Черкащина: Медична реформа в Україні: самообман за великі гроші

Медицина — чи не єдина галузь, реформування якої стосується всіх без винятку: від міністерських чиновників, котрі курують цей процес, лікарів, що безпосередньо виконують законодавчі новації, до пересічного українця, який бажає отримувати високоякісну медичну допомогу. Перші кроки реформи уже зроблені. Чи досягнуті поставлені цілі, що змінилося із нововведеннями в медичній галузі й чи стала доступнішою та якіснішою медична допомога на місцях? Про це наша розмова з директором Департаменту охорони здоров’я Черкаської облдержадміністрації, Заслуженим лікарем України, кандидатом медичних наук Анатолієм Ситником.

ВЗ Яке ваше ставлення до нинішніх реформ?

— Що таке реформа? Це глибинні перетворення, які повинні бути системними і здійснюватися з певною метою. Очікуваний результат реформування системи охорони здоров’я — доступність і якість медичної допомоги для громадянина. У цих змінах зацікавлені й лікар, і пацієнт. Але потрібно, щоб була зацікавлена ще й держава.

На жаль, у нас усі реформи зводяться до зміни структури медичних закладів, переформатування їх роботи, укрупнення або зменшення штатів тощо. З бюджету на це виділяються величезні кошти. Та для хворого якісна медична допомога так і залишається недоступною.

Анатолій Ситник, директор Департаменту охорони здоров’я Черкаської облдержадміністрації, Заслужений лікар України, кандидат медичних наук

Що дали такі зміни? Ніякого покращення для населення не відбулося: хворий так і приходить до медичного закладу, в якому немає ліків і низький рівень діагностики. А це значить, що належного лікування він не отримує. Що змінилося для лікарів? Раніше дільничний терапевт (нині сімейний лікар) чергував у стаціонарі райлікарні, де отримував додаткові практичні навички, певні знання, удосконалювався професійно. Відтепер він не матиме тяжких хворих, не буватиме в реанімації, не зможе проаналізувати наслідки своєї роботи. Тобто кваліфікація лікарів, безсумнівно, знизиться. То чи доцільне було розділення медичної допомоги в районах? Немає жодного показника, який свідчив би про покращення. Інша ситуація у великих містах, де більше 200 тис. населення. Але там поліклініки й були відокремлені від лікарень. То що це — реформа заради реформи?

Аналогічне становище і з реформуванням служби швидкої допомоги, яку передали на третинний рівень. Що це дало? Знову ж таки збільшено видатки на утримання штатів. Адже тепер на райони, де близько 40-70 тис. населення, передбачена ще одна машина невідкладної допомоги із персоналом. А це додаткові посади фельдшерів, водіїв, що лише по зарплаті — 10-15 тис. грн щомісяця на 1 район. На рік це близько 150 тис. грн. А коштів не вистачає на елементарне, навіть на ліки. Цього року на медикаменти для Звенигородського району передбачено 590 тис. грн, Кам’янського —
320 тис. грн, Катеринопільського — 196 тис. грн, Лисянського — 112 тис. грн. На весь Лисянський район сума на медикаменти менша, ніж на бригаду швидкої! Це реформа?!

При цьому кількість викликів у районі не збільшилася. Ми перевіряли за скаргою один район: бригада вночі просто «відпочиває».

А раніше швидка встигала обслуговувати весь район і, крім цього, виконувала ряд додаткових функцій: курувала хронічних хворих, підвозила лікарів, донорів. Свого часу я працював у цій службі і не пам’ятаю випадку, щоб когось вчасно не довезли. У разі складних ситуацій завжди залучались додаткові машини, водії, що дозволяло врегулювати ситуацію.

Швидка допомога — це первинна ланка, дуже часто — парамедицина. Вона не повинна бути на третинному рівні. За такої реформи обласні центри залишають без власної швидкої, тоді як саме громада Черкас має вирішувати, скільки їм необхідно машин, скільки коштів. На обласному рівні повинна бути санітарна авіація, яка в екстрених випадках може швидко дістатися до будь-якого району Черкащини. У Польщі, наприклад, швидка має спеціальну авіаційну техніку. Також на рівні області доцільно організувати сучасний координуючий диспетчерський центр, який у надзвичайних ситуаціях перенаправить машину з одного району в інший.

Ще один етап медичної реформи — створення госпітальних округів. Тут існує проблема, пов’язана зі скороченням кількості населення на 15-20% (нині в районах його чисельність не перевищує 40 тис.). Для того щоб підтримати належний рівень кваліфікації лікаря, потрібні пацієнти. Особливо це стосується високоспеціалізованої хірургії, акушерства, травматології, урології. Нині заклад вторинного рівня надання медичної допомоги може якісно обслуговувати адміністративну одиницю з кількістю населення від 50 тис. до 100 тис., а установа третинного рівня — не менше 1 млн мешканців. Якщо ж ставити за мету охоплення вторинним рівнем допомоги 300 тис. населення, то необхідно створювати потужні медичні заклади, а це — величезні капіталовкладення. Водночас медзаклади третинного рівня муситимуть обслуговувати вже не 1 млн, а лише 300 тис. населення, що призведе до різкого зниження рівня кваліфікації медичного персоналу.
В ідеалі потрібно провести адміністративно-територіальну реформу з укрупненням районів. Госпітальний округ має бути на рівні області.

В нашій області 1 млн 200 тис. населення — така кількість достатня для підтримки високого рівня обласних лікарень, отримання практики лікарями, які надаватимуть високоякісну медичну допомогу. Завдання держави — знизити ціни на ліки, на обладнання і запровадити обов’язкове державне медичне страхування.

А розповіді про покращення медичної допомоги після вищеназваних нововведень — міф.

ВЗ З чого ж тоді, на вашу думку, необхідно розпочати реформування галузі?

— Ми проводимо реформи, щоб зробити медицину доступною для людей. Хіба кількість чи структура закладів змінить рівень медичної допомоги в наших лікарнях, де немає найнеобхіднішого?

Давайте порівняємо кількість лікарняних ліжок на 10 тис. населення у розвинених країнах. У Франції ця цифра складає 63,8; у Польщі — 65,5; в Австрії — 76,5; у Німеччині — 82,2; в Україні — 90,5. Це при тому, що статистика за кордоном не враховує інфекційні, фтизіатричні лікарні, госпіталі для інвалідів тощо. Якщо ці ліжка відмінусувати з нашої статистики, то Україна знаходиться приблизно на рівні розвинених держав. Щодо кількості лікарів на 10 тис. населення: останнім часом у західних країнах спостерігається тенденція до зростання показників. У Німеччині за 3 роки ця цифра збільшилася з 32,6 до 38,2; в Іспанії — з 33 до 39,9; у Грузії — з 37,8 до 40,9; в Австрії — з 38 до 48,3; в Україні — з 30 до 34,9. При цьому в українській статистиці є фахівці, які на Заході не обліковуються (лікарі-управлінці, стоматологи та ін.). Тож практикуючих лікарів у нас ще менше. Куди ж нам далі щось скорочувати і змінювати?

Медичні заклади України не мають змоги надавати якісну допомогу через відсутність ліків та сучасного обладнання. Як тільки все це з’явиться, хворого зможуть повноцінно лікувати. Тому необхідно якнайшвидше запровадити обов’язкове державне медичне страхування. Наголошую — обов’язкове державне, а не добровільне, як це зараз пропонується. Бо добровільне медичне страхування — це бізнес. У чиїхось руках концентруватимуться відповідні страхові компанії. Їх власники прагнутимуть на цьому заробити, компенсувати свої витрати на функціонування компаній. Як мінімум 10% страхової суми будемо віддавати комусь. Не на медицину, а комусь! Вартість такого страхового поліса зможуть оплатити одиниці. А що робити пенсіонерам, учителям та іншим працівникам?

Слід залишити державними програми з профілактики, фтизіатрії, психіатрії, діабету, ниркової недостатності тощо. Якщо первинну ланку ще можна зробити платною, то вторинний і третинний рівні — дороговартісне лікування, і воно повинно бути лише безплатним. Людина не може щоразу продавати будинок, коли виникає проблема зі здоров’ям. А у нас сьогодні батьки збирають по людях кошти на операцію дитині. Чому цей малюк повинен страждати, коли є можливість створити доступну медицину?

Якщо нинішні медичні заклади зберегти в комунальній власності й у підпорядкуванні держави, то за рахунок обов’язкового медичного страхування вдасться забезпечити медикаментами стаціонари, відшкодувати амортизацію обладнання і частково харчування хворих. А держава має чітко виконувати регуляторну функцію при ціноутворенні вартості ліків та обладнання. Коли медикаменти й обстеження будуть безкоштовними, то люди будуть лікуватися. Безплатні ліки, безкоштовний стент чи операція на суглобі — ось що таке доступна медична допомога. Тоді відразу зникнуть аптеки при лікарнях, знизяться ціни в аптечних закладах поза лікарнею. Гроші підуть за пацієнтом, а медичні заклади та їх структура «реформуються» тихо і без галасу — під потреби громади. Ми маємо реальні приклади: країни Балтії та Молдова.

Нині називають різні причини, які «заважають» впроваджувати обов’язкове медичне страхування. Одна з них — нібито не готові лікарні. У нас достатньо медичних закладів. Дайте туди ліки, обладнання, і буде забезпечена реальна доступна медична допомога.

В Україні є приклад ефективної «обов’язкової» страхової медицини в системі «Укрзалізниці». Цей досвід можна використати. Може, щось слід доопрацювати, але в цілому лікарні готові, система розроблена. І не потрібно переводити медзаклади в якісь інші статуси, не слід витрачати час та кошти. До того ж це необхідно зробити швидко. Уже в нинішньому році люди чекають реальної безплатної медичної допомоги, а ми витрачаємо гроші на додаткові лікарні й додаткові швидкі.

Україна рівняється на європейські країни. В більшості з них запроваджено загально-обов’язкове медичне страхування, і лікарні там — комунальні заклади або неприбуткові організації. Те, що там уся медицина приватна, — байки. Лікарня — не готель, на якому можна розбагатіти. А тому, хто хоче робити на медицині бізнес, скажу: при рівні зарплати, що є в нашій країні, бізнес там робити неможливо. Створимо ми приватні лікарні, і що? Хто в районі заплатить 25 тис. дол. за процедуру на гамма-ножі? Медична послуга повинна бути доступною і безплатною в момент її потреби.

ВЗ Чи не будуть страхові кошти ласим шматком для любителів розбазарювати гроші громади?

— За цими коштами повинен бути встановлений жорсткий незалежний контроль. За бажання Міністерство може проконтролювати все. Необхідно підключати громадські організації, які теж слідкуватимуть за цими видатками. Потрібно також ввести контроль за належним лікуванням у медичних закладах. Це завдання страховиків: їхні медики-експерти мають відслідковувати лікувальний процес, аналізувати ускладнення після нього, застосування тих чи інших методик. Перевіряється кожна таблетка, її призначення, відповідність діагнозу, проводиться опитування хворих тощо — в усьому світі існує такий контроль.

ВЗ Чи покращиться якість медичної допомоги за страхової медицини?

— Дійсно, до якості надання медичної допомоги є питання. По-перше, необхідно змінити підготовку та перепідготовку лікарів. Післядипломна освіта потрібна, але змінена докорінно.

По-друге, лікарі повинні мати достойну зарплату. Не може медик якісно працювати за 2 тис. грн. Кожен по-різному на це реагує. Найвищі зарплати мають бути у педагогів, бо вони віддають свої знання дітям, і у лікарів, які рятують людям життя. Тоді здібні діти йтимуть у педагоги й лікарі. Над цим потрібно працювати, і буде результат. А поки що прибиральниця в банку має зарплату вищу, ніж головний лікар.

На жаль, сьогодні ми звертаємо увагу лише на медичну допомогу. Якщо мова йде про охорону здоров’я, тоді потрібно говорити і про належні умови життя, якість води та продуктів харчування, тих же медикаментів, можливість психологічного спокою. Держава має це контролювати.

Ще зі школи людина повинна готуватися до життя. Це і відповідальне ставлення до свого здоров’я, і культура харчування, відпочинку, отримання належних знань із надання самодопомоги. А у нас не всі представники військових структур у зоні АТО можуть надати допомогу собі й колегам. У результаті маємо втрати, яких могло не бути.

Науковці стверджують: медична допомога складає лише 10% у здоров’ї людини. Наприклад, туберкульоз — соціальна хвороба, що залежить від умов життя. Яку б ми медичну допомогу не надавали, рівень цього захворювання буде відповідати соціальним умовам, котрі створені для наших громадян. Дитяча смертність теж залежить від умов життя населення. В Німеччині після війни кожній жінці на день видавали склянку молока та яблуко. Як результат дитяча смертність зменшилася майже на 30%. Звісно, є можливості медицини, а є соціальні аспекти. Тому в розвинутих державах зовсім інші показники. Україна від них відстала років на 40, треба надолужувати.

ВЗ В Європі та інших країнах світу медичними закладами керують менеджери, а не лікарі — чи доцільно це було б в Україні?

— За кордоном у медзакладах менеджер відає господарськими питаннями. У нас така посада називається «завгосп». Але за кордоном головний лікар не займається ремонтом приміщень і комунікацій, асфальтуванням прилеглої дороги. В Україні ж усе робиться завдяки авторитету головного лікаря. Коли на господарські потреби виділятимуть необхідні кошти, то для їх вирішення достатньо буде завгоспа. А головний лікар повинен розробляти стратегію розвитку лікарні на майбутнє: які зміни провести в хірургічному відділенні, терапії тощо, аналізуватиме роботу персоналу, кваліфікацію спеціалістів (кому потрібна перепідготовка чи більше практики). Хіба менеджер може визначити рівень знань медика?

ВЗ Серед реформаторських пропозицій є й такі, що стосуються ліквідації певних підрозділів, цілих служб. Скажімо, обговорюється питання ліквідації педіатричної служби, пропонують залишити екстрену медичну допомогу без спец-
бригад тощо.

— Що нам дасть ліквідація цих служб? Мине ще багато років, поки український сімейний лікар стане лікарем широкої практики. І яку він може самостійно надавати допомогу? В нього є рентген, аналізатор? Зробити ці та інші обстеження можна лише в поліклініці. Тут є офтальмолог, лор, гінеколог. Що поганого у наявності вузькопрофільних спеціалістів? Хіба терапевт замінить гінеколога? До речі, зараз у Західній Європі лікарі широкої практики створюють конгломерати, подібні до наших поліклінік. Вони дійшли висновку, що надавати пацієнтам медичну допомогу в таких умовах краще.

Спецбригади — психіатрична, реанімаційна, кардіологічна — просто необхідні. Так, медики психіатричної бригади знають, як забрати хворого з психічними розладами, який препарат йому вколоти, як транспортувати, супроводжувати, як діяти за законом.

Я не проти реформ, але підтримую лише ті зміни, котрі принесуть користь. Якщо ми знищимо педіатрів, яка від цього користь? Хіба це реформи — знищити певну службу? За таким принципом можна і хірургів ліквідувати.

Пацієнту байдуже, як називатиметься підрозділ, його цікавить результат: доступна та якісна медична допомога. А цього наразі немає: на жаль, результати реформування медичної галузі більше схожі на міражі, яких реально не можна відчути.

Інна Хімічук, власкор «ВЗ», м. Черкаси