейного лікаря. Але сьогодні, коли сфера його діяльності розширилася, важливо вміти діагностувати, а іноді й лікувати таку патологію. Особливо гостро проблема стоїть у сільській місцевості, де немає ані алерголога, ані дерматовенеролога. На жаль, як свідчить статистика, більшість сімейних лікарів ще не «перебудувалися» на роботу за новим напрямом.

Алергодерматози, помножені на два

Поки у вітчизняній охороні здоров’я тривають дискусії, хто і як повинен лікувати дерматологічні захворювання, вони поволі набирають обертів. Аналіз статистичних даних за останні 12 років виявив зростання в Україні всіх шкірних хвороб: поширеності — на 89%, захворюваності — на 90%. Серед них значну групу становлять хронічні сверблячі дерматози, до яких, у першу чергу, належать екзема, ней­родерматит, алергічний дерматит, меншою мірою — атопічний дерматит, червоний плоский лишай, укуси комах, кропив’янка. В означений період поширеність тільки контактного й атопічного дерматитів в Україні зросла в 1,5 рази. Як у дітей, так і в дорослих серед усіх захворювань шкіри алергодерматози становлять близько 30%.

Більшість згаданих шкірних зах­ворювань практично завжди суп­роводжується свербежем, що відоб­ражається на самопочутті хворого. Наявність великої кількості осіб, які страждають на сверблячі дерматози, робить проблему профілактики й лікування цих пацієнтів дуже актуальною. «Ми провели масштабне дослідження по 4 регіонах, у якому намагалися визначити роль і місце сімейного лікаря у виявленні дерматологічних захворювань. На жаль, вже на першому етапі ми отримали невтішні дані. Спеціалісти сімейної медицини виявляють усього 5-6% хворих на дерматози. Дуже рідко вони відправляють пацієнтів із пі-дозрою на шкірне захворювання до лікарів 2-3 рівня. Звичайно, це пов’язано з великим навантаженням на кожного сімейного лікаря, через яке він не встигає займатися ще й шкірними патологіями. Але часто бувають ситуації, коли крім нього діагностувати й лікувати їх нікому, і це варто враховувати», — розповідає Валентина Волкославська, доктор медичних наук, завідувачка відділу науково-аналітичної роботи в дерматології і венерології
ДУ «Інститут дерматології і венерології АМН України».

Коли здогади марні

Отже, основні ознаки, які відрізняють пацієнтів з алергодерматозами, — це виражений свербіж, психофізіологічні порушення, рецидивуючий перебіг, чутливість до різноманітних екзо- й ендогенних подразників, у тому числі до медикаментів та антигенів умовно-патогенних грибів Candida, Malassezia тощо. Причини, за яких з’являється означена патологія, пов’язані з комплексною зміною умов життя в країні. Це й поширеність алергенів (на цей час уже відомо понад 500 їх видів), і впровадження синтетичних продуктів, і забруднення атмосфери та водних об’єктів. Нерідко джерелом подразнення стають косметичні засоби, зубна паста, застібки, біжутерія, місцеві лікарські засоби (особливо при самолікуванні), взуття. Відомі випадки сенсибілізації до металу при носінні джинсів (мається на увазі ділянка прилягання до тіла застібок і зак­лепок). Патогенез алергодерматозів, як і інших алергічних захворювань, досі остаточно не з’ясовано. Проте їх симптоми досить виразні й зазвичай призводять до того, що у хворих відбуваються зниження щоденної активності, соціальна ізоляція і повна втрата працездатності.

«На цей час більшість вчених вва-жають, що болісний свербіж, який відчуває пацієнт з алергодерматозом, — це прояв «психічної атаки», і частково він є результатом недостатності правої частини гіпокампа. Доведено, що важливу роль у патогенезі свербежу відіг­рають гістамін, серотонін, протеази і простагландини, накопичення яких у покривних тканинах сприяє підвищеній проникності судин, розвитку набряку й запалення. Інші механізми свербежу — центральний і периферичний, що пов’язані з лібрацією ней­роактивних пептидів. Вони сприяють накопиченню продуктів обміну і блокаді опіоїдних рецепторів шкіри», — окреслює сучасні уявлення про природу свербежу В. Волкославська.

До речі, ряд фахівців оцінюють ступінь свербежу у бальній системі — від 1 до 3-4 балів. При такому підході нес­терпному свербежу з частими епізодами і потребою до розчухувань протягом доби надається найвища кількість балів (Бочаров В.А., Гладчук В.Є., 2010). Порушення з боку центральної нервової системи виявляють у вигляді депресивного стану: легкий ступінь — у 9% хворих, помірний — у 50%, тяжкий — у 35%.

«Кожен лікар знає про зв’язок алергійного дерматозу з виділенням гістаміну і його впливом на клітини епітелію, ендотелію, нервові закінчення. Під час реакції антиген/антитіло з тучних клітин і лейкоцитів звільняються гістамін і продукти біотрансформації клітинних мембран, серед яких — чинник активації тромбоцитів, що спричиняє агрегацію тромбоцитів і вивільнення з них серотоніну. Тож, антигістамінні препарати посідають важливе місце у лікуванні всіх видів алергодерматозів. Проте потрібно застосовувати й інші методи терапії», — нагадує В. Волкославська.

Спокій, тільки спокій!

Згідно з сучасними підходами, лікування алергодерматозів має бути комплексним. За рекомендацією
В. Волкославської, починати курс необхідно з призначення засобів заспокійливої дії, таких як гліцин, препарати магнію, валеріани тощо. Оскільки алергодерматози супроводжуються станами занепокоєння, дискомфорту в зв’язку з появою свербежу та неестетичним виглядом шкіри, неврозами, то все подальше лікування бажано проводити на тлі седативної терапії.

У складніших випадках слід віддати перевагу крапельницям з інфузійними розчинами. Спеціаліст говорить про суперечливі дані застосування препарату сехіфенадину в клінічній практиці у різних вікових групах, через що рекомендує призначати його тільки дорослим та обмеженій кількості підлітків. Також В. Волкославська наголосила на важливості поєднання антигістамінних препаратів із сорбентами.

«Дані понад 200 досліджень показали, що одночасний прийом сорбентів та антигістамінних препаратів дає можливість зменшити кількість днів прийому останніх і покращує загальний стан хворих. Усе ще актуальними залишаються й цинкова мазь, засоби з групи кортикостероїдів. Однак, слід застосовувати кортикостероїдні препарати лише останнього покоління і тільки під час гострих фаз. Також велике значення у прогнозі захворювання має дотримання пацієнтом дієти», — ділиться досвідом експерт.

Зазвичай із харчування хворого вилучаються продукти, які можуть бути потенційними алергенами: солодощі, хлібобулочні вироби, яєчний білок, кава, горіхи, цитрусові, прянощі, консерви та копченості.

Особливий випадок — коли до алергодерматозу приєднується супутня патологія. Тоді дієту потрібно коригувати залежно від «набору» хвороб.

Наприклад, при цукровому діабеті ІІ типу призначається дієта №9. Хронічний коліт і ентероколіт у фазі нерізкого загострення, що поєднується з ураженням шлунка і підшлункової залози, потребує дотримання дієти №4Б, а також дробового прийому їжі (до 5-6 разів на день). Під час лікування їжу варять або готують на парі з метою обмеження бродильних і гнильних процесів у кишечнику. Хронічні гепатити, холецистити разом з алергійними дерматозами — показання до дієти №5.

У таких випадках необхідний прийом їжі в теплому вигляді 5 разів на добу. Вилучаються свіжий хліб, смажені страви. Рекомендується збагачувати раціон ліпотропними речовинами (метіонін, лецитин, холін), споживати багато рідини й клітковини.

«У лікуванні сверблячих алергодерматозів значна роль належить хлориду кальцію, тіосульфату нат­рію, омега-3 та омега-6, бета-каротину, вітамінам А, С, групи В.

Також важливою є бальнеотерапія. У гострій фазі ми готуємо нескладні ванни з відвару кори дуба та шавлії, крім того, запалення доб-ре знімає кора верби», — розповідає В. Волкославська.

Замість резюме

Звичайно, сімейний лікар — не «вузький» спеціаліст, і він не зобов’язаний знати всі аспекти лікування алергодерматозів. Але необхідний мінімум, який дозволить виявити зах­ворювання, а за потреби — й надати хворому адекватну допомогу, може вивчити кожен, кому небайдужий біль пацієнта.

У статті використано матеріали науково-практичної конференції «Профілактика, діагностика та лікування в практиці сімейного лікаря».

Марина ЧІБІСОВА, «ВЗ»