У інтерв’ю агентству «Інтерфакс-Україна» заступник Міністра охорони здоров’я Ігор Перегінець першим із керівників відомства порекомендував не боятися слів «закрити» або «перепрофілювати» відносно лікарень. «Нам доведеться кількісно скоротити інфраструктуру», — сказав він.
— Як ви прокоментуєте стурбованість критиків МОЗ тим, що підготовлений Міністерством законопроект створює можливості для тіньової приватизації закладів охорони здоров’я?
— Якщо розібратися в суті двох практично ідентичних проектів, стає зрозуміло, що альтернатива з’явилася тільки через відсутність розуміння принципів реформування. МОЗ взагалі не має впливу на мережу лікувальних закладів, у більшості своїй вони є власністю комунальних і місцевих громад. І тільки місцевим громадам вирішувати, яка форма управління може бути в тому чи іншому лікувальному закладі. Міністерство тільки формує політику та рекомендує, як ці лікувальні заклади можуть змінити форму управління, щоб отримати якісні інструменти надання медичних послуг. Ніяких прихованих чи завуальованих завдань із приватизації лікарень у МОЗ немає.
— Охорона здоров’я та лікувальні заклади — це інвестиційно привабливі об’єкти сьогодні? Інвесторам це цікаво? Чи варто говорити про можливу приватизацію?
— Щоб відповісти на це питання, потрібно врахувати кілька концептуальних чинників. По-перше, наша система абсолютно неефективна з точки зору використання ресурсів і надання пос-луг. По-друге, у нас фрагментоване управління системою охорони здоров’я — національне, регіональне, районне та муніципальне. Це погано, тому що занадто багато ланок, немає уніфікованого підходу до медпослуг. По-третє: близько 80% ресурсів ідуть на підтримку інфраструктури та зарплату медиків. Питання не в тому, чи потрібна інфраструктура, а в тому, скільки її потрібно і якої якості. В Україні кількість лікарняних ліжок у 2,5 разу перевищує кількість ліжок в Іспанії, у якій приблизно така сама кількість населення, у нас більше лікарів і медперсоналу, але тривалість життя на 10 років менша. При цьому скорочення кількості ліжок — не самоціль. Наша мета — зробити так, щоб ресурси витрачалися не на інфраструктуру, а на послуги.
— У чому відмінність підтримки інфраструктури від надання якісних послуг?
— Наприклад, є велика п’ятиповерхова поліклініка, що частину приміщень здає в оренду. Лікарі, які там працюють, не можуть надати якісну послугу, оскільки немає лікарських засобів та обладнання. Тобто фасад є, але змісту, послуги, немає. Щоб лікувальні заклади стали ефективними і щоб визначити, які з них конкурентоспроможні, потрібно змінити форму управління.
Коли ми переводимо лікувальні заклади з бюджетних в інші форми управління, вони стають,
наприклад, комунальними неприбутковими підприємствами, отримують бюджет, підписують договір про надання послуг. Замовник — держава — визначає, яка поліклініка або клініка надає якісніші послуги, й, укладаючи договори, кращим призначає більший обсяг фінансування. Зараз же ми беремо всю кількість закладів, які у нас є, і більш-менш рівномірно розподіляємо фінанси. У результаті всім потроху і нікому не вистачає.
— На практиці вийде, що з якимись лікувальними закладами держава укладе договір, а з якимись — ні. Останні будуть закривати?
— Не потрібно боятися слова «закрити» або «перепрофілювати». Люди вмирають головним чином не через відсутність лікувальних закладів, а через неякісно або несвоєчасно надану медичну допомогу.
Наприклад, Україна — друга в Європі та п’ята у світі країна за рівнем захворюваності на стійкі до лікування мультирезистентні форми туберкульозу. А знаєте, чому з’являються такі форми? Тому, що недолікованого пацієнта помістили в закриті умови диспансеру, де хворі заражають один одного. Можна стверджувати, що стрімкий розвиток мультирезистентного туберкульозу показав всю неефективність системи охорони здоров’я в Україні — від планування, інфекційного контролю, якості навчання лікарів до дотримання протоколів. Увесь світ лікує туберкульоз амбулаторно: виявили, пролікували в стаціонарі активну фазу, відправили додому, де людина продовжує лікуватися під контролем лікарів. Ми ж створили умови для розвитку мультирезистентних форм, оскільки фінансуємо не лікування пацієнта, а туберкульозні диспансери.
Так, нам доведеться кількісно скоротити інфраструктуру, щоб ці кошти перенаправити на посилення окремих закладів і підвищення якості надання медичної допомоги.
— Багато побоювань, що зміна форми організації та управління лікувальними закладами призведе до скорочення медиків. Прокоментуйте цю тезу, будь ласка.
— Лікар первинної ланки, який повинен виявляти і контролювати лікування захворювання, може бути приватно практикуючим. Ми хочемо мотивувати його відвідувати свого пацієнта і слідкувати за тим, щоб він лікувався.
Гроші за лікування цього пацієнта буде платити держава, яка укладе договір із лікарем. Так, ми хочемо, щоб розвивалася приватна медична практика. Приватна практика на рівні первинної ланки не означає, що гроші будуть іти з кишені пацієнта. У всіх розвинених країнах Європи існує первинна практика у формі приватно практикуючих або сімейних лікарів.
Зараз в Україні приватним лікарям пацієнти платять із власної кишені. Ми повинні створити умови, за яких держава матиме можливість купувати послугу первинної медичної допомоги на конкурентних умовах. Це суттєво змінить ставлення лікаря до пацієнта і змусить лікаря, який буде мотивований, працювати краще, адже він отримуватиме доплату за якість послуг, а не тільки за їх кількість. Тоді лікарі слідкуватимуть за здоров’ям пацієнтів. Коли ваш дільничний терапевт останній раз цікавився станом вашого здоров’я? Максимум, що вони можуть у сьогоднішніх умовах — це прийти за викликом. Вони ніяк не зацікавлені в тому, щоб на їх дільниці захворюваність була низькою. Стимулів немає.
— А які з’являться стимули, якщо це буде не медичний держзаклад, а медичне держпідприємство?
— З’явиться елемент конкуренції. Гроші будуть йти за пацієнтом, за послугою, і якщо в це підприємство піде більше пацієнтів, воно отримає більше грошей і зможе ними користуватися для поліпшення інфраструктури, збільшення оплати праці медиків. А заклад, який не відповідає потребам пацієнтів, вибуває з конкуренції. При цьому заклади, які конкурують, не конче мають бути приватними.
— Виходить, лікувальні заклади будуть залежати від людини, яка обіймає посаду, умовно, Голови обласного управління охорони здоров’я, котрий вирішуватиме, із ким підписати договір?
— На першому етапі потрібно буде провести серйозну роботу, для того щоб створити правильні механізми та правила для укладення таких договорів.
— А що сьогодні заважає укладати подібні договори з державними або комунальними закладами?
— Низка неузгодженостей в законодавстві не дає змоги медзакладам піти таким шляхом. Державних коштів вистачає лише на утримання закладу — комунальні платежі та зарплату, а на оплату послуг — ні. Населення фактично компенсує потребу в оплаті послуги в момент її отримання. Прийшли до лікаря, він надав послугу, заплатили — десь безпосередньо в кишеню, десь через благодійний внесок. Це наслідок того, що за відсутності реформ система адаптувалася, щоб хоч якось надавати послугу.
Але державні гроші не будуть виводитися із системи — вони спрямовуватимуться в ефективне місце і витрачатимуться ефективно. Ми хочемо, щоб система була така: люди платять податки, держава закуповує послуги в медзакладах і населення отримує ці послуги безкоштовно.
Наприклад, в області — сім-вісім райлікарень, які надають більш-менш стандартний набір послуг, і не дуже якісно. Унаслідок цього ми не отримуємо ані якості, ані задоволеності пацієнта, ані зменшення показників захворюваності та смертності. Після реформи місцеві органи влади зможуть із цих закладів не адміністративним методом, а на конкурентних підставах вибрати ті, з якими укладимуть договір на певні типи послуг, наприклад, щодо опіки вагітних і породіль…
— І для того щоб народити, потрібно буде їхати за 250 км?
— За 250 км точно не потрібно буде їхати. Звичайно, у нас погані дороги, великі відстані, тому потрібно детально опрацювати ці аспекти з кожним регіоном, але це не знімає необхідності раціонального переосмислення функціонування системи.
На жаль, кожен раз, коли порушуємо це питання, ми впираємося в проблему фізичної доступності й вирішуємо залишити в цьому населеному пункті лікарню — не важливо яку, не важливо, з якими лікарями та обладнанням, але щоб вона була.
Але ми говоримо про лікарню, про заклад вторинної медичної допомоги. Проте 80% проблем населення в охороні здоров’я можна вирішити на первинному рівні. Тому більш детально розглядатиметься питання доступності закладів первинної ланки, посилення їх потенціалу — це один із пріоритетів реформи. У селах, невеликих містах первинна медична допомога може існувати у формі сімейної медицини, коли сімейний лікар буде надавати весь комплекс медпослуг, маючи увесь спектр необхідних інструментів. Тоді питання існування лікарні в кожному селі не буде таким гострим. І тоді, якщо ця лікарня буде не за 10, а за 50 км від місця проживання пацієнта, але надаватиме в 10 разів якіснішу послугу, гарантоване лікування, забезпечення ліками, гідне харчування, я впевнений, проблема відстані відпаде сама собою.
— Хто конкретно буде замовником медичних послуг — держава, місцеві ради, губернатори?
— Це питання дуже важливе. На наш погляд, замовником повинна бути держава через регіо-нальні інституції, які можуть координуватися, скажімо, Національним агентством із фінансування системи охорони здоров’я. Зараз ми проводимо на цю тему досить серйозні обговорення з нашими колегами із різних міністерств і відомств у контексті децентралізації. Вважаємо, що при децентралізації функція фінансування охорони здоров’я повинна бути консолідована на обласному рівні. Буде правильно, якщо держагентство отримуватиме з національного бюджету кошти й укладатиме договори з тими, хто надає послуги на всіх нижчих рівнях. Водночас, ми вважаємо, що первинна ланка в перехідний період може фінансуватися на рівні громад. Утім, це питання потрібно обговорювати, є приклади, коли на регіональному рівні розподіляється весь бюджет.
— МОЗ має намір шукати спільну мову з Комітетом Верховної Ради з питань охорони здоров’я, з Олегом Мусієм, Ольгою Богомолець?
— Звичайно. Міністерство не вбачає проб-леми в тому, щоб сісти за стіл переговорів і пояснити своє бачення, обговорити та прийняти найкращі пропозиції. Ми постійно про це говоримо. У нас немає амбіцій довести свою правоту в будь-який спосіб. Але ми точно маємо намір провести реформу якомога швидше.
За матеріалами «Інтерфакс-Україна»