Армія — це свого роду мінімодель нашого суспільства, і все, що відбувається в ньому, так само наявне і у війську, але при цьому часто набуває ще потворніших форм. Це стосується військової бюрократії, що стала вже притчею во язицех, паперової тяганини, ставлення генералітету до підлеглих, недолугості наказів і прямого розкрадання майна. Потрапляють до цієї системи і медики, які попри все мусять надавати допомогу постраждалим бійцям.
Бойовий шлях
Віталій Світличний, майор медичної службиУзагалі Віталій Вікторович має дуже мирну професію — він лікар-отоларинголог. За фахом працює вже понад 25 років, із яких майже половину — у Сосницькій районній лікарні. Повістку Віталію Світличному принесли ще в першу хвилю мобілізації. Шляхів ухилитися від служби він не шукав: одразу з’явився до військкомату й у березні минулого року був мобілізований до армії. Потрапив до першої окремої танкової бригади й уже за два тижні разом із батальйонно-тактичною групою вирушив на бойове завдання.
«Ми прибули для підсилення медичного забезпечення особового складу батальйонно-тактичної групи у складі двох екіпажів: два лікарі, два водії, кілька фельдшерів, санінструктори, солдати (до цього там був лише один медик). Потім надійшов ще один екіпаж, і так нас стало 16. Наша батальйонно-тактична група (мотопіхотний батальйон), підсилена артилерією та танками, розгорнулася на перехресті кордонів Росії й Білорусі, крім того, ми обслуговували блокпости у Ріпкинському, Чернігівському й Городнянському районах та три блокпости через річку Снов.
Спочатку центром дислокації було селище Тупичів, потім ми перемістилися до Городні, а на початку літа, коли розпочалися бойові дії на Сході країни, нашу частину відправили до зони АТО, — розповідає Віталій Світличний. — Медиків на Схід відправляли кількома партіями. Я очолював групу із 14 осіб: троє лікарів, троє водіїв, середній медперсонал і солдати. Воювали під Луганськом: один наш екіпаж стояв біля штабу — на Веселій горі, інший — біля селища Металіст, третій, у якому я фактично перебував постійно, — на Парусі (це колишня частина ППО, розташована в передмісті Луганська). База на пагорбі, а місто поряд — унизу», — розповідає майор.
Біля Луганська частина тримала бойові позиції до кінця літа. Коли розпочався наступ сепаратистів, сусіди справа та зліва відступили, і батальйонно-тактична група опинилася в оточенні. Виходили з оточення з боєм у напрямку Щастя, поблизу якого частина закріпилася перед мостом через Сіверський Донець й утримувала позиції до підходу підкріплення.
«Але поранених усіх вивезли. БМП із пораненими спромоглася прорватися, поки не замкнулося кільце оточення. Та й узагалі не було такого, щоб ми десь поранених залишили»,— каже Віталій Вікторович.
Після оточення частину відвели до Чугуєва, де був розгорнутий тимчасовий табір для ремонту техніки та відпочинку бійців. Але розташування табору було дуже дивним — поряд із полігоном, де і вдень, і вночі тривало навчання. Військовим, які побували в самому пеклі, доводилося цілодобово слухати гуркіт танків і стрілянину. «Про яку реабілітацію воїнів тут узагалі можна говорити? — обурюється лікар. — Ось вам яскравий приклад ставлення вищого армійського керівництва до бійців». До речі, під час розмови Віталій Вікторович пригадав, як військові з першої хвилі поверталися додому. Їхали з Донеччини до Чернігова понад три доби, стояли по 5-6 годин на кожній зупинці, не стільки їхали, скільки документи оформлювали — купу довідок на кордоні кожної області. «Нас планували зустрічати з оркестром та квітами. Але поки ми доїхали, квіти зів’яли, а оркестранти пішли відпочивати, — жартує він. — Але якщо без жартів, то це теж не найкращий приклад ставлення до фронтовиків з боку керівництва».
Після Чугуєва була Волноваха. «Там розташовувся базовий табір. Але доводилося неодноразово їздити в Піски, Тоненьке, Водяне, де наші бійці тримали оборону, — адже там точилися найзапекліші бої»,— розповідає майор.
Поетапність надання допомоги
Лікарі дотримувалися поетапного надання допомоги, основи якої були закладені ще М. І. Пироговим. «Наш екіпаж вивозив поранених з переднього краю на БМП. На Веселій горі (під Луганськом) ми їх передавали іншому екіпажу, який уже на автомобілі доправляв до польового госпіталю в селищі Перемога (Вінницький госпіталь). Звідти поранених евакуювали до Харкова. Доліковування та реабілітація відбувалися в госпіталях або за спеціалізацією, або за місцем прописки. У Волновасі поранених в основному евакуювали до Куйбишева, де був розгорнутий польовий госпіталь, із Тоненького та Пісків їх везли до Селідового і Красноармійська. У Курахово й Селідово польові госпіталі працювали на базі районних лікарень, що були підсилені військовими медиками. Звідти гелікоптерами та автомобілями бійців доправляли до Дніпропетровська».
Лікар — для сепаратистів фігура пріоритетна
Санітарна машина — найулюбленіша мішень сепаратистів, по червоному хресту стріляють з усіх видів зброї. «Наші УАЗи підбили практично під час першого виїзду, від них залишилася лише купа металобрухту. Добре, що їхали ще порожніми, ніхто не загинув. Тож поранених вивозили з переднього краю у відсіках БМП, захищених бронею. Полюють бойовики і на медиків, навіть більше, ніж на командний склад, намагаються взяти їх у полон або взагалі знищити. Там сидять недурні люди — непорядні, але доволі розумні. Вони правильно розмірковують: військового командира готують 4 роки, а лікаря — 8-9 (6 років інституту та 3 — інтернатури). Тож краще прибрати лікаря, ніж кадрового військового, — це завдасть більшої шкоди»,— пояснює майор.
До речі, місцеві медики, за словами Віталія Світличного, надавали військовим лікарям усю можливу допомогу, жодного разу не відмовивши ні в чому. «Ми їх теж підтримували чим могли, тож працювали дружно», — говорить Віталій Вікторович.
Правила евакуації
«Вивозити поранених з переднього краю намагалися одразу після надання першої медичної допомоги. Але це не завжди вдавалося. Якщо не було можливості, іноді тримали поранених і по півдоби, надаючи медичну допомогу власними силами.
У таких умовах доводилося згадувати все, що знав, адже ти в такому випадку і хірург, і лікар загальної практики, і отоларинголог. Вночі поранених не транспортували взагалі: якщо людина отримала поранення у вечірній час, і ми бачили, що не встигнемо її вивезти дотемна, то чекали ранку. Уночі в бойових умовах рухатися не бажано: можна не помітити заміновані ділянки. Крім того, під час зустрічі з озброєними людьми не видно розпізнавальних знаків, тож можна вступити в перестрілку зі своїми або навіть потрапити в полон до диверсійної групи, — розповідає медик. — Удень поранених вивозили після того, як нам давали зелений коридор».
Бойові бригади — без медиків
«Медичне забезпечення в нашій бригаді було налагоджене більш-менш непогано порівняно з нашими сусідами. В інших підрозділах ситуація була набагато гіршою. Так, наприклад, у 30-й бригаді, яка теж тримала оборону біля Луганська, були лише фельд-шер і санітар, 24-а бригада взагалі не мала медиків, як і 80-а, що воювала поруч з нами біля Щастя. Тож доводилося обслуговувати не тільки свою частину, але й надавати допомогу сусідам. Не відмовляли нікому», — говорить лікар.
Зверталися до військових лікарів і місцеві мешканці. «Їм теж ніколи не відмовляли: обробляли рани, надавали іншу медичну допомогу, допомагали евакуюватися. Особливо було страшно, коли приносили поранених дітей. У мене й зараз перед очима стоїть хлопчик із пораненою ніжкою, якому я обробляв рану, а потім допомагав евакуюватися разом із мамою в тил, — з гіркотою розповідає бойовий офіцер. — Війна — страшне явище, від неї страждають усі. Запам’ятався жахливий пейзаж, який я бачив на Луганщині наприкінці літа, — понівечені яблуні в цвіту. Коли в це дерево влучає міна, вона перед тим як засох-нути, буйно квітне. Не знаю чому, але ця картина видалася мені дуже моторошною», — продовжує він.
Перший поранений
«Першим пораненим у мене був солдат з опіками — міна потрапила в БМП. Але якби я його зустрів зараз — не впізнав би. Часто таке трапляється: люди, яким надавав допомогу, зустрічають на вулиці, у дорозі, вітаються, а я не можу пригадати, хто вони. Звісно, деяких пам’ятаю по прізвищах, декого — по обличчю, але скільком надавав допомогу, не можу сказати навіть приблизно», — говорить лікар.
На війні як на війні
«В основному жили в бліндажах, бункерах та інших, більш-менш пристосованих приміщеннях. Там же доводилося надавати і первинну медичну допомогу. А взагалі, вважаю, що рівень комфортності житла залежить від того, хто там мешкає. Обладнати елементарні зручності, підтримувати чистоту за бажання можна навіть у фронтових умовах. До речі, незважаючи на спеку та проблеми з водою, на фронті не було спалахів кишкової інфекції. І в цьому велика заслуга польової кухні. «У польовій кухні їжа готується на один раз: що не з’їли, те викинули. Їжа завжди свіжа, та й готували хлопці непогано. Тож кишкових інфекцій не було, лише поодинокі випадки кишкових розладів, але їх вдавалося купірувати на ранніх стадіях», — розповідає Віталій Світличний.
Незважаючи на холоднечу взимку та спартанські умови проживання, Віталій Вікторович не пригадує на фронті спалахів грипу. Звичайно, деякі бійці хворіли на ГРВІ, але в легкій формі, навіть з температурою до нього зверталися лише одиниці. Мабуть, в екстремальних умовах усі мирні хвороби відходять на другий план, а організм самомобілізується.
Правила безпеки
Найчастіше в бійців трапляються поранення кінцівок. Голову більш-менш захищає каска, груди, живіт та спину — бронежилет. Це, звісно, за умови, якщо бійці дотримуються всіх правил безпеки та не виходять на завдання без касок і бронежилетів. «Спекотно, у голову пече, «бронік» важкий. Про поранення якось у ці хвилини не ду-мають. Але якщо боєць воює без каски та бронежилета, ушкодження будуть набагато тяжчими, — наголошує Віталій Світличний. — Досвід війни в Грузії показав: у грузинській армії, де кожний боєць мав засоби індивідуального захисту (спеціально підігнані кевларові каски та бронежилети), помирав кожний 12-й поранений, у росіян же — кожний четвертий. Тож, якби наші бійці ретельніше виконували правила техніки безпеки, тяжких поранень було б набагато менше».
До речі, лікар розповідає, що деякі бійці не довозять до фронту індивідуальних пакетів, тож відтепер їх видають уже в зоні бойових дій у польових госпіталях.
Організація медичної служби
«Організація жахлива. І поки що жодних покращень не бачу, навпаки — проблеми ще більше загострюються, — обурюється лікар. — Зараз ввели новий штатний розпис, узагалі неприйнятний. Його розробляли, не порадившись із медиками-фронтовиками, які надавали допомогу в бойових умовах. Наприклад, у нашій 1-й танковій бригаді існує медична рота, розбита на кілька відділень. Без транспортного забезпечення розгорнути ці відділення у фронтових умовах просто нереально. Поки намет напнув, почав надавати допомогу — опинився, якщо армія відступає, у тилу ворога. Якщо ж армія наступає, поки ти поставив намет, — частина вже просунулася далеко вперед.
На фронті лікарі медичної роти повинні працювати в складі екіпажів: лікар, 2-3 помічники, водій — як швидка допомога в мирний час. Новий же штатний розпис — це позаминуле століття і значний крок назад.
Варто зазначити, що фахівці медичної роти надають тільки первинну медичну допомогу, тобто дуже обмежений спектр медпослуг: обробляють рани, виводять пораненого із тяжкого стану, щоб він був транспортабельним, і відвозять до госпіталю для надання спеціалізованої допомоги. Тому екіпажу потрібні не УАЗи, а броньована техніка: БМП, БТР, КШМ тощо, переобладнана для евакуації поранених. Таким екіпажем ми вивозимо пораненого з передової, передаємо до польового госпіталю, звідки його гелікоптером або ж автомобілем переправляють до тилового госпіталю. Ця схема була опрацьована нами під час АТО й добре себе зарекомендувала.
Хочу також зазначити, що забезпечення фахівців медичної роти, які працюють на передньому краї, санітарними машинами — це злочин, за який, на жаль, ніхто не відповідає. Цю техніку взяли з народного господарства, тобто в тих же районних лікарнях, де вони вкрай потрібні, а потім так бездарно знищили. І хто за це відповість? До речі, до честі нашого комбрига Андрія Грицькова (зараз він служить в іншій частині), у нас без зайвий питань списали втрачене майно, а в інших частинах це був доволі болісний процес і лікарям та водіям довелося чимало понервувати».
Забезпеченість ліками — заслуга волонтерів
«Завдяки волонтерам у нас не було проблем із медикаментами. Коли щось закінчувалося, ми телефонували, й вони швидко привозили все необхідне. Нами опікувалося кілька волонтерських організацій, які налагодили зв’язок через знайомих і друзів, що служили в бригаді. Одного разу виникли проблеми із шовним матеріалом: волонтери розповсюдили інформацію і протягом тижня нам стільки його навезли, що він залишився навіть нашим наступникам, як й інші медикаменти та харчі, що ними нас також забезпечували волонтери. Навіть не уявляю, як би ми виживали без наших добрих помічників, — говорить Віталій Світличний. — Звичайно, були речі, які вони не могли доставити, — їх ми отримували через Міністерство оборони. Це передусім сильнодіючі знеболювальні засоби й деяке обладнання. Але все це було пов’язано з бюрократичною тяганиною — узагалі вся система Міністерства оборони дуже громіздка й бюрократизована, і із цим потрібно боротися.
У нашій армії багато незрозумілого. Наприклад, навіщо лікарю, якого відправляють у зону АТО, вчитися марширувати? В ізраїльській армії, яку вважають однією з найбоєздатніших у світі, узагалі немає стройової підготовки. Минули ті часи, коли стройовим кроком ішли брати позиції противника. Відтоді як з’явився кулемет, це стало недоцільним, утім у нас і зараз велику увагу приділяють маршируванню…»
Олена БЕРЕЗКІНА, спеціально для «ВЗ», м. Чернігів
