Сьогодні в розвинених країнах обсяг фінансування первинної медичної допомоги становить 25-30% від загального фінансування галузі, в Україні ж на цю ланку медицини виділяється лише близько 10%. Про ці та інші проблеми сімейної медицини «ВЗ» розповіла завідувачка відділення загальної практики-сімейної медицини Чернігівської міської лікарні №4, позаштатний спеціаліст з питань загальної практики-сімейної медицини Чернігівської облдержадміністрації Барбара Сіваткіна.
Спротив реформам як зверху, так і на місцях
Впровадження засад загальної практики-сімейної медицини на Чернігівщині розпочалося ще у 2002 р. Сьогодні сімейні лікарі обслуговують близько 574 тис. пацієнтів, що становить майже половину всього населення регіону. Первинну медичну допомогу в області надають 20 центрів первинної медико-санітарної допомоги (ПМСД), які діють як окремі юридичні структури. У чотирьох районах — Варвинському, Талалаївському, Срібнянському і Куликівському — центри функціонують у складі районних лікарень, що обумовлено невеликою кількістю населення в цій місцевості та значним дефіцитом лікарських кадрів.
Гальмуються реформи і з боку населення. Однією з найважливіших проблем у процесі реформування галузі стала відсутність випереджальної інформаційної кампанії на рівні держави. Населенню не було чітко пояснено, у чому полягають зміни в наданні первинної медичної допомоги, що, звісно, викликало спротив медичним реформам як пацієнтів, так і окремих лікарів. Унаслідок цього в деяких районах громада взагалі не дала згоди на створення центрів ПМСД. В інших — вони відкриті, але значно недоукомплектовані кадрами.
Укомплектованість кадрами — украй низька
Загалом на сьогодні по області не вистачає 1378 фахівців, з них 105 — сімейних лікарів. Так, із зареєстрованих 435,5 штатних посад лікарів загальної практики-сімейної медицини укомплектовані лише 330,25, і це з урахуванням сумісників! Фактично ж медичну допомогу в області надають 275 сімейних лікарів, із них 170 (61,8%) працюють у селах.
Особливо відчутний брак медичних кадрів у сільській місцевості. Наприклад, жодного лікаря немає в Макіївській сільській дільничній лікарні та в 45 сільських лікарських амбулаторіях (усього в області діє 149 амбулаторій), 73 ФАПи не укомплектовані середніми медичними працівниками, у 22 із них працюють сумісники.
Забезпечення обладнанням — лише на 30% від потреби
Але попри це мешканці сільської місцевості набагато краще сприймають впровадження інституту сімейної медицини, ніж містяни, адже вже звикли, що їх лікар — на всі руки майстер: лікує від різних хвороб і дорослих, і малечу хоч удень, хоч уночі. Раніше він звався дільничним, але фактично завжди виконував функції лікаря загальної практики-сімейної медицини.
Дійсно, майже всі сімейні лікарі в нас — справжні професіонали, знавці свого діла, але щоб якісно та в повному обсязі надавати медичну допомогу населенню, необхідні не тільки хороші знання, а й сучасне обладнання, транспорт, пристосоване приміщення. На це потрібні чималі кошти. Ще років вісім тому, коли тільки розпочалося впровадження сімейної медицини, підрахували: для облаштування робочого місця одного сімейного лікаря потрібно не менше 16 тис. грн. Зараз же, з урахуванням інфляції, цю суму потрібно збільшити не менш ніж у п’ять-десять разів. А забезпеченість обладнанням лікарів сімейної медицини на сьогодні — близько 30% від потреби. Бракує найнеобхіднішого: оснащення для надання офтальмологічної й отоларингологічної допомоги, хронічно не вистачає хірургічного інструментарію тощо.
Не набагато краща ситуація і з приміщеннями: за табелем оснащення на кожного сімейного лікаря має бути не менше двох кабінетів і процедурна, а в нас, як і раніше, два лікарі продовжують тулитися в одному кабінеті.
До пацієнта — пішки
Досить проблематична ситуація склалася також із забезпеченістю лікарів транспортом. І якщо в місті медик ще якось може дістатися до пацієнта на громадському транспорті, то в сільській місцевості із цим взагалі катастрофа, адже в середньому радіус обслуговування становить від 1 до 48 км. Слід також зазначити, що Чернігівщині властиві низька щільність населення — 36 осіб на 1 кв. км (у цілому по Україні — 77), хутірський тип розселення з великою кількістю малочисельних населених пунктів, де взагалі відсутні медичні заклади, а віддаленість від обласного центру деяких районів — понад 200 км. Тож, як правило, сільський лікар обслуговує від 1 до 13 сіл із кількістю прикріпленого населення на дільницях від 608 (наприклад, Чернецька АЗПСМ у складі ЦПМСД Талалаївської ЦРЛ) до 5018 осіб (Шаповалівська амбулаторія СЛА у складі Борзнянського ЦПМСД). Крім того, слід враховувати, що Чернігівщина поступово старіє: на сьогодні частка населення віком понад 60 років становить 29,7%. Тож сімейним лікарям часто доводиться не лише лікувати пацієнтів літнього віку, а й вирішувати їх соціальні питання. Для цього потрібен транспорт, але не всі сільські дільничні лікарні, а тим більше амбулаторії, його мають. На сьогодні наші медики стали заручниками ситуації і залишилися сам-на-сам зі своїми проблемами.
Донедавна були питання щодо забезпеченості сімейних лікарів телефонним зв’язком, але, на щастя, зараз вони поступово вирішуються, тож є надія, що найближчим часом лікарям вже не доведеться телефонувати пацієнтам з мобільного телефону за власний кошт.
Серед гострих проблем сімейної медицини області залишається і незрозуміла система мотивації лікарів (лікар-початківець отримує 1300-1400 грн), саботаж деякими керівними кадрами процесу впровадження інституту сімейних лікарів, а також відсутність кваліфікованих менедже-рів у цій галузі.
Пройти непростий шлях
Втім я впевнена, що майбутнє — за сімейною медициною і більшу частину завдань з надання медичної допомоги найближчим часом перекладуть саме на сімейного лікаря. Хоча й розумію: для цього нам потрібно пройти непростий шлях.
Незадовільний стан здоров’я населення області й усієї країни та пошук шляхів вирішення актуальних проблем у системі медичної допомоги потребують підвищення ролі ПМСД. У всьому світі на первинному рівні надається 85-90% загального обсягу медичної допомоги, в Україні ж — лише близько 40%. У розвинених країнах кількість сімейних лікарів становить 30-67% від чисельності всіх працюючих в охороні здоров’я лікарів, у нашій країні — близько 13%. На сьогодні у нас взагалі не розроблений алгоритм лікування хворого: пацієнт сам вирішує, до якого спеціаліста йому звертатися і як та коли завершити лікування.
Крім того, в Україні існує дуже вузька спеціалізація лікарів, а в розвинених європейських країнах і США взагалі немає таких спеціалістів, як, наприклад, імунологи, алергологи, гастроентерологи, — цими напрямками роботи там займається лікар загальної медицини, при цьому рівень надання медичної допомоги набагато вищий, ніж у нас. Думаю, нам слід використати цей досвід.
Підтримую ідею фінансування не за принципом ліжко-місця, а за кількістю пролікованих пацієнтів. Якщо її втілити, не буде таких перекосів, як зараз, коли сімейний лікар обслуговує не 1,5 тис. пацієнтів, як це прописано в нормативах, а 2,5 тис. й більше і не отримує при цьому жодних надбавок до зарплати.
А от перетворювати сімейного лікаря на приватного підприємця, на мою думку, зараз не варто. Я спілкувалася з багатьма сімейними лікарями Київщини, які деякий час займалися приватною практикою, і всі вони стикалися з безліччю проблем, зокрема під час оформлення звітів та іншої фінансової документації. До того ж їм доводилося наймати бухгалтера (а це додаткове фінансове навантаження), тож згодом мусили взагалі відмовитися від такої діяльності. Приватником може бути гінеколог, косметолог, стоматолог, фармацевт, але в жодному разі не лікар загальної практики.
Загалом зараз слід реально оцінити результати проведення реформ у пілотних регіонах, врахувати всі помилки і позитивний досвід. Не варто реформувати все й одразу, обіцяючи, що завтра буде все інакше: головне, щоб стало не просто інакше, а значно краще.
Олена БЕРЕЗКІНА, м. Чернігів, спеціально для «ВЗ»