У червні орденом «За заслуги» ІІ ступеня нагороджено директора ДУ «Інститут проблем ендокринної патології ім. В. Я. Данилевського НАМН України», доктора медичних наук, професора Юрія Івановича Караченцева. Сім років тому відомий далеко за межами нашої країни вчений, лікар-клініцист і хірург отримав від Президента України свою першу нагороду — такий самий орден ІІІ ступеня. Що слід розуміти під лаконічною назвою «За заслуги»? Про це та багато іншого ми й запитали двічі кавалера ордена «За заслуги».
ВЗ Що відчували, коли дізналися про присудження такої високої нагороди?
— Не буду приховувати, як директор інституту знав про запит від керівництва країни і про те, що відправлено відповідні документи. Але про ухвали щодо нагород, а також про почесні грамоти, подяки, інші відзнаки співробітників інститут не інформують. Першим з нагородою мене привітав Володимир Миколайович Лісовий, ректор Харківського національного медичного університету — він побачив на сайті АП повідомлення про підписання Президентом відповідного указу. Та я вважаю, що це нагорода всьому нашому майже півтисячному колективу науковців і практикуючих медиків, а жодним чином не мені особисто.
ВЗ Ваш вибір професії був випадковим чи усвідомленим?
— Це був свідомий вибір, оскільки з медициною знайомий не теоретично — мама працювала медсестрою в залізничній поліклініці Харкова. Ще з 9-го класу бачив себе лікарем, хоча й мав досить романтичне уявлення про цю професію. На вступних іспитах до Харківського медінституту набрав 23 із 21 прохідного бала та закінчив навчання із червоним дипломом і направленням Вченої ради на наукову роботу. Ще в інституті обрав спеціалізацію — оториноларингологію. Дуже пишався тим, що в студентські роки брав участь в операціях з тонзилектомії під керівництвом професора, завкафедри оториноларингології Віктора Хомича Філатова. Але сталося так, що місця на його кафедрі не було, а в інституті ендокринології відкрилася вакансія. Після співбесіди з його директором, Валерієм Володимировичем Натаровим я й наважився зайнятися хірургією в галузі ендокринології. Хоча скажу відверто, майже не знав цієї дисципліни — в інституті кафедри ендокринології не було і, до речі, досі немає, попри те що хвороби ендокринної системи посідають третє місце за поширеністю в світі після серцево-судинних і онкологічних захворювань. Як і 30 років тому, у Харківському медичному університеті працює кафедра терапії з курсом ендокринології, хоча ендокринологія є стратегічною галуззю медицини, судячи навіть з того, скільки коштів на неї щороку виділяє держава.
Ю. Караченцев (у центрi) пiд час огляду хворої
ВЗ Наука стала невід’ємною складовою вашого життя. Із чого все починалося?
— В Інституті проблем ендокринної патології мені одразу запропонували досить складну тему для кандидатської дисертації: «Рецидивні форми дифузно-токсичного зоба, їх хірургічне лікування». З перших днів роботи майже не виходив з операційної: спочатку асистував, а потім самостійно виконував повторні операції, які набагато складніші для хірурга і небезпечніші для хворого. Тему дисертації мені підказала мій науковий керівник, професор Наталія Георгіївна Цариковська, якої вже, на жаль, немає з нами. Вона повірила в мене, і я її не підвів — у 1986 р. захистив кандидатську дисертацію. Здобувши багатий досвід клініциста і хірурга, обійнявши посаду старшого наукового співробітника, почав замислюватися над написанням докторської дисертації. Навіть зробив певні кроки: вступив до докторантури в Московському обласному науково-дослідному клінічному інституті. Але тут розпався Радянський Союз, і мені довелося обирати нову тему, над якою працював у Харкові, де і захистив докторську дисертацію.
ВЗ Шкодуєте про те, чого не відбулося?
— Та ні, на Батьківщині я був набагато потрібнішим. І моя докторська дисертація допомогла багатьом людям після Чорнобильської катастрофи. У Харкові обрав дуже цікаву тему, над якою ми працювали спільно з науковцями Інституту проблем кріобіології і кріомедицини — флагманом українських кріотехнологій, і співробітниками Харківської зоо-ветакадемії. Ми розробляли методи локального впливу наднизьких температур на щитоподібну залозу, за допомогою якого змінювали її імунологічні властивості. Прооперували «стада кролів, табуни щурів і цілі зграї поросят». Ветеринари спочатку їх знеболювали, дотримуючись Етичного кодексу відносно тварин, а потім ми з кріобіологами на їх устаткуванні визначали глибину ушкоджуючої дії кріоаплікацій. Метод, який ми розробили тоді в експерименті, в 1995 р. отримав дозвіл МОЗ України на використання в клінічних умовах. І відтоді він «на потоці» в клінічній медицині. Слід зазначити, що розроблений метод і досі не має прямих аналогів у світі. Але найчастіше його застосовують у Харкові. Ми постійно його пропагуємо, проте існують як суб’єктивні, так і об’єктивні чинники, що гальмують широке впровадження цього методу. По-перше, це інертність наших колег-лікарів, по-друге — відсутність, навіть в обласних центрах, джерела отримання рідкого азоту, по-третє — труднощі з придбанням устаткування, хоча воно і не дороговартісне.
ВЗ У чому полягає розроблений вами метод лікування?
— На його розробку нас надихнуло саме життя: у той час охорона здоров’я України зіткнулася з першими проявами віддалених наслідків Чорнобильської катастрофи. Мінчорнобиль (так тоді називалося Міністерство з надзвичайних ситуацій) зробило замовлення — знайти методи боротьби з аутоімунним тиреоїдитом, що асоціюється з реакцією відторгнення організмом власної щитоподібної залози шляхом вироблення антитіл, які спричиняють лімфоплазмоцитарну інфільтрацію, гіпотиреоз, збільшення залози та ін. Логічним наслідком аутоімунного тиреоїдиту є гіпотиреоз, для лікування якого застосовують замісну гормональну терапію. Але в разі можливого передозування таких препаратів виникають умови для розвитку остеопорозу, серцево-судинних захворювань, особливо в людей літнього віку.
У пошуках відповіді на поставлене Мінчорнобилем питання ми розробили методи, що здатні без будь-яких препаратів, а тільки за допомогою локального кріовпливу наднизьких температур на кукси щитоподібної залози відновлювати систему імунного контролю в організмі. Образно кажучи, «ключик» до замка від системи імунного контро-лю ми, як і вчені інших країн, ще не підібрали, але «відмичку» разом з кріобіологами вже знайшли. Вона діє не пожиттєво, а десь рік-півтора, що, до речі, теж немало! Потім, на жаль, позитивна дія зменшується і лікування потрібно повторювати.
Але не кожного разу — тільки під час операції є можливість впливати на куксу щитоподібної залози. Тому ми розробили метод локальної дистанційної індукційної кріоаплікації на шкіру гомілки і стопи. Здавалося б, яке відношення щитоподібна залоза має до шкіри людини? На початку 2000-х років вийшла велика монографія академіка Соколова (учня відомого імунолога Рема Петрова), яка підтвердила існування імунної функції шкіри. І ми використали цю функцію: впливаючи на шкіру, навчилися відновлювати імунітет. Одноразову кріоаплікацію на шкіру у вибраній точці спочатку відпрацювали на тваринах. Колеги — морфологи з нашого медуніверситету — підтвердили, що після кріовпливу щитоподібна залоза в піддослідних тварин відновлюється не тільки за типом репарації, а й реституції!
Iнститут проблем ендокринної патологiї iм. В. Я. Данилевського
ВЗ Така плідна співпраця з Інститутом проблем кріобіології і кріомедицини склалася випадково?
— Ми давно співпрацюємо із цим інститутом. Ще на початку 80-х років минулого століття його вчені на нашій клінічній базі створили єдиний на території колишнього Радянського Союзу банк кріоконсервованої щитоподібної залози. Оперуючи хворих із гіпертиреозом, ми зберігаємо частину тканини надлишково функціонуючої щитоподібної залози. Через роки, навіть через десятиліття, у разі виникнення гіпотиреозу, ми її знаходимо в банку та підсаджуємо підшкірно на черевну стінку хворого і таким чином або повністю відміняємо замісну гормональну терапію, або призначаємо препарати в мінімальних дозах.
ВЗ Очевидно, високі державні нагороди присвоєно саме за наукові дослідження, проведені в стінах вашого інституту?
— Не беруся судити, можливо. А, може, і за діяльність у практичній охороні здоров’я. У нашій клініці щорічно проходять лікування близько 4-4,5 тис. хворих, із них 60% — це мешканці Харкова та області. Але відповідно до спільного наказу МОЗ і НАМН України ми куруємо дев’ять областей Лівобережної України. Ще два роки тому це становило 42% населення країни. Як науково-дослідний інститут забезпечуємо вищий рівень надання медичної допомоги, але намагаємося не відмовляти пацієнтам і з менш складними випадками захворювань. Згідно із цим наказом ми несемо персональну відповідальність за стан ендокринологічної служби у величезному регіоні: рівень надання допомоги хворим, впровадження нових методів діагностики і лікування, питому вагу атестованих лікарів тощо. Перевіряючи щорічні звіти ендокринологів, виявили такий факт: якщо не враховувати потужності нашого інституту, кількість ендокринних ліжок у Харківській області становить лише 65% від необхідної, а норма лікарських ставок ендокринологів у регіоні — близько 55% від середнього по країні показника. Це при тому, що кількість ендокринних захворювань неухильно зростає. Виходить, коли б не інститут, були б «зовсім бідним селом». Наш колектив обслуговує не лише Україну, а й ближнє, а часом, і дальнє зарубіжжя. Щорічно виконуємо близько 1 тис. операцій. На моєму «особистому рахунку» за 35 років роботи їх понад 10 тис.
Не менш важливий ще один напрямок наукової діяльності нашого інституту — розробка нових фармацевтичних препаратів. За всю історію існування закладу ми створили понад 140 лікарських засобів. Багато з них і досі продаються в аптеках. Переважна частина цих розробок виконана ще за радянських часів. Після проголошення незалежності в Україні відбулася комерціалізація фармацевтичних підприємств та спрямування їх діяльності на «швидкі гроші» — випуск генериків. Але останніми роками наші провідні фармпідприємства все ж таки проявили інтерес до оригінальних препаратів, зокрема й до наших розробок. Прикладом може слугувати співпраця з Борщагівским хімфармзаводом, де вже наступного року очікується випуск нашого оригінального препарату для хворих на цукровий діабет.
У робочому кабiнетi
ВЗ Ви, як і раніше, залишаєтеся оперуючим хірургом. Є хворі, які прагнуть оперуватися тільки у вас?
— Учора був плановий операційний день і навантаження виявилося великим. Не називатиму кількість операцій і прізвища, але з операційної вийшов у другій половині дня. Звичайно, працює «сарафанне радіо» і багато хто приїжджає сам, привозить друзів і родичів саме до мене. Але в нас добре оперують усі хірурги без винятку. Наші лікарі є одночасно і клініцистами, і науковими співробітниками. В інституті завдяки потужному науковому потенціалу склалися свої наукові школи з фундаментальної та клінічної ендокринології, із 86 наукових співробітників — 14 докторів наук, більше 50 кандидатів, «не оступіненими» є тільки молоді науковці, кот-рі нещодавно прийшли на роботу.
ВЗ Як ви стали директором НДІ і чи важко поєднувати обов’язки клініциста, хірурга й адміністратора?
— Ніколи не прагнув займатися адміністративною роботою. Але близько 30 років тому директор інституту Валерій Володимирович Натаров призначив мене керівником основного клінічного підрозділу — хірургічного. А після його раптової смерті через певний час був оголошений конкурс на заміщення вакантної посади. Було шість претендентів, абсолютно далеких від ендокринології, і вони навіть не приховували своїх намірів стосовно інституту. Співробітники зрозуміли, що інститут може припинити існування як наукова установа і змусили мене подати документи на участь у конкурсі. Обласна влада тоді підтримала колектив. Як адміністратор я багато «шишок собі набив», і коли б не згуртований колектив однодумців-колег, не знаю, що і було б. Але разом ми вистояли, за що я усім дуже вдячний. А з часом багато чому навчився на власному досвіді.
Раніше, поки не був директором, думав, що бюджетне підприємство — це добре: нехай мало грошей, але вони завжди є! А потім зрозумів, що не завжди. Якщо хворому ще можна якось пояснити, що ліки дорогі й треба їх купити за свої кошти, а смачну котлетку нехай принесуть рідні з дому, то як йому донести, що немає грошей на освітлення та опалення палати? Ось зараз не вистачає майже 700 тис. грн на оплату комунальних платежів. Тому з реформою в медицині довше зволікати не можна. Потрібно вводити страхову медицину, платні послуги. І робити це слід негайно, але з розумом, не «рубаючи з плеча», як намагалися вчинити «гарячі голови», пропонуючи відділити медичні НДІ від їх клінік. Це все одно, що відокремити голову від тулуба і спостерігати збоку, як виживатиме організм. Як без клініки обходитимуться НДІ хірургії, терапії, ендокринології? Це нонсенс! Займатися серйозною фундаментальною і клінічною наукою в обласних, міських, районних лікарнях не можна. Не вистачить потенціалу і в профільних кафедр. Тоді навіщо «рубати голову курці, що несе золоті яйця» для безпеки країни, її наукового авторитету на теренах ближнього і дальнього зарубіжжя? Дуже сподіваюся, що ми зуміємо уникнути подібних помилок і зможемо розвивати нашу медичну галузь, медичну науку. Адже потенціал в Україні для цього величезний.
Розмову вела Ольга ФАЛЬКО, власкор «ВЗ», м. Харків
