Прохання пацієнтів зменшити перелік призначуваних препаратів, які сьогодні значно подорожчали, вже стали звичними для лікарів. Але якщо застуда може «пройти сама» протягом тижня, а льодяники від кашлю легко замінити на трав’яний збір, то із хронічними захворюваннями на кшталт цукрового діабету 2-го типу (далі — ЦД 2-го типу) — зовсім інша справа. Нові часи вимагають від лікаря коригування звичних схем терапії для таких хворих з урахуванням їх фінансових можливостей і потенційних витрат держави в разі несвоєчасного отримання ними медичної допомоги.
Економічні милиці
Згідно з результатами фармакоекономічного аналізу ЦД 2-го типу — високовитратна нозологія і для держави, і для пацієнта. Якщо підрахувати вартість діагностики, терапії та профілактики ускладнень й оцінити відсоток хворих, котрі не отримують адекватного лікування, через що можуть втратити працездатність та стати інвалідами, легко зрозуміти, наскільки актуальною є ця проблема.
За даними Американської асоціації діабету, економічний тягар ЦД становить не менше 45 млрд дол. прямих витрат і 47 млрд дол. — непрямих за рахунок зниження продуктивності праці таких хворих. Усі пацієнти із ЦД (і ті, які отримують, і ті, які не отримують інсулін) у два рази частіше передчасно виходять на пенсію, до того ж, для цього контингенту характерна удвічі більша кількість днів госпіталізації порівняно із загальною популяцією. Деякі дослідники зазначають, що збитки від втрати продуктивності праці хворими на ЦД 2-го типу можуть перевищувати витрати на їх лікування (І. Крисанов, 2009).
Згідно з результатами дослідження UKPDS (Велика Британія), у якому було проаналізовано 3488 історій хвороб пацієнтів із ЦД у середньому віком 52,4 року, щорічна вартість стаціонарного лікування ускладнень ЦД 2-го типу становила:
- 13 тис. 680 дол. при ампутації кінцівок;
- 1 тис. 825 дол. при інфаркті міокарда без летального наслідку;
- 3 тис. 805 дол. при інсульті без летального наслідку;
- 2 тис. 497 дол. при видаленні катаракти;
- 1 тис. 41 дол. при лікуванні серцевої недостатності.
Не кращою є ситуація й у Німеччині, де загальна вартість лікування пацієнтів із ЦД 2-го типу становить близько 5 млрд Євро, а витрати на одного пацієнта сягають у середньому 5 тис. Євро на рік (S. Haussler, 2006). У Фінляндії прямі витрати на це захворювання втричі перевищують бюджет, що виділяється державою на охорону здоров’я, а лікування одного такого хворого обходиться в 3 тис. 961 Євро. Із них 81% витрачається на терапію пізніх ускладнень і тільки 9% — на лікарські препарати для зниження рівня глюкози крові.
Загальні прямі витрати, пов’язані із ЦД 2-г о типу, за даними Міжнародної федерації діабету, для людей віком від 20 до 79 років оцінюються в межах 153-286 млрд дол. Згідно з прогнозами експертів ВООЗ до 2025 р. загальні прямі витрати на ЦД у всьому світі становитимуть від 213 до 396 млрд дол., а співвідношення загального світового бюджету охорони здоров’я та бюджету, що виділятиметься на лікування ЦД 2-го типу, буде 7 і 13%.
У дослідженні, яке оцінювало вартість лікування пацієнтів із ЦД залежно від рівня глікозильованого гемоглобіну в крові, встановлено: в разі збільшення його рівня на 6-10% витрати на лікування таких хворих зростають на 1 тис. 205 дол. (S. Bjork, 2001). Інші дослідники дійшли висновку, що підвищення якості контролю рівня глікозильованого гемоглобіну у хворих на ЦД 2-го типу дає змогу знизити витрати, пов’язані із цим захворюванням, на 800-1000 дол. (H. Edward, 2006).
Незважаючи на численні дані про важливість своєчасної цукрознижувальної терапії і для пацієнта, і для бюджету країни, за даними ВООЗ, у світі у структурі загальних витрат на терапію діабету на супутні препарати припадає 21%, на амбулаторне лікування — 17%, а на цукрознижувальні препарати, включаючи інсулін, — лише 7%.
В Україні наразі ситуація стала особливо загрозливою. Оскільки велику нішу ринку цукрознижувальних препаратів досі займали зарубіжні компанії, коливання курсу валют призвело до значного здорожчання всієї продукції, призначеної для контролю за ЦД 2-го типу та його лікування. Зокрема майже втричі збільшилася вартість тест-смужок для визначення рівня глюкози крові, через що багато пацієнтів відмовляються їх купувати. Як наслідок — контроль над хворобою слабшає, а вірогідність виникнення тяжких ускладнень збільшується. На сьогодні в нашій країні хоча б одне ускладнення ЦД 2-го типу зареєстроване у 99,3% хворих, два і більше — майже у 80% (Полторак В.В., 2010).
З огляду на таку тенденцію, найближчими роками цей показник вірогідно сягне 100%. Чи може лікар зарадити цій ситуації?
Як лікуються українці
Передусім потрібно з’ясувати, чи дійсно цукрознижувальні препарати є непосильним тягарем для українського пацієнта і які засоби він сьогодні може собі дозволити. Спеціалісти кафедри фармакоекономіки Національного фармацевтичного університету провели дослідження споживання в Україні антидіабетичних пероральних препаратів і меншою мірою — інсулінів.
Одне із досліджень виконували на базі ендокринологічного відділення лікарні м. Вінниця під керівництвом Лариси Яковлєвої, завідувачки кафедри фармакоекономіки Національного фармацевтичного університету, доктора фармацевтичних наук, професора, і Ольги Кириченко, доцента кафедри фармакоекономіки Національного фармацевтичного університету, кандидата фармацевтичних наук. У процесі роботи було вивчено понад 200 історій хвороб і листків призначень. Дослідники встановили, що на лікування ускладнень витрачається 85,6% коштів, на інсуліни — 11,8% і всього 2,6% — на пероральні цукрознижувальні препарати. Тобто статистика в Україні є гіршою, ніж у світі.
Результати аналізу витрат на стаціонарне лікування хворих із ЦД 2-го типу підтвердили загальну тенденцію щодо розподілу коштів під час лікування пацієнтів з ускладненнями цього захворювання, за якою тільки незначна частина коштів (13,3%) спрямовується безпосередньо на зниження гіперглікемії, а основну частину (85,6%) становлять витрати, пов’язані з лікуванням ускладнень діабету.
Інше дослідження кафедри було присвячене частоті вживання цукрознижувальних препаратів в масштабі України. Згідно з його результатами в нашій країні хворі на діабет переважно вживають препарати похідних сульфанілсечовини (73,84%), друге місце за частотою застосування із великим відривом посідають бігуаніди (25%). Проте спостерігається і позитивна динаміка: за останні 7 років частота вживання бігуанідів зросла втричі. Майже не застосовуються в Україні інші цукрознижувальні препарати, зокрема інгібітори альфа-глюкозидази, тіазолідиндіони, інгібітори дипептидилпептидази — частка комбінованих препаратів становить усього 1,05%. Негативна динаміка вживання спостерігається відносно всіх класів препаратів, крім інгібіторів дипептидилпептидази. Здебільшого пацієнти застосовують для лікування препарати гліклазиду, глібенкламіду, глімепіриду і метформіну.
«Сьогодні метформін у нашій країні представлений 49 найменуваннями лікарських засобів, за останні три роки на ринок вийшло дев’ять препаратів цієї групи. Що стосується гліклазиду, то за три роки в нас з’явилося 5 нових препаратів. Діапазон цін на метформіни і гліклазиди досить широкий. Вартість усіх препаратів зросла, особливо в 2014 р. Мінімальна ціна гліклазидів збільшилася з 20,49 грн за упаковку в 2012 р. до 24,09 грн у 2015 р., максимальна — зі 140,93 до 199,97 грн. Мінімальна ціна препаратів метформіну зросла з 12,19 до 17,16 грн за упаковку, максимальна — зі 101,3 грн до 212,14 грн», — розповіла Л. Яковлєва.
Спеціалісти кафедри проаналізували ступінь доступності препаратів метформіну і гліклазиду для українських пацієнтів. Ці групи були обрані саме завдяки їх широкому застосуванню. Оскільки терапія ЦД 2-го типу тривала, то для розрахунку показника було обрано ціну не за упаковку або курс, а за місяць застосування. Отже, місяць лікування препаратами метформіну в 2012 р. коштував 1,38-4,02% середньомісячної зарплати українського пацієнта, у 2013 р. — 1,34-4,06%, а в 2014 р. — 1,57-4,77%. При цьому найдоступнішими є вітчизняні генерики, однак досі залишаються нез’ясованими деякі питання щодо їх біоеквівалентності.
«Практично всі зарубіжні виробники підвищили ціну на свою продукцію відповідно до зростання курсу валют. Винятком стала тільки Німеччина. Розрахувавши такий показник, як динаміка коефіцієнтів доступності, ми з’ясували, що в Україні ціни на антидіабетичні препарати ростуть швидше, ніж мінімальна заробітна плата, що відповідно призводить до зниження доступності цих лікарських засобів для пацієнтів», — зазначила Л. Яковлєва.
Примірка іншого препарату
Отже, дослідження підтверджують, що лікування пацієнтів із ЦД 2-го типу в нашій країні стало ще складнішою справою, ніж було раніше. І єдиним виходом для лікаря та пацієнта в цій ситуації є пошук серед наявних на ринку препаратів засобу з адекватним співвідношенням ціна/якість. З іншого боку, згідно з результатами тих самих досліджень, є низка цукрознижувальних препаратів, які, незважаючи на підвищення вартості, залишаються доступними для більшості хворих. І це дає підстави для обережного оптимізму за умови, що свідомість українського пацієнта буде зростати.
Ольга МОРОЗ, спеціально для «ВЗ»
