Система громадського здоров’я, про необхідність якої так довго говорили в Україні, почала набувати реальних обрисів. Згідно з розпорядженням Кабінету Міністрів від 02.09.2015 р. №909-р утворюється ДУ «Центр громадського здоров’я». Однак прогресивна ідея знову пройшла через криве дзеркало її втілення. Спроба сформувати нову структуру шляхом механічного злиття інших установ та організацій не знаходить підтримки медичної громадськості. Кого задовольнить штучне утворення замість дієвого центру управління громадським здоров’ям? І чи потягнуть віз нової системи Лебідь, Рак та Щука?
Любов НЕКРАСОВА, головний лікар ДЗ «Український центр з контролю та моніторингу захворювань МОЗ України», перший заступник Міністра охорони здоров’я України — головний державний санітарний лікар України 1996-1999 рр., кандидат медичних наук, доцентСтатутом Центру громадського здоров’я визначено його основні завдання. Так от: переважна більшість з них — це функції нашого закладу (організаційно-методична, лабораторно-діагностична, аналітична, статистична, навчальна й інші напрямки діяльності, спрямовані на профілактику інфекційних і неінфекційних хвороб та забезпечення біологічного захисту населення). Базовим документом, на підставі якого ми маємо створювати Центр громадського здоров’я, є Європейський план дій зі зміцнення потенціалу та послуг громадського здоров’я, прийнятий на 62-й сесії Європейського регіонального бюро ВООЗ у 2012 р. і розрахований до 2020 р. Він визначає 10 основних функцій громадського здоров’я, більшість з яких виконує наш заклад. Ми готові розглядати питання щодо їх вдосконалення, адаптації структури до вимог Угоди про асоціацію з ЄС. А з якою метою створюється нова структура? Щоб скоротити штати? Давайте думати над цим. Щоб розширити функції? Розглянемо й таку пропозицію. Але ж навіщо знищувати те, що вже існує? І який сенс створювати новий заклад, котрий дублюватиме функції вже працюючого? У статуті Центру громадського здоров’я його головною метою визнано реалізацію державної політики у сфері охорони здоров’я, але ж така функція покладається винятково на МОЗ України. Виходить, що новостворений центр замінить «всіх і вся»? Такого немає ніде у світі!
До речі, якщо уважно ознайомитись зі статутом і структурою Центру (тут і контроль за наркотиками, і надання лікувальної допомоги, і торгівля ліками), то виникає питання, а навіщо нам МОЗ? На сьогодні прийнято два розпорядження Кабінету Міністрів України (від 26.11.2014 р. №1141-р «Про схвалення розроблених Міністерством охорони здоров’я планів імплементації деяких актів законодавства ЄС» та від 02.09.2015 р. №909-р «Питання Міністерства охорони здоров’я»), де йдеться про створення двох установ: Європейського центру з профілактики та контролю за захворюваннями та Центру громадського здоров’я. Чи доречно й виправдано з фінансової точки зору існування закладів, які дублюватимуть один одного?
Кожна країна напрацювала власну модель громадського здоров’я. Однак система епіднагляду в усьому світі має три рівні, у тому числі й загальнодержавний, до якого належить наш заклад. Виглядає абсурдним і те, що Центр громадського здоров’я монополізує функції територіальних структур, на котрі покладено здійснення епідеміологічного нагляду (особливо з урахуванням процесів децентралізації органів державної влади), і таких наукових установ, як ДУ «Український науково-дослідний протичумний інститут ім. І. І. Мечнікова МОЗ України» та ДУ «Львівський науково-дослідний інститут епідеміології та гігієни МОЗ України». Зазначена «реорганізація» системи епідеміологічного нагляду ще більше ускладнить епідемічну ситуацію, зруйнує лабораторну мережу, призведе до втрати кваліфікованих кадрів. Уявіть собі: уряд Франції вирішив, що йому не потрібний Інститут Пастера і… одним розчерком пера перетворив його на філію центру громадського здоров’я, позбавивши статусу юридичної особи! Утім, такий статус втратять усі 42 установи, котрі ввійдуть до складу Центру громадського здоров’я. Оскільки Центр як юридична особа розташовуватиметься в Києві та здійснюватиме управління в усіх областях, його філії зазнаватимуть значних труднощів і у виконанні своїх основних функцій (нагляду за інфекційними та неінфекційними захворюваннями), і у сфері державних закупівель реактивів, поживних середовищ, оплати комунальних послуг тощо. Бо здійснювати такі закупівлі може лише юридична особа, тобто Центр громадського здоров’я. Закон України «Про здійснення держзакупівель» дозволяє проводити їх без тендерів у межах до 100 тис. грн.
А зважаючи на нинішні ціни, ми розуміємо: через Київ філіям доведеться закуповувати не лише сироватки, а й канцтовари. З райцентрів їхатимуть до столиці, щоб підписати… папери! До речі, у США центри з контролю і профілактики захворювань (CDC) — це самостійні підрозділи, з власними структурою, подібною до національної, та фінансуванням у кожному штаті. І лише в особливих ситуаціях штати звертаються за консультативною і фінансовою підтримкою до центру (але ж не за тим, аби придбати скріпки!).
Дуже хотілося б побачити наукове й економічне обґрунтування того, навіщо в одну структуру на центральному рівні об’єднувати 33 установи. При цьому припиняють свою діяльність 9 державних підприємств й установ МОЗ України та всі лабораторні центри Держсанепідслужби України, де працює понад 22 тис. осіб.
Але ж такого обґрунтування немає, Центр «наказано» створити… за 3 дні. Усі документи готувалися закрито, ніхто ні з ким не радився, думку фахівців просто проігнорували. 9 жовтня цього року відбулася перша зустріч з експертами ВООЗ, котрі надали звіт про стан епідемічної ситуації в нашій країні. Вони відзначили 27 недоліків, серед яких — відсутність стратегічного бачення розвитку епіднагляду в Україні. Процес створення Центру громадського здоров’я це наочно підтверджує. Як і те, що він утворюється за відсутності відповідних нормативних документів, у тому числі й на рівні законодавчих актів, які б чітко визначали завдання, функції та структуру закладів у сфері громадського здоров’я! Хоча Національна стратегія реформування системи охорони здоров’я в Україні на період 2015–2020 рр. чітко передбачала, що повноваження й функції держави у цій галузі будуть переглянуті разом з відповідним законодавством. Тож удоскональте спочатку законодавство! Якщо не розробляєте нового — внесіть хоча б зміни до чинних законів України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» від 24.02.1994 р. (з деякими змінами, прийнятими у 2002 р.) та «Про захист населення від інфекційних хвороб» від 06.04.2000 р.
Бо система епіднагляду, бачте, у нас застаріла, а закони, що її регулюють, — ні? Чи спочатку зламаємо систему, а потім створимо нові закони під її «уламки»? Тільки увесь цивілізований світ діє з точністю до навпаки.
Питання щодо фінансування Центру громадського здоров’я також остаточно не вирішено, зокрема не визначено шляхи наповнення загального й, особливо, спеціального фондів. Це при тому, що відбувається значне скорочення бюджетного фінансування в цілому, і сьогодні основну частину видатків заклади покривають за рахунок надання платних послуг. Якщо питання наповнення спеціального фонду в частині надання таких послуг не буде вирішено на рівні Кабінету Міністрів України, це паралізує роботу усіх установ на місцях. Переліки платних послуг і тарифи на них затверджуються Урядом. До цієї доволі складної й тривалої процедури долучаються Мінекономіки, Мінфін і Мінюст. Тобто може виникнути ситуація, що установи отримають лише кошти на зарплату співробітників, а от забезпечити виконання їх основних функцій (проведення лабораторних досліджень, моніторингу інфекційних та неінфекційних захворювань) буде неможливо.
Але цим проблеми не вичерпуються. Як на рівні Центру громадського здоров’я, так і його структурних підрозділів не затверджено штатних розписів. Невідомо, яка кількість фахівців (зокрема з медичною освітою) там працюватиме. Бюджетне ж фінансування виділяється передусім з огляду на штатні нормативи. Ніхто чомусь не переглядає нормативів, які були розраховані ще в середині минулого століття, коли вважалося, що 1 посада лікаря-епідеміолога потрібна на 15 тис. населення. Нині з’явилися нові хвороби, існують інші технології, а накази МОЗ, котрі регулюють нормативи штатних розписів, залишаються незмінними. Може, саме над цим в першу чергу і потрібно працювати реформаторам? На жаль, ніхто не подумав й про те, як в об’єднаній за незрозумілими принципами структурі Центру оплачуватимуть працю науковців, які посади вони обійматимуть, зрештою, які функції виконуватимуть. Адже коли Центр не буде зареєстровано як науковий заклад, усі наукові працівники втратять доплати, надбавки, пенсійні пільги, передбачені Законом України «Про наукову і науково-технічну діяльність».
Подібне сталося внаслідок попередньої реформи Держсанепідслужби, коли частину лікарів перетворили на державних службовців і вони втратили «медичний» статус та значну частину зарплати. Але ж ніхто не проаналізував, що було здобуто (або ж втрачено) унаслідок першого етапу реформування служби! Було це помилкою чи навпаки — досягненням? Тоді в чому воно полягає? Досягнули мети реформування? На жаль, ніхто її не озвучував. Як і зараз. Проголошуються лише абстракті речі. На зразок: переорієнтувати систему з тотального контролю на підвищення відповідальності за збереження здоров’я населення. По-перше, тотальний контроль — це лише 10% функцій СЕС, а 90% — епіднагляд (спостереження). По-друге, не може лікар-епідеміолог відповідати за збереження здоров’я населення, його завдання — вивчати ризики, надавати пропозиції органам влади різних рівнів. Не треба плутати грішне з праведним. Основні функції держави в галузі громадського здоров’я — розробка стратегії профілактики хвороб і промоція здоров’я.
Перша хвиля реформування закінчилася знищенням територіальних служб СЕС (на сьогодні їх практично не існує), ДСЕС «розібрали на частини», втрачено основні функції, такі як гігієна праці, нагляд за умовами виховання та перебування дітей у дошкільних і шкільних закладах, за дитячим харчуванням (це вкрай уразливий напрямок, свого часу в МОЗ існував окремий Департамент дитячого харчування).
Уряд прийняв рішення таки передати лабораторні центри в підпорядкування МОЗ, як це було до реформи, аби врятувати «рештки» системи епіднагляду, бо якщо ми її втратимо, то Україну можна поставити на коліна й без танків (ризик виникнення біотероризму, спалахи інфекційних захворювань, хімічна небезпека тощо). Отже, рішення підпорядкувати систему епіднагляду МОЗ України було правильним. І раптом, як джин із пляшки, з’явився Наказ №604! Нові помилки призведуть до ще більших втрат.
При цьому, якщо колишня системи була така «неправильна», чому ніхто не пояснить повну «недоторканність» і збереження в старому вигляді СЕС Міноборони, МВС, Держприкордонслужби, Державної служби управління справами, СБУ? Чому реорганізація є вибірковою?
Залишається актуальним питання щодо статусу головного державного санітарного лікаря, оскільки чинне санітарне законодавство зорієнтоване саме на повноваження цієї посадової особи (на всіх рівнях — від держави до району). Відсутність такої посади унеможливлює здійснення епідеміологічного нагляду як такого.
Хаос виникне не лише в організаційних питаннях. Наприклад, на базі Центру з контролю та моніторингу захворювань МОЗ України функціонують національні референс-лабораторії, інтегровані в лабораторну мережу ВООЗ, де зберігаються національні колекції збудників особливо небезпечних інфекцій. Необдумане припинення діяльності таких установ може призвести до зриву міжнародної співпраці у сфері захисту від інфекційних хвороб і посилить ризики в галузі біологічної безпеки (в Україні понад 4 тис. лабораторій, які працюють з патогенними інфекціями). У всьому світі зберігання патогенів — дуже складний і контрольований процес, адже їх можуть використати з метою тероризму.
Тож висновки невтішні — під гаслом європейського вектору розвитку й уникнення дублювання функцій відбувається їх розпорошення та перерозподіл у галузі санітарного й епідемічного благополуччя населення між різними державними органами (МОЗ, Держпродспоживслужбою, Держлікслужбою, Держінспекцією ядерного регулювання, Державною службою з питань праці, Держінспекцією навчальних закладів, Держекоінспекцією, Держбудінспекцією). Це аж ніяк не на користь суспільству та системі громадського здоров’я зокрема.
На рівні МОЗ України потрібно обговорити всі ці питання, залучивши провідних національних експертів, щоб напрацювати чітку й ефективну модель системи громадського здоров’я, економічно її обґрунтувати.
Сергей ПОЗДНЯКОВ, в. о. директора ДУ «Український науково-дослідний протичумний інститут ім. І. І. Мечнікова МОЗ України», кандидат медичних наукДивує те, що згаданий наказ, який, по суті, змінює всю систему епідеміологічного нагляду та реагування в країні, був затверджений практично без попереднього громадського обговорення. Не виконано навіть рекомендації звіту USAID щодо необхідності проведення дискусій і консультацій з цього питання із зацікавленими юридичними особами — не було жодного такого обговорення.
Першого грудня 2015 року на громадське обговорення винесено проект структури Державної установи «Центр громадського здоров’я МОЗ України». Відповідно до нього ДУ «Український науково-дослідний протичумний інститут ім. І. І. Мечнікова МОЗ України» перетворюється на Одеський науковий центр санітарної охорони території ім. І. І. Мечнікова, тобто на регіональну філію Департаменту науки і освіти та стратегічних досліджень (без збереження юридичного статусу), й буде підпорядкований заступнику генерального директора Центру громадського здоров’я з наукових питань. При цьому абсолютно не враховується структура інституту, де більшість співробітників задіяна в практичному підрозділі з функціями оперативного реагування (протичумна станція).
Наш Інститут — головна науково-дослідна та науково-методична установа МОЗ України з формування та реалізації державної політики щодо питань біобезпеки в галузі протидії небезпечним, особливо небезпечним і новим інфекційним захворюванням на національному рівні. У всьому світі такі об’єкти зараховані до категорії об’єктів підвищеного ризику, мають стратегічне значення й безпосередньо підпорядковані відповідним міністерствам. Наприклад, усі протичумні науково-дослідні інститути на території колишнього СРСР, а також Інститут Роберта Коха (центральна науково-дослідна установа Німеччини) перебувають під егідою міністерств охорони здоров’я; державна установа Сполученого Королівства дослідний центр Портон Даун — Міністерства оборони тощо.
Позбавлення нашого Інституту статусу юридичної особи та включення його до нової структури на загальних засадах (за відсутності законодавчої бази, що чітко регулює функціонування системи громадського здоров’я) повністю нівелюють національну значущість установи, значно обмежують її стратегічні й оперативні можливості, зумовлюють відтік вузькоспеціалізованих і висококваліфікованих кадрів, які пройшли підготовку на провідних міжнародних базах, та фактично призводять до втрати стратегічно важливого об’єкта.
В умовах сучасних терористичних загроз, у тому числі і в Україні, потрібно концентрувати всі зусилля на збереженні системи реагування на надзвичайні ситуації. Нині наша держава посідає 12-е місце в Глобальному індексі тероризму — зі 162 позицій за списком Національного консорціуму з вивчення тероризму при Університеті штату Мериленд (США), а кілька українських міст зайняли провідні позиції в рейтингу небезпеки через загрозу тероризму. Зокрема Донецьк опинився на п’ятому місці, а Одеса — на восьмому.
На цьому тлі ліквідація головної установи МОЗ України з формування та реалізації державної політики з питань біобезпеки в галузі протидії небезпечним й особливо небезпечним інфекціям на національному рівні — безвідповідальне рішення.
Саме з урахуванням стратегічного значення закладу для його повноцінної діяльності свого часу було докладено багато зусиль з боку нашої держави і міжнародної спільноти. На базі практичного підрозділу з функціями оперативного реагування створено унікальні структури, частина яких не має аналогів в Україні. Зокрема Центр індикації та ідентифікації біологічних патогенних агентів у системі спостереження і контролю цивільного захисту населення та спеціалізовану мобільну протиепідемічну бригаду для забезпечення оперативного реагування й мінімізації наслідків надзвичайних ситуацій, пов’язаних з біологічними патогенними агентами, у тому числі під час біотерористичних подій. Також утворено й оснащено сучасним обладнанням єдину в країні лабораторну базу для досліджень збудників особливо небезпечних інфекцій (ОНІ) з лабораторією високого рівня захисту (BSL 3+). Унікальними є тренінговий центр з біобезпеки та біозахисту, який відповідає всім міжнародним стандартам; філія національної колекції патогенних для людини мікроорганізмів (збудників ОНІ), що офіційно визнана Урядом національним надбанням; центр геноіндикації та генотипування збудників ОНІ; референс-лабораторії для патогенів, котрі можуть бути використані з метою біотероризму чи як біологічна зброя. Лабораторії Інституту входять до європейської мережі лабораторій MediLabSecure.
У всьому світі вирішення питань біобезпеки, пов’язаних з особливо небезпечними патогенами, котрі можуть використовуватися як біологічна зброя та з метою біотероризму, покладено саме на вузькоспеціалізовані заклади національного рівня. Такий статус на сьогодні в Україні має наш Інститут. На цій підставі установа залучена до участі в реалізації Програми зменшення біологічної загрози в рамках виконання Імплементаційної Угоди між Україною та США у галузі запобігання поширенню технологій, патогенів і знань, що можуть бути використані для розробки біологічної зброї.
Сьогодні міжнародні експерти прогнозують почастішання інцидентів з біологічними збудниками й отруйними речовинами та закликають до збереження і зміцнення системи реагування на надзвичайні ситуації і аж ніяк не до руйнування національної системи протидії!
Нашу занепокоєність цілком поділяють представники РНБО, Української асоціації з біобезпеки, керівники міжнародних програм протидії тероризму.
Ще одне важливе зауваження. Попри чітке зазначення в Національній стратегії реформування системи охорони здоров’я України на період 2015-2020 рр., що формування системи громадського здоров’я відбуватиметься на основі відповідного законодавства, такої бази досі не створено. Неузгодженість багатьох питань на законодавчому рівні призведе до колапсу в діяльності закладів і установ не лише системи охорони здоров’я України, а й інших центральних органів виконавчої влади, передусім, у напрямку їх керованості, оперативного реагування, координації та взаємодії.
Але це не єдине протиріччя. Згідно зі статутом новостворений Центр має виконувати функції тих установ, що до нього входитимуть. Збережено навіть старі формулювання, запозичені з установчих документів окремих закладів, не структурований перелік завдань (вони неодноразово повторюються), загальні питання перемішані з конкретними. Натомість основні функції громадського здоров’я, які в Україні традиційно випадали з поля зору, у статуті нового Центру так і не прописані! Зокрема це стосується оцінки доступності медичної допомоги (у тому числі фінансової доступності), вирішення проблеми нерівності, вивчення соціальних детермінант, системного просування (промоції) здоров’я, визначення ефективності програм та багато інших завдань.
Отож, на нашу думку, запланована структурна перебудова навіть теоретично не зможе вирішити проблеми громадського здоров’я в Україні, а найважливіші та найскладніші питання в опублікованих документах навіть не порушуються.
Функції громадського здоров’я дуже широкі, у жодній країні світу не існує єдиного закладу або системи, які б виконували їх усі. Спроба створити подібну «універсальну» структуру в Україні суперечить визначенню громадського здоров’я як «науки та мистецтва профілактики захворювань, подовження життя та зміцнення здоров’я шляхом організованих зусиль суспільства, організацій, державних і приватних, спільнот й окремих осіб».
Інститути громадського здоров’я (Institute of Public Health) зазвичай виконують методичні та координаційні функції, а також оцінюють стан здоров’я населення, здійснюють ранжування проблем охорони здоров’я, планування й визначення ефективності профілактичних програм, беруть участь у розробці національної політики з питань громадського здоров’я.
Водночас у більшості країн на національному рівні існують профільні центри та науково-дослідні установи, зокрема й ті, що проводять епідеміологічні дослідження. Також функціонують інститути і лабораторії, котрі фінансуються приватними фондами, наприклад, всесвітньо відомий Інститут Пастера в Парижі.
Важливо зрозуміти: у світовій практиці не існує стандартної схеми організації громадського здоров’я. Кожна країна розділяє сфери відповідальності, виходячи з власних потреб, можливостей і традиційного розподілу функцій, враховуючи при цьому досвід та компетентність установ і спеціалістів. Таке рішення має бути зваженим, обґрунтованим і раціональним, чого поки що не можна сказати про український «варіант» вирішення проблеми.
Хоча для України поняття «громадське здоров’я» є відносно новим, не можна стверджувати, що такої сфери в нас взагалі немає. Робота з профілактики захворювань, подовження життя та зміцнення здоров’я традиційно здійснювалася закладами МОЗ і Державною санітарно-епідеміологічною службою, і за окремими напрямками вона була досить ефективною.
Однак концепція громадського здоров’я на сьогодні залишається не зовсім зрозумілою й для українського суспільства в цілому, й для фахівців, що за неї відповідають. Недостатньо розвинені такі важливі напрямки, як епідеміологія неінфекційних хвороб, аналітична епідеміологія, оцінка ефективності втручань, вивчення соціальних детермінант здоров’я, поведінкові дослідження, оцінка доступності медичної допомоги та інші.
З огляду на це, ключовим аспектом вдосконалення системи громадського здоров’я в Україні ми вважаємо не структурні перебудови, а формулювання стратегії та програми громадського здоров’я з визначенням пріоритетних проблем, конкретних завдань і критеріїв їх виконання. Призначення ж відповідальних установ й осіб, організація їх взаємодії — питання наступного етапу.
Украй важливими є питання підготовки кадрів, розробки нових навчальних програм й організації навчання та стажування фахівців за кордоном. Адже багатьом із них бракує сучасних знань з медико-біологічної статистики, методик планування досліджень, доказової медицини, економіки охорони здоров’я, менеджменту, комунікації, а також навичок користування спеціалізованим програмним забезпеченням. Оце й мало б бути пріоритетом.
Чи потрібна для цього окрема «школа громадського здоров’я»? Чи має вона надавати повноцінну вищу освіту, чи лише забезпечувати післядипломну підготовку або спеціалізацію? У якому вигляді створювати Центр громадського здоров’я — як нову структуру чи на базі однієї або ж кількох існуючих установ? Які служби та заклади візьмуть на себе функції громадського здоров’я та в якому обсязі? Відповіді на всі ці питання залежать від того, які конкретні завдання буде поставлено перед громадським здоров’ям в Україні. Їх на сьогодні ще не визначено, натомість активно пропонується руйнувати чинну систему.
На жаль, Україна вже має негативний досвід непродуманого реформування системи епідеміологічного нагляду, але чомусь це ні для кого не стало уроком. Наприкінці 2012 року було прийнято рішення про ліквідацію СЕС і створення на її базі відокремлених управлінь держсанепіднагляду та лабораторних центрів. Це ускладнило координацію в системі, уповільнило процеси прийняття рішень, проведення профілактичних і протиепідемічних заходів. Зменшення повноважень служби також негативно позначилося на її функціонуванні.
Попередня та нинішня реформи не врахували бачення системи епідеміологічного нагляду, її завдань і перспектив фахівцями галузі. Ніхто навіть не пояснив, заради чого проводиться реформа, тож працівники Держсанепідслужби не зрозуміли, що їх очікує і як їм працювати по-новому. Стан постійної реорганізації, невизначені перспективи деморалізують, знижують мотивацію до роботи, особливо в нових умовах.
Складно оцінити реальні наслідки попереднього реформування служби, оскільки повноцінний аналіз ефективності системи епідеміологічного нагляду взагалі не проводився. Хоча методики такої оцінки розроблені й успішно використовуються у світовій практиці, як і методики планування системи епідеміологічного нагляду. Згідно зі світовим досвідом планування має розпочинатися з визначення мети та ключових показників, чого в Україні не було зроблено — документи щодо реформування передбачали лише структурні зміни без зазначення критеріїв оцінювання результату.
Так само відбувається реформа і цього разу. Створення Центру громадського здоров’я у запланованому вигляді передбачає формування громіздкої установи, що фактично не підлягає ефективному управлінню. Нинішня реформа виглядає недостатньо продуманою та занадто радикальною без визначення конкретної мети, ступінь реалізації якої можна було б оцінити в майбутньому.
До того ж, утворення Центру громадського здоров’я шляхом злиття закладів національного, регіонального та районного рівнів (з різними функціями та напрямками роботи) в єдину юридичну особу, діяльність котрої поширюватиметься на всю Україну, призведе до монополізації функції зазначених установ. А це, погодьтеся, не зовсім відповідає проголошеному в державі процесу децентралізації. Також це обернеться зарегульованістю й неефективністю епідеміологічного нагляду на національному рівні.
Безумовно, нам потрібно реформувати систему громадського здоров’я, гармонізувати її з європейськими стандартами, і фахівці Інституту готові до активної співпраці в цьому напрямку — у межах своєї компетенції. Але, на нашу думку, створення запропонованої установи, що по суті дублюватиме управлінські функції МОЗ, призведе до руйнування системи, зокрема її керованості, можливостей оперативного реагування, координації та взаємодії.
Геннадій СЛАБКИЙ, завідувач кафедри громадського здоров’я Ужгородського національного університету, доктор медичних наук, професорУкраїна ще у вересні 2012 року підписала згадані документи й прийняла їх для імплементації в державі, однак досі навіть не оцінено потенціалу для створення такої системи, хоча існує інструментарій, який застосовується у всіх країнах Європи, а ВООЗ надає відповідну технічну підтримку.
Тому рішення Уряду та наступні дії МОЗ України щодо створення Центру громадського здоров’я однозначно є позитивними і вагомими кроками, спрямованими на забезпечення високого рівня здоров’я нації. Статут Центру, а також його структура в цілому зорієнтовані на впровадження та виконання десяти основних оперативних функцій громадського здоров’я. Однак, на жаль, у ньому більше уваги приділяється інфекційним хворобам, у тому числі ВІЛ-інфекції/СНІДу та туберкульозу, і недостатньо — хронічним неінфекційним хворобам, розладам психіки та поведінки, що обумовлюють основний економічний та соціальний тягар для держави, спричинений нездоров’ям населення.
На мій погляд, недостатньо передбачено й використання міжсекторального підходу та участі громад у вирішенні проблем громадського здоров’я, а в деяких випадках планується дублювання функцій системи охорони здоров’я населення. Структура Центру перевантажена і надто громіздка, що може ускладнити керованість в організації ефективної системи громадського здоров’я. Також вважаю недоцільним включати до складу Центру ДУ «Український інститут стратегічних досліджень МОЗ України», який я свого часу очолював. Інститут має значний досвід з наукового супроводу оптимізації та реформування системи медичної допомоги в країні, з адаптації законодавства України у сфері охорони здоров’я до європейського, зі стандартизації медичної допомоги та методичного забезпечення процесів якості медичної допомоги (незабаром заклад відзначатиме своє століття). Іншої наукової установи, що займається цими проблемами, у країні немає. А МОЗ України й надалі потребуватиме наукових розробок з обґрунтування подальших кроків медичної реформи. Тож потрібно лише підтримати Інститут ресурсами та поставити перед ним конкретні завдання.
