Медицина катастроф: неготовність №1?

«Усе буде добре» — схоже, під такою мантрою в нашій країні вибудовується система швидкого реагування на надзвичайні ситуації, у тому числі і її медичний підрозділ. Туман розсіюється тіль­ки тоді, коли грім вдарить. Аварія на ЧАЕС, події в зоні АТО, «пожежа століття» — що ще має статися, аби держава под­бала про безпеку населення?

І чи готова наша медицина протистояти таким загрозам?

ВЗ Чи створено в Україні дієву систему реагування держави на надзвичайні ситуації і наскільки органічно вписується в неї медична складова?

— На жаль, системності в цьому питанні (як і в багатьох інших) у нашій державі немає. У рамках підписання Угоди про асоціацію між Україною і ЄС наша держава зобов’язалася розділити дві основні функції центральних органів — законодавчу та контролюючу. Останню було перекладено на новостворені інспекції (ветеринарну, санітарну тощо), які теоретично повинні бути абсолютно незалежними й підпорядковуватися Кабміну або Прем’єр-міністру. У нашій країні це неможливо, оскільки згадані інспекції необхідно якимось чином фінансувати, а Мінфін не розробив відповідних інструментів, завдяки яким ці служби можуть бути незалежними. Зрештою цілком прийнятна ідея розділення функцій була «обрамлена» недолугими, непослідовними і половинчастими реформами, унаслідок чого країна залишилася і без належного контролю, і без потужної експертної підтримки в розробці відповідної законодавчої бази та її реалізації. Тож на сьогодні санслужба, як і раніше, — єдиний орган, що опікується здоров’ям населення як у повсякденному житті, так і в умовах надзвичайних ситуацій. І це нонсенс. До того ж цю службу вже також практично зруйнували, тоді як в усіх країнах світу існують агентства й організації (нехай і під іншою назвою), котрі так само опікуються санітарною й епідеміологічною безпекою здоров’я населення, інфекційною та неінфекційною захворюваністю, лабораторним контролем тощо.

ВЗ Напрацювання українських гігієністів визнані в усьому світі. Чи використовують цей досвід за такої розбалансованості системи в рідній країні?

Олена Турос, завідувачка лабораторії гігієни повітря та оцінок ризику ДУ «Інститут гігієни та медичної екології ім. О. М. Марзєєва НАМН України», доктор медичних наук

Свого часу велика біда — аварія на ЧАЕС — змусила нашу країну напрацювати відповідний алгоритм дій для атомних електростанцій, якого суворо дотримуються донині, а от щодо інших загроз… Останні події показали: навіть ті люди, які працюють у зоні катастрофи, не забезпечені засобами індивідуального захисту.

Слід зазначити і те, що нині функції колишнього МНС значно обмежено, немає взаємодії між ДСНС, МОЗ і науковими експертами. Ми змушені розробляти механізми такої взаємодії самі — з почуття громадянського обов’язку. Але ж це не вирішення проблеми! Особливо коли йдеться про забезпечення необхідним обладнанням. Так, ВООЗ визнала найнебезпечнішим компонентом забруднення повітря дрібнодисперсний пил з частками діаметром до 10 мкм. Після виконання нашим інститутом одного з міжнародних проектів у нас залишилися 2 прилади для дослідження вмісту в повітрі дрібно­дисперсного пилу, але ані гідрометео-служба, ані лабораторні центри ДСЕС тако­го обладнання не мають. «Реформування» служби гідрометеорології, здійснене останніми роками, взагалі можна назвати злочином. Її підпорядкували ДСНС (хоча я вважаю, що її місце — у стуктурі Мінприроди), а матеріальну базу служби спустошили. Тобто замість того, щоб посилювати складові реагування на надзвичайні ситуації, ми просто перекидаємося ними. Так, для ефективного моніторингу потрібні кошти. Але ж в усьому світі на таких речах не економлять, бо «прогледівши» небезпеку, платити доводиться набагато більше.

ВЗ Ми й досі цього не усвідомили?

— Ми про це забули. Раніше в складі МНС діяло спеціальне управління, яке опікувалося безпекою здоров’я населення, були розроблені алгоритми дій при різних аварійних ситуаціях. Також існували групи хімічного та радіаційного захисту, які координували свої дії, хоч і були окремими структурними одиницями, — вони тісно співпрацювали з усіма підприємствами та стратегічними об’єктами України. Нині ця система зруйнована. Крім того, на сьогодні розроб­лено спеціальне програмне забезпечення, яке дає змогу прогнозувати ситуацію, але про нього в нашій країні навіть не згадують. У зв’язку з низькою потужністю моніторингу та прогалинами в моделюванні українським фахівцям немає з чим порівняти отримані результати досліджень у зоні надзвичайної ситуації. Під час пожежі на нафтобазі директор нашого інституту і головний державний санітарний лікар України звернулися до ВООЗ з проханням про технічну підтримку, забезпечення розрахунковими програмами, які існують у світі. Ми повинні мати доступ до найкращих світових практик і розробляти наше законодавство з урахуванням досвіду інших країн. Наприклад, Фінляндія має напрацювання щодо ліквідації наслідків пожеж. Але жодного разу, навіть у рамках проектів між центральними органами нашої влади і закордонними партнерами не порушувалися питання, які стосуються надзвичайних ситуацій, не залучалися фахівці для імплементації зарубіжного досвіду в Україні. А нині ці питання набувають особливого значення — в умовах гібридної війни, можливих проявів тероризму потрібно навчитися надзвичайно швидко реагувати на подібні ситуації, виставляти кордони навколо осередків небезпеки і вживати адекватні заходи.

ВЗ Як примусити різні служби і відомства до синергічних дій для захисту здоров’я населення?

— Тільки на рівні законів, обов’язкових для виконання. На жаль, правовий нігілізм також залишається ознакою нашого часу. Нині договорилися вже до того, що потрібно скасувати Закон України «Про охорону атмосферного повітря», який є змістовним і виваженим. Достатньо його лише оновити, інтегрувати до нього конвенції і протоколи, підписані й ратифіковані Україною. Державні санітарні правила з охорони атмосферного повітря скасували, бо вони суттєво «впливають» на розвиток нашого бізнесу. У такий спосіб відбувається подальше руйнування системи. Натомість її легше адаптувати, гармонізувати з міжнародними домовленостями і зобов’язаннями, ніж потім відновлювати. А це таки доведеться робити. Наприклад, у Грузії нині відновлюють СЕС, яку 5 років тому ліквідували, що призвело до зростання захворюваності населення. Тож, рубаючи ліс, маємо думати, чи не повернуться тріски до нас бумерангом.

ВЗ Кожна країна обирає власну модель системи реагування і медицини катаст­роф. Яка з них найкраще підходить для України?

— Щодо медицини катастроф, для початку можна було б створити якщо не цілу службу, то хоча б групу фахівців, які могли б оперативно й синхронно працювати в умовах надзвичайної ситуації. Ми аналізували міжнародне законодавство — воно орієнтоване на надання медичної допомоги й убезпечення населення від антропогенних і природних загроз. В умовах нашої країни бажано створити ще й додаткові підрозділи в структурі ДСНС, наприклад хімічного, біологічного, радіаційного захисту, а також розробити регламент їх взаємодії. Тобто це може бути та сама ДСНС, але з розширеними повноваженнями, чіткою структурою, з можливістю залучення експертів різного профілю як для розробки регламентуючих документів, так і для оперативного реагування. Міністерства не повинні складати переліки організацій, з якими вони співпрацюватимуть, жодних обмежень у цьому не має бути, адже різні ситуації потребують залучення різних фахівців! Потрібно відновити наукове управління процесом — не «роздувати» нові структури, а посилювати все те, що стосується надзвичайних ситуацій. До того ж у разі створення спеціальної групи медицини катастроф її працівники матимуть повноваження транспортувати потерпілих у спеціалізовані клініки, де надають адекватну допомогу, а не так, як це робить швидка, — у заклади на території свого обслуговування. За нинішніх умов потрібно пов’язати службу з надзвичайних ситуа­цій з Міноборони, Міністерством внутрішніх справ — це три кити, на яких тримається «тривожна кнопка». Окремої уваги потребує підвищення компетенції медичних працівників у цих питаннях. Студенти медичних вишів мають поглиблено вивчати військову медичну справу. 

ВЗ Що мають знати пересічні громадяни і хто має їх навчати?

— Оповіщення населення про наслідки загроз — одна зі складових системи швидкого реагування. Цим має займатися служба з надзвичай­них ситуацій. Наприклад, під час пожежі під Васильковом вона мала в перший же день аварії надати інформацію місцевому населенню про те, як себе захистити. Натомість цю функцію знову ж таки взяла на себе ДСЕС і роздавала такі пам’ятки на 2-3-й день. Громадяни мають право вчасно дізнаватися про небезпеку та необхідність застосування засобів індивідуального захисту, натомість ми спостерігали, як у Василькові діти приїздили на велосипедах подивитися на пожежу, там постійно перебували журналісти і навіть очільник ДСНС приїхав у потенційно небезпечну зону без жодного індивідуального засобу захисту органів дихання! На будь-якому підприємстві, діяльність котрого супроводжується ризи­ком хімічного, радіаційного, біологічного впливу, та в зоні навколо нього всі люди повинні бути підготовлені до виникнення надзвичайної ситуації. Це так зване пасивне інформування. Але в нас виникають проблеми навіть з активним інформуванням — ДСНС не має змоги звернутися до громадян з оповіщенням про небезпеку чи евакуацію по радіо, сільські ради не мають коштів для налагодження зв’язку на місцях. Виходить, ми зовсім не готові до надзвичайних ситуацій, які нависають над нами, наче дамоклів меч. Якщо так триватиме і далі, меч вдарить дуже боляче.

Розмову вела Світлана Тернова, «ВЗ»

Точки зору

Максим ІОНОВ, Голова Громадської ради при МОЗ України

По-перше, ізольовано реформа служби не відбудеться — її потрібно проводити паралельно з реформою первинної ланки та госпітального сектору. По-друге, одна з основних проблем — використання служби не за призначенням. Її фактично перетворили на певний вид соціального сервісу. Тобто бригади, розраховані на проведення екстрених або реанімаційних заходів, перевозять хронічних хворих або виїздять на виклики, які мають обслуговувати сімейні лікарі чи служба невідкладної допомоги (загальна диспетчерська служба не керує такими викликами).

По-третє, потрібно налагодити взаємодії служби з приймальними відділеннями стаціонарів. На жаль, ми працюємо за старою схемою: госпіталізація в чергове профільне відділення. А це означає, що бригаду екстреної допомоги із хворим можуть ганяти з лікарні в лікарню по кілька разів, навіть якщо заклади розміщені в різних кінцях міста. Крайніми ж виявляються саме працівники служби. Та й умови прийняття ургентних чи тяжких хворих у приймальних відділеннях не відповідають необхідним вимогам. Наприклад, щоб госпіталізувати 8-місячну дитину в тяжкому стані в одну з дитячих лікарень міста Києва, швидкій довелося чекати майже 40 хв, та ще й у приймальному відділенні, де проводили ремонт. За ними в черзі стояли ще 2 бригади.

Із прийняттям у 2013 р. Закону України «Про екстрену медичну допомоги» медикам і населенню окреслили перспективи, які залишилися на папері. Закон передбачав створення єдиної централізованої системи по всій країні, додаткове її фінансування, повне оновлення обладнання, залучення нових кадрів, надання особливого статусу працівникам і їх захист.

А ще — реалізацію національних проектів «Єдина система 112»,«Своєчасна допомога» тощо.

І що маємо? Об’єднали екстрену допомогу з медициною катастроф. Навіщо? Що тепер із цим робити? Як працювати в умовах катастроф, якщо медики служби абсолютно не захищені ані соціально, ані фізично, ані юридично? На рівні держави це закінчилося пропозицією відві­дувати… тренінги по самообороні та обіцянками надати засоби індивідуального захисту. Решта питань навіть не розглядається. Тож чинний закон потрібно змінювати, адаптувати до нинішніх реалій. Бо, схоже, у нашій країні одні приймають закони для того, щоб інші їх не виконували. Як можна працювати, коли згідно із законом одні­єю зі структур системи екстреної медичної допомоги є відділення невідкладних станів (екстреної допомоги), а не ті приймальні відділення, які існують нині. Коли ним передбачено існування єдиної, цілісної системи, а нас­правді вона розпорошена і розрізнена. Коли в Законі йдеться про статус медика як рятувальника, а насправді навіть статус фельдшера служби нівелюють до статусу медичної сестри.

Очікувати на конструктивні зміни в роботі служби можна лише після того, як в оточенні Міністра охорони здоров’я і в керівництві служби з’явиться команда професіоналів. Поки ж що там не розуміють різниці між швидкою, екстреною та невідкладною допомогою, не кажучи вже про медицину катастроф.

А столична влада взагалі вважає, що наша служба — це перевізники, і лікарі їй не потрібні. Хоча в усіх приватних клініках невідкладних станів працюють лікарські бригади, часто на виклик виїздять одночасно 2 лікарі-спеціалісти. Тобто «за ваші гроші — будь-яка примха», а без грошей — суцільна катастрофа і для медиків, і для пацієнтів.

На жаль, нині в Україні не існує нової системи екстреної медичної допомоги і медицини катастроф. Є залишки старої швидкої з доповненнями нового закону у вигляді певних правил, жорсткіших вимог, складніших умов роботи. Але це не є системою, яка працює як годинник. Нинішні ж реалії лише поглиблюють проблеми. Насправді їх можна вирішити, але, схоже, держава не хоче цього робити.

Андрій Штаєр, лікар-кардіолог Центру екстреної медичної допомоги та медицини катастроф м. Києва

Виходить, що служба перебрала на себе функції медицини катастроф лише на папері.

А насправді — проїхалися, подивилися, відзвітували. Ось такий результат реформи: медицина катастроф не виконує функції, що раніше входили до компетенції інших структур, а, відтак, їх не виконує ніхто. Тож нехай вона хоча б навчає пересічних громадян, організовані колективи, як і коли надавати першу допомогу. Із цим у нас також катастрофа. Щоразу на практиці стикаюся з тим, що хворим і потерпілим у термінальному стані ніхто не надає першої допомоги, бо не знає, як це робити. Тому навіть декларований доїзд швидкої до місця вик­лику (за 10 хв) часто жодним чином не сприяє порятунку людини.

Чи завдяки реформі швидка допомога стала більш доступною, у тому числі безкоштовною, своєчасною, якісною? Ні. Медична допомога на догоспітальному етапі надається переважно фельдшерсько-перевізними бригадами, а госпіталізацію здійснюють у ті самі приймальні відділення лікарень, які не готові надавати необхідну допомогу. Бо наступним кроком реформи мало б стати створення лікарень і відділень екстреної медичної допомоги, де працювали б лікарі з невідкладних станів, а не чергували б вузькі спеціалісти. На жаль, досі в нашій країні не діє єдиний медичний простір, тож про які злагоджені та синхронні дії з порятунку потерпілих (особливо в умовах надзвичайних ситуацій) можна говорити?! А очільники медицини катастроф дедалі активніше ра­тують за парамедиків (мовляв, лікарі не йдуть у службу), уже й проект рішення про парамедичні курси готовий. Тоді виникає питання: для чого в центрах ЕМД передбачені медичні частини, відділи експертизи, посади заступників з відповідних питань, для чого в країні утримують цілі інститути з підготовки лікарів з медицини невідкладних станів? Чи професорсько-викладацький склад медичних вишів буде «кувати» фельдшерські кадри для швидкої? Якщо це прагнення зекономити державні кошти, тоді навіщо державі структури з гучними назва­ми, які не приносять жодної користі суспільству — ані у звичайних, ані в надзвичайних ситуаціях?