На долю військового медика Василя Лазора випало дві війни. Першу — Афганську — пройшов солдатом-строковиком у юному віці. Другу зустрів дорослим чоловіком, підполковником запасу, маючи за плечима 31 рік вислуги. Коли почалася Антитерористична операція на Сході України, начальник відділення анестезіології, реанімації та інтенсивної терапії Луцького гарнізонного військового госпіталю Василь Лазор мав повне право «відсидітися» у затишному Луцьку, адже як ветеран Афганістану і військовий лікар у запасі він не потрапляв під мобілізацію. Але не задумуючись пішов на другу для себе війну. «Бо не міг не піти», — коротко пояснює чоловік.
Спинити кров, знеболити, евакуювати — просто немає чим…
Лікарсько-сестринська бригада, до складу якої входив анестезіолог Василь Лазор, працювала безпосередньо на передовій. Її завдання — надання першої медичної допомоги пораненим воїнам. Найсерйознішою проблемою, з якою одразу зіткнулися, була недостатня кількість санітарного транспорту в зоні проведення АТО. «Що нам, що медроті видали старі «санітарки» радянського зразка. Їх передавали в зону АТО лікарні з усієї України за розпорядженням обласних держадміністрацій. Звісно, нових машин ніхто не віддавав — керівники медзакладів направляли зазвичай найстаріший автомобіль, такий собі непотріб. Тому машини швидко виходили з ладу. Доводилося звертатися до головних лікарів медичних закладів безпосередньо в зоні АТО, зокрема в Докучаєвську, і просити у них транспорт для евакуації поранених», — розповідає медик.
На думку Василя Лазора, проблема сучасного санітарного автомобіля для українського війська є вкрай серйозною і потребує комплексного вирішення. В ідеалі, каже Василь Ярославович, потрібно розробити новий автомобіль з урахуванням нашої специфіки й досвіду, набутого українськими військовими медиками під час проведення АТО.
Іншою важливою проблемою був брак лікарських препаратів. «Мали із собою інструменти, перев’язувальні матеріали. А ось кровоспинних, знеболювальних засобів катастрофічно не вистачало. Доводилося самотужки їх «діставати», зокрема в цивільних колег-медиків. Суттєвою була і допомога волонтерів, — ділиться Василь Лазор. — Бійці взагалі не мали аптечок, тож намагалися хоча б забезпечити кожного солдата індивідуальним перев’язувальним пакетом і джгутом — кріпили їх просто до автоматів».
З ліжка — в окоп
Робота лікаря на передовій разюче відрізняється від звичної лікарської практики. «Спочатку обстріли були тільки вдень, — розповідає Василь Лазор. — А далі вже йшло по наростаючій.
Обстрілювали цілодобово. Тож допомогу пораненим доводилося надавати будь-якої пори. Розпорядку дня, звісно, вже ніхто не дотримувався. Їли і спали — коли випадала вільна хвилина. Часто робили це в окопах. Спека стояла жахлива. Їсти було що, але через зайнятість і перевантаження просто не хотілося, лише — пити…»
Лікарсько-сестринська бригада Луцького гарнізонного військового госпіталю
Бригада волинських медиків «розквартирувалась» у військовому наметі на вісім осіб. За наполяганням Василя Ярославовича, найперше взялися… рити окопи прямісінько в наметі, між ліжками — по окопу на кожні дві людини. Витратили на це цілий день. Колеги і навіть командування спершу не зрозуміли такого дивацтва. Проте Василь Лазор, який вже мав за плечима досвід Афганістану, був невблаганним: «Копайте — потім зрозумієте». Зрозуміли, коли почався перший серйозний обстріл: «Тільки-но сирена сповістила про небезпеку, усі просто з ліжок пострибали в окопи. Це не одному медику врятувало життя».
Головні завдання
Окоп був і біля автоперев’язочної. У нього також доводилося не раз стрибати… разом із пораненими. Відірвані кінцівки, розірвані черевні порожнини, інші тяжкі поранення — в умовах передової в таких випадках можна надати лише першу медичну допомогу, а далі намагатися якнайшвидше евакуювати людину, хоча б до польового госпіталю. «Нашим завданням було спинити кровотечу, знеболити, провести інтенсивну терапію, увести розчини — щоб зберегти життєво важливі функції. У разі значної втрати крові вкрай важливо ввести хоча б фізрозчин — уже буде серцю чим працювати. Адже більшість поранених помирає саме від крововтрати», — розповідає Василь Лазор.
Врятувати бійця в усіх розуміннях
У пеклі війни драматичних ситуацій не бракувало. Часто лікарі мусили рятувати бійців не лише як медики. «Якось — дзвінок зі Старобешевого. У місцевій лікарні тяжкопоранений український військовий. Якщо до нього першими дістануться сепаратисти — викрадуть, катуватимуть, вимагатимуть з рідних викуп… Йдемо до головного лікаря докучаєвської райлікарні, просимо «санітарку». Разом із колегою, хірургом Василем Шпількою вирушаємо до Старобешевого. Це 60-70 кілометрів від Докучаєвська. Їдемо без прикриття — тож нас можуть і перестріти, і обстріляти, адже сепаратисти на червоні хрести не зважають. Знаючи, що «санітарка» українська, — стріляють не роздумуючи, — розповідає Василь Лазор. — Таки встигаємо вихопити пораненого з-під носа у бандитів — і назад на Докучаєвськ. Викликаємо «вертушку». Помічаючи нас, вертоліт сідає на соняшниковому полі обабіч дороги. Двигунів не глушить: кожна секунда — додаткова небезпека, по нас можуть поцілити. Швидко перевантажуємо пораненого. Вертоліт бере курс на Дніпропетровськ. За кілька тижнів дізнаємося: той солдат, до речі, наш земляк-волинянин, попри тяжкі поранення (кишечник, печінка, селезінка) таки вижив. Отже, все було недаремно».
Анестезіолог Василь Лазор (у центрі) з колегами — хірургами Василем Шпількою (ліворуч) та Андрієм Кострубським (праворуч)
Хай не шаленими темпами, але ситуація змінюється на краще
«На момент початку російської агресії стан Збройних Сил України був жалюгідним. Не секрет, що за часів Януковича армія в нашій державі, зокрема військова медицина, цілеспрямовано знищувалася. Боєздатні підрозділи розформовувалися, замість бойової підготовки військові займалися безглуздими шикуваннями, прибираннями території тощо, — говорить Василь Ярославович. — Зараз ситуація потроху налагоджується, хоч і не так швидко, як хотілося б. Навіть нашому госпіталю, який розташований далеко в тилу, виділили більш-менш нормальні санітарні автомобілі. Покращилася й ситуація із забезпеченням медикаментами, перев’язувальними матеріалами — держава стала виділяти на це більше коштів. Відчутною залишається допомога волонтерів. Тож, позитивні зрушення очевидні. Щоправда, про суттєве оновлення медичної апаратури поки не йдеться — це дуже дорого».
Сергій ХОМІНСЬКИЙ, спеціально для «ВЗ», м. Луцьк
