Від миру до війни, як з’ясувалося, — один крок. А скільки кроків треба зробити, аби цивільну ще вчора медицину без жодних капіталовкладень перетворити на високоефективний інструмент порятунку постраждалих у збройному конфлікті? Відповідь на це питання знає провідний нейрохірург Центрального клінічного госпіталю Державної прикордонної служби України Олександр Печиборщ.
ВЗ Ви планували бути військовим нейрохірургом?
— Після закінчення медичного вишу я вступив до військово-медичної академії, яку закінчив у званні старшого лейтенанта. Після навчання мене направили до Центрального військового клінічного госпіталю МО України, у відділення нейрохірургії, хоча особливого бажання бути нейрохірургом я не відчував. Я мріяв про абдомінальну хірургію і всю інтернатуру завзято оперував апендицити. Тому коли потрапив у відділення нейрохірургії, довелося знову сідати за книжки і швидкими темпами вникати у спеціалізацію. Згодом я знайшов своє — хірургію хребта, й останні 10 років займаюся лише цим.
Пропрацювавши 6 років у цьому закладі, перейшов у Центральний клінічний госпіталь Державної прикордонної служби України.
ВЗ Хто був серед ваших пацієнтів до військових дій у країні?
— Наш госпіталь має 18 лікувальних відділень (на 280 ліжок) і 3 діагностичні. Ми надавали і надаємо медичну допомогу військовослужбовцям, працівникам і ветеранам Державної прикордонної служби України та членам їх родин, а також решті мешканців нашої держави та громадянам інших країн на комерційних умовах.
ВЗ Чи був готовий госпіталь до такого напливу поранених?
— Підготуватися до війни навряд чи можливо. Звичайно, у перші дні АТО було дуже важко. Приїжджав «борт», вивантажували десятки поранених, і ми спільними зусиллями їм допомагали. Бували дні, коли на 25 ліжках нашого відділення лежало… 45 осіб. І мова не йшла про те, щоб комусь не надати допомоги, ні! Йшлося про вибір методики лікування.
Теоретично, звичайно, ми були готові до лікування воєнних трамв, але практичного досвіду не мали. У мене траплялися пацієнти, що випадково постраждали від зброї, наприклад, один прикордонник став жертвою «бандита», який підірвав у руках гранату. Але це були поодинокі випадки, а з вогнепальними травмами чи синдромами тривалого здавлення під завалами я ніколи не стикався. Проте зорієнтуватися довелося дуже швидко. І посприяло цьому те, що напередодні АТО керівництво госпіталю дозволяло нам брати дуже складні випадки, а не «віддавати їх на сторону», на цивілку.
Розумієте, є спеціалізована і високоспеціалізована допомога. Для більшості випадків нам вистачає досвіду. Але, наприклад, я — спінальний нейрохірург, і ніколи не оперував аневризми. Судинна нейрохірургія — високоспеціалізована допомога, і в мирний час я рекомендував би таким пацієнтам звернутися до іншого лікаря, фахівця у цій галузі. Зараз ситуація інакша: доводиться реагувати дуже швидко й лікувати такі патології, з якими не працював раніше. Але ми часто звертаємося по допомогу до фахівців відділення кістково-гнійної хірургії, які мають досвід лікування остеомієліту. Також тісно співпрацюємо із Центром спортивної травматології — його лікарі спеціалізуються на лікуванні надскладних переломів тощо. Коли в бійців діагностують пухлину кісткової тканини, звертаємося по допомогу до онкологів. Якщо в пацієнта тяжке ураження нервів, то запрошуємо до операційної хірурга Василя Гайовича із Інституту травматології та ортопедії.
ВЗ Щодо устаткування госпіталю: воно дозволяє лікувати тяжкопоранених?
— Ще два роки тому ми працювали «наосліп», не маючи електронно-оптичного перетворювача (ЕОП), яким користується увесь сучасний медичний світ. Хірургія ушкоджень без цього «девайсу» неможлива. Ситуація із медичним устаткуванням в нашому госпіталі з початком АТО змінилася кардинально! Нам дуже допомагали волонтери і роблять це досі. До появи ЕОП ми ніколи не оперували переломи хребта транскутально. Зараз же можемо ввести цемент через голку в тіло хребця без жодного розрізу. За рік виконали понад 40 втручань, які були б неможливими без цієї техніки.
Про мікроскоп ми навіть і не мріяли: хороший апарат фірми CARL ZEISS коштує понад 100 тис. Євро! І це версія без «наворотів». Повноцінний варіант — 300 тис. Євро. Зараз маємо мікроскоп, який за всіма параметрами не поступається цейсівському. Це відкриває нам широкі можливості під час оперативного втручання: кількаразове збільшення та гарне освітлення дають змогу виконувати малоінвазивні втручання. Більше того, навчившись працювати під мікроскопом, ми плануємо докупити відеосистему, завдяки якій зможемо спостерігати за ходом операції на великому моніторі.
І це ще не все: волонтери допомогли придбати висококласну ендоскопічну стійку з можливістю виконувати артроскопію та нейромоніторинг. До речі, переймаються проблемами госпіталю не тільки волонтери. Наприклад, влітку на території закладу проводилися різноманітні концерти для бійців. Під час одного такого заходу помітив байкерів і підійшов до них — сам полюбляю поганяти на мотоциклі. Розговорилися… Хлопці запитали, чи не потребує чого госпіталь? Відповів, що бракує налобного збільшувача. Байкери провели аукціон і придбали прилад.
ВЗ Чи доводилося щось вигадувати самостійно, як-то кажуть, «кустарним» методом?
— Так! Проблема в тому, що тяжкопоранених багато й потрібно оптимізувати процес лікування та його тривалість. Наприклад, до вогнепальних ран можна застосувати стандартну методику — довго накладати мазі й чекати, поки рана загоїться. Стільки часу на відновлення не було, тому ми почали «вигадувати велосипед». За кілька місяців до початку АТО лікував пацієнтку з термінальною пухлиною хребта, післяопераційна рана в якої дуже погано та повільно затягувалася. Порадився з колегами, і хтось із них згадав про ВАК-систему. Швидко знайшов фірму, що займалася таким устаткуванням, і замовив систему. Методика дуже проста у використанні: на рану накладають спеціальну губку, котру вакуумують плівкою і підключають за допомогою трубочки до апарату, що висмоктує з рани ексудат. Завдяки цьому в зоні ушкодження підвищується кровообіг, і рана швидко загоюється. Моїй пацієнтці система дуже допомогла, але використовувати її надалі я не збирався. Проте коли у відділенні з’явилася така кількість бійців, зрозумів: ВАК стане в пригоді. Проблема лише в тому, що вона сконструйована як одноразова. Волонтери придбали нам 4 апарати, а ми вигадали систему із трубочок і перехідників від акваріумів, завдяки чому стало можливим під’єднувати ВАК до кількох пацієнтів. Ноу-хау рятувало нас увесь цей час, навіть у дуже складних випадках. Пригадую бійця, він стояв біля бочки з водою, у яку влучила міна. Це було надзвичайно тяжке поранення: уламками тієї бочки практично знесло йому живіт і пошкодило всю нижню частину хребта. Заміть черевної порожнини була величезна дірка… через неї я бачив під час огляду свої руки. Операція тривала багато годин, ніхто не вірив у те, що боєць виживе. Тоді я запропонував застосувати ВАК-систему, і вона спрацювала.
Інше наше ноу-хау називається «пульс-лаваж». Його використовують для дуже забруднених ран, а в умовах АТО це трапляється надзвичайно часто. Система складається з приладів для подачі води та її аспірації. Інакше кажучи, це — пилосос, що під тиском постійно вимиває рану. При відкритих вогнепальних ранах і переломах система незамінна! Але пульс-лаваж також розрахований на одноразове промивання, і нам довелося модифікувати його під наші умови: знайшли майстра, який розібрався в електроніці, змінив елементи живлення, вигадав систему трубочок, що дало змогу зробити прилад багаторазовим.
ВЗ Незважаючи на суттєву допомогу волонтерів, чи є у вашого відділення нагальні потреби?
— Вони є завжди. Нам не вистачає лікарів-нейрохірургів. Довгий час оперував один. Але через АТО ми мобілізували головного нейрохірурга Черкаської області, й уже півроку працюємо в парі.
ВЗ У вас ніколи не виникало бажання перейти в цивільну лікарню?
— Виникало, і пропозиції такі завжди були. А зараз їх у рази більше! Тепер я можу працювати в будь-якій операційній світу. Новітні технології дали змогу суттєво збільшити кількість оперцій, наприклад, у нашому відділенні — зі 150 до 450. Наразі за рівнем спінальної нейрохірургії ми не відстаємо від кращих європейських лікарень. Критична маса досвіду, яку нам вдалося напрацювати за час військових дій, — безцінна. Наші спеціалісти тепер бажані для будь-якої клініки світу.
ВЗ Ви постійно вчитеся в іноземних колег — щось екстраординарне запам’яталося?
— Так, я бував у закордонних клініках, і не в найгірших… Наприклад, минулого року місяць стажувався в Парижі з хірургії верхньої кінцівки та спини. Ми з колегою (до речі, теж з України) побували на всіх операціях, на яких хотіли бути присутніми. Такі стажування дуже цінні. Наприклад, у Парижі я зрештою подолав свій страх перед оперативними втручаннями на шиї. Ще рік тому це для мене було табу, адже серед українських нейрохірургів побутує міф, що операції на шиї супроводжуються стовідсотковою інвалідністю! Зараз такі втручання я виконую з найбільшим задоволенням, бо впевнений: коли оперувати за правильною методикою і ставити потрібні конструкції, результати будуть приголомшливими!
Буквально минулого місяця я брав участь у кадавер-курсі в Пекіні. Частина занять проводилася в Центрі авіакосмічної медицини: там ми оперували на трупах, в окремих операційних. Наприкінці одного заняття тренер сказав, що залишилися гвинти й бажаючі можуть попрактикуватися встановлювати будь-які конструкції. Нас двічі просити не довелося. Ми з колегою вирішити спробувати здійснити транспедикулярну фіксацію першого шийного хребця. Це дуже небезпечно, оскільки такого досвіду в нас не було. Усі присутні зацікавилися та залишилися подивитися. Спочатку команда вчителів встановлювала конструкцію з одного боку… майже годину. Потім ми з колегою — за кілька хвилин… В операційній запанувала тиша. Іноземні колеги пошепки запитували, як нам вдається працювати з такою швидкістю? Коли ми розповіли їм, що більшість часу оперували без рентген-контролю, з нами почали по-іншому вітатися.
ВЗ Які методики плануєте опановувати надалі?
— Дуже перспективною для України є ендоскопія. Але й у найрозвинутіших країнах вона лише в зародку. Інша прогресивна методика — радіочастотна деструкція. Денервація й абляція нервів — це фантастика! Поки люди до цього не готові, тому більшість ставиться до процедури прохолодно. Але коли ти за 20 хвилин без жодного лікарського засобу позбавляєш хворого болю, який мучив його роками, тобі починають вірити. Ця малоінвазивна методика використовується не тільки при тривалому больовому синдромі в спині, а й при п’яткових шпорах, лікті тенісиста (епікондиліті ліктьвого суглоба), при болю в колінному та плечовому суглобах. Усе, що лікували раніше лише блокадами, тепер можна радикально денервувати за допомогою простої, малоінвазивної технології.
ВЗ Виходить, що сучасна нейрохірургія відкриває перед лікарем широкі можливості?
— Не розвивається зараз тільки ледачий. Вчитися доводиться щодня. Нейрохірургія йде уперед семимильними кроками: тільки вчора опанував вертебропластику, сьогодні вже вивчаю мікроскоп. Через кілька днів їду до Відня на курс по фіксаторах, що самостійно розсуваються. Я вже працював з ними, але хочу довідатися про найдрібніші нюанси та поспілкуватися із гуру у цій сфері.
Потрібно шукати і місця для навчання, і фінансування — без цього не буде розвитку. Моє перше стажування коштувало мені 600 Євро за добу — це були шалені гроші! Але досвід, який я отримав, — безцінний!
Розмову вела Тетяна ПРИХОДЬКО, «ВЗ»
