На сторінках «ВЗ» ми вже не раз розповідали про викладачів Тернопільського державного медичного університету (ТДМУ), які активно допомагають бійцям на Сході. Втім і студенти цього медичного вишу не відстають. Під час канікул вони виїжджали в зону АТО як волонтери і сьогодні готові поділитися враженнями, що будуть корисними не лише їх ровесникам, а й лікарям із досвідом.
Все почалося на Майдані
Студенти VI курсу медичного факультету Олександр Башта та Зіновій Гвоздик, учасники загону «Білі берети», не раз бували на передовій. Вони надавали медичну допомогу у складі «Госпітальєрів» — медичної служби Добровольчого українського корпусу «Правий сектор». День нашої розмови був особливим для молодих людей: вони прийняли присягу на вірність народу України, завершивши навчання з військової підготовки за програмою офіцерів запасу на кафедрі медицини катастроф та військової медицини ТДМУ.
Необхідність володіння навичками надання екстреної допомоги хлопці усвідомили ще під час подій на Майдані, відстоюючи демократичні засади в столиці нашої країни. Анексія Криму спонукала більше працювати над власними практичними навичками та здобувати нові знання.
«Після окупації півострова ми вирішили організовувати спільні навчання. Почали з удосконалення знань і вмінь з екстреної медицини. В цьому нам дуже допоміг завідувач кафедри медицини катастроф та військової медицини, професор Арсен Гудима. Торік упродовж 2 тижнів на базі навчально-оздоровчого комплексу «Червона калина» у нас відбувалися навчання з екстреної допомоги. До них залучили кращих викладачів ТДМУ. Тодішній ректор Леонід Ковальчук підтримував нас в усьому, надаючи базу для тренувань, фахівців для навчання, забезпечуючи доїзд і необхідне медичне обладнання. Це була та основа, яка дуже згодилася в освоєнні навичок тактичної медицини. Та й нині постійно відчуваємо підтримку ректора ТДМУ, професора Михайла Корди і сподіваємося на тривалу співпрацю», — говорить Зіновій Гвоздик.
Меддопомога в умовах фронту
Упродовж останнього часу кожному зі студентів — учасників «Білих беретів» довелося побувати на території проведення антитерористичної операції. Зіновій Гвоздик та Олександр Башта перебували в Пісках Донецької області, поблизу бойових секторів Донецького аеропорту та в селищі Тоненькому. Як справжні бійці медичного фронту вони рятували життя захисників України, ризикуючи власним. Не раз доводилося під час надання медичної допомоги потрапляти під шквальний обстріл. Втім, як зізнаються хлопці, для них це велика школа життя, неоціненний досвід військово-польової медицини. І якщо зараз їх однокурсники тільки вправляються у медичних маніпуляціях чи втручаннях, то вони давно відпрацювали їх до автоматизму.
«Надавати меддопомогу у фронтових умовах — справа не з простих, особливо коли машину кидає з боку в бік на нерівній польовій дорозі, а ти везеш пораненого, якому треба поставити крапельницю, під обстрілом зробити трахеотомію чи зупинити кровотечу, — розповідають хлопці. — Головне завдання на передовій — відганяти від бійця смерть, доки його транспортують до госпіталю. За цей час маємо стабілізувати його стан і передати до рук інших медичних спеціалістів».
«Якщо ти маєш хоча би 3% впевненості, що людина виживе, то роби все, що в твоїх силах» — цей медичний постулат хлопці знають не із практики відомих лікарів, а зі своєї власної. Їм удалося зберегти багато життів, одного разу навіть сепаратисту надавали меддопомогу, бо для них і він пацієнт.
«Цей поранений потрапив до нас після нічної розвідки, пуля рикошетом пройшла через увесь хребет, — згадує Зіновій Гвоздик. — Ми зупинили кровотечу, промили рани, зафіксували пацієнта на ношах, а потім доправили до лікарні. Там його одразу ж поклали на операційний стіл, щоправда, під охороною внутрішньої служби безпеки. Як з’ясувалося згодом, ми рятували доволі цінного полоненого, котрий працював у ворожому таборі коректувальником: він був не в формі, а у звичайному одязі, щоб не видавати себе».
Діяльність таких організацій, як «Білі берети», сьогодні надзвичайно актуальна, зазначають студенти, адже базується на міжнародних стандартах надання меддопомоги, тоді як медична служба Збройних Сил застрягла в радянському часі. Минулого року студенти ТДМУ перебували в зоні АТО на підготовчих тренувальних базах, і ось які їх враження. «В першу чергу мене здивували плакати з написами «День Перемоги», які прикрашали георгіївські стрічки. А в другу — відсутність планів навчань із таких дисциплін, як військова тактика, фізичні тренування, медичні тренінги, — коментує Олександр Башта. — Дуже важливо робити наголос на організації роботи медичної частини. Чомусь про неї починають дбати лише тоді, коли щось трапилося, або наприкінці, коли вирішені всі інші питання. Наша студентська спільнота, до якої входять, окрім мене, Михайло Денисюк, Зіновій Гвоздик, Ірина Токарчук, Іванна Чобанюк і Сергій Коновалов, організовувала медичний пункт на одній із тренувальних баз. Для цього збирали необхідні медикаменти, сортували їх та укомплектовували медпункт. Ми навіть мали імпровізовану операційну, де могли виконували певні маніпуляції. Таке можливо створити лише на тренувальній базі».
Водночас Зіновій Гвоздик наголосив на тому, що в зоні бойових дій операційних немає, тож важливо, аби в наплічнику медика було все необхідне для надання допомоги, а також стандартна аптечка військових НАТО, якою слід навчити користуватися кожного бійця. Всі українські аналоги джгутів та інші засоби хлопці випробовують в екстремальних умовах на собі. На жаль, поки що жоден джгут вітчизняного виробництва використовувати в умовах бою не рекомендують.
Аби вивести вітчизняну військову медицину на світовий рівень, не потрібно нічого вигадувати — варто лише перейняти програми навчання основам тактичної медицини за стандартами, які є загальноприйнятими для країн НАТО, вважають учасники «Білих беретів». Ці питання легше б вирішувались, якби між військовим керівництвом нашої держави та Міністерством охорони здоров’я була налагоджена активна співпраця. Але попри все студенти-волонтери готові приїздити до військових частин і навчати основам порятунку.
«На навчаннях, які ми проводили в одній із частин прикордонних військ, познайомився з начальником медчастини і був приємно здивований. Він постійно спілкується з медиками, що працювали на фронті, а також із волонтерами, тому медпункт створив уже за вимогами воєнного часу. Отже, як бачимо, все залежить від командування та бажання виконувати свої обов’язки», — ділиться враженнями Олександр Башта.
Жителі Сходу потрохи прозрівають
Причину того, чому ж самі мешканці Сходу не хочуть допомагати українській армії та добровольцям з інших куточків країни захищати власну землю від російського агресора, хлопці вбачають у ментальності східняків.
«Втім траплялися нам люди, які на очах «прозрівали», бо саме життя підкидало їм такі ситуації, які примушували кардинально змінити свої погляди, — додає Зіновій Гвоздик. — Пригадую, як доправляв зі станиці Луганської важкопоранену жінку, і в автомобілі ми з нею навіть встигли трохи поспілкуватися — дорога була неблизькою. Я передав жінку військовим медикам, які опікувалися нею вже на наступному етапі транспортування. Згодом розповіли, що поранена дуже тепло згадувала про мене, а коли хлопці запитали, чи знає вона, хто їй допомагав, жінка відповіла, що якісь лікарі. Втім, коли дізналася, що ми із Заходу України та ще й із медичної служби «Правого сектора», була надзвичайно здивована, бо раніше вірила усіляким пліткам».
Найкращий стимул для навчання
Із квітня минулого року після пройдених вишколів студенти ТДМУ у складі медичного загону спеціального призначення «Білі берети» почали ділитися здобутими знаннями й навичками з більш широким колом волонтерського корпусу медиків.
«До нас почали звертатися щодо навчання новобранців добровольчих корпусів і Збройних Сил України основам тактичної медицини, — продовжує Олександр Башта. — Раніше навички з тактичної медицини за міжнародними стандартами ми здобували самостійно під час семінарів та спеціальних програм — тепер ми сертифікована команда і можемо передавати свій досвід іншим. Наприклад, наприкінці минулого року на базі навчально-оздоровчого комплексу «Червона калина» за підтримки ТДМУ та облдержадміністрації «Білі берети» організували кількаденний вишкіл для лікарів-волонтерів, під час якого основам тактичної медицини навчили понад 60 осіб, котрі сьогодні активно працюють над поширенням знань і навичок. Крім того, наша організація проводить чимало тренувань у багатьох інших куточках України».
Дуже важливим зараз є навчання навичкам самодопомоги якомога більшої кількості вояків. «Медиків на Сході катастрофічно не вистачає, тому в наших пріоритетах — інструкторська діяльність, — наголошує Олександр Башта. — Чому ми надаємо їй такого особливого значення? Бо один інструктор може навчити багатьох людей, а ті — передати свої знання іншим. Відтак це дозволить зменшити кількість санітарних втрат. На місце бою медики можуть прибути не відразу, а від сильної кровотечі поранений помирає через 2-5 хвилин. Це саме той час, упродовж якого можна самому чи з допомогою побратима накласти джгут і врятувати собі життя. Навички само- та взаємодопомоги — як усім відома профілактика, що попереджує та не допускає летальні випадки на полі бою».
За словами членів організації, навіть ті з воїнів, хто скептично ставився до набуття таких умінь, після першого ж бою починають ретельно вчитися. Хлопці розповіли, як під час навчань в одній із частин командир не бажав відвідувати заняття, а ввечері в бою отримав кулю в ділянку шиї. І врятував його молодий солдат, якого за дивним збігом обставин незадовго до події навчили надавати допомогу за масивної кровотечі. Після повернення з госпіталю командир уже не тільки сам почав відвідувати заняття з меддопомоги, а й заохочував інших.
Дівчата рятують чоловіків
Не раз побували на передовій і дівчата — студентки університету Ірина Токарчук та Іванна Чобанюк. Іванка врятувала найбільше наших вояків і завдяки своїй відвазі стала живою легендою в зоні АТО. Її колеги-медики з Добровольчого українського корпусу «Правий сектор» розповідають: дівчина фактично є командиром серед лікарів-волонтерів у цьому підрозділі. Вона змогла налагодити роботу групи таким чином, що не було втрачено жодного життя під час перевезення поранених з місця бойових дій до госпіталів. Іванна — одна з небагатьох волонтерів, яка рятує поранених під мінометним обстрілом. Як майбутній лікар вона розуміє цінність кожного людського життя. У новинах якось розповіли про трагічну гуманітарну ситуацію в Пісках, унаслідок чого один літній чоловік мало не вмер від голоду. Так ось цього чоловіка знайшла й врятувала Іванка: вона возила йому медикаменти та їжу.
Ірина Токарчук — студентка ІІІ курсу медуніверситету, каже, що в зону АТО їхати було трохи лячно. Але дівчина розуміла, що має виконати свій обов’язок медика. Впевненості додавало й те, що в університеті відвідувала заняття з військової медицини, а ще пройшла підготовку на тренувальних базах як інструктор із надання невідкладної медичної допомоги в бойових умовах.
«Батьки, звісно, дуже хвилювалися й наполягали, аби я не їхала, але, знаючи мене, вирішили відпустити та підтримати. Мені це дуже допомагає: на війні надзвичайно важливо знати, що у тебе міцний тил, — говорить дівчина. — Здебільшого перебувала на різних військових базах. Вони розташовані переважно в літніх таборах і пансіонатах неподалік населених пунктів. Часто доводиться спати на підлозі. Буває, що вода лише холодна, а іноді — лише з водойми. Бійцям важче, адже постійно сплять на підлозі, або й просто неба у спальниках, відтак хворіють на застуду, бронхіт, гайморит… Періодично є необхідність зашивати порізи, обробляти інші рани. І досі не можу забути, як двоє наших підірвалися на гранаті. Ще раніше двох застрілив снайпер: поранив кулеметника, а коли фельдшер надавав тому допомогу, розстріляв обох. У медика залишилося троє неповнолітніх дітей. Кулеметник жив у сусідній кімнаті, ми з ним частенько спілкувалися. У хлопця була наречена, і він мріяв, коли все закінчиться, одружитися та відкрити найкращий у місті тату-салон…»
Іринка поділилася своїми роздумами про війну, які у вільний час записувала в нотатнику: «Мені здається — це якась неправильна війна… Не можу точно пояснити, що відбувається, бо ж не знаюся на військовій справі, але впевнена: такої війни ще не було. Вражає безвідповідальність людей, від яких залежить надзвичайно багато. Водночас захоплююся тими, хто готовий на все заради України та нашого майбутнього. Це надихає, допомагає триматися й вірити. А ще я навчилася стріляти, розрізняти типи гранат, поважати зброю, бути холоднокровною, нічого ні від кого не очікувати й не нарікати, бо завжди є хтось, кому гірше, ніж тобі. Коли щось робиш — роби якнайкраще. Тут не можна прикидатися, бо в екстремальних умовах усе стане явним. Навчилася не перейматися, якщо не можу вплинути на ситуацію. Імен і прізвищ називати не можу, але зустрічала багато бійців із Донецька, Тореза, Сніжного, Краматорська, Криму. Бути патріотом там непросто. За вишиванку, українську мову, синьо-жовтий прапор і просто проукраїнські погляди можна кулю отримати. Мене часто запитують знайомі: «Ірино, навіщо тобі той Схід? Чому за тих москалів наші хлопці повинні гинути? Не потрібен нам той Донбас, там немає нормальних людей, вони всі чхати хотіли на Україну!» Я їм відповідаю: «На Донбасі мало патріотів, але вони є. Я особисто знаю таких ще з Майдану. Усі вони воюють поруч із нашими хлопцями. Відверто кажучи, мені дуже шкода їх, бо вони не знають, чи їх домівки досі цілі, чи матимуть куди повернутися. А ще вони час від часу отримують телефонні повідомлення від колишніх знайомих, які нині в таборі сепаратистів, — з погрозами. Найбільша біда в тих, чиї родичі не розуміють їх патріотизму, а підтримують окупантів. Відтак обриваються родинні зв’язки, розпадаються сім’ї… Прикро, що їм доведеться починати все спочатку. Але в них передусім — Україна, і за неї вони готові боротися та віддати життя. На війні немає нічого страшнішого за гнів людей, яким нічого втрачати. Сепаратисти це розуміють і бояться…»
За кілька місяців на студентів-шестикурсників чекатимуть випускні іспити, і вони залишать свою рідну альма-матер. Хтось із них хоче стати хірургом чи травматологом, комусь до вподоби педіатрія, але молоді медики впевнені, що не полишать волонтерської діяльності. Ми бажаємо нашим героям, щоб їм завжди щастило та здійснилися всі мрії, бо найголовніший екзамен у своєму житті вони вже склали.
Лариса Лукащук, власкор «ВЗ», м. Тернопіль
