Наталія Свиридова: У зоні ризику — кожен четвертий українець!

Тяжкі неврологічні захворювання і розлади не є «прерогативою» українських пацієнтів, а от за рівнем смертності й інвалідності внаслідок цих недуг наша країна посідає ексклюзивні місця — на самій верхівці сумнівного рейтингу. Чим пояснюється така ситуація та чи відрізняється вітчизняна стратегія вирішення цієї проблеми від європейських, розповіла професор Наталія Свиридова.

ВЗ Яка основна проблема в галузі нев­рології України?

Наталія Свиридова, завідувачка кафедри неврології та рефлексотерапії Національної медичної академії післядипломної освіти ім. П. Л. Шупика, головний позаштатний спеціаліст МОЗ України за спеціальністю «Рефлексотерапія», доктор медичних наук, професор

ВЗ Що ж зроблено в Україні для забезпечення первинної профілактики?

— У 2006-2014 рр. в усіх регіонах у понад 1,2 млн осіб здійснено вимірювання артеріального тиску. Виявилося, що 38% обстежених з підвищеним артеріальним тиском ніколи не отримували антигіпертензивної терапії, а 44% добровольців взагалі не знали про наявність у них підвищеного тиску. При цьому в зоні ризику інсульту в Україні перебувають 11,5 млн осіб — кожен четвертий українець! І майже половина з них навіть не підозрює про загрозу… Тобто необхідна масштабна освітня програма на національному рівні.

ВЗ Які ще недоліки існують в українській медичній системі щодо виявлення та лікування інсульту?

— Найголовніша проблема — пізнє звернення по медичну допомогу через необізнаність хворих про інсульт і його наслідки. Окремі недоліки існують в роботі швидкої медичної допомоги та немає можливості швидко доправити потерпілого до спеціа­лізованого інсультного відділення (пробки, значні відстані, незадовільний стан транспорту та доріг) тощо.

У зв’язку із цим варто згадати, що вся Європа працює за чіткими стандартами. Ще у 2006 р. було прийнято Хельсінгборзьку декларацію про європейські стратегії щодо інсульту, яка визначила загальні цілі та завдання за п’ятьма аспектами боротьби із цією недугою:

• організація служб допомоги хворим з інсультом;
• ведення гострого інсульту;
• профілактика;
• реабілітація;
• оцінка клінічного результату інсульту та якості допомоги.

Відповідно до цього документа на догоспітальному етапі слід зафіксувати, скільки часу минуло від розвитку інсульту до моменту виклику швидкої допомоги. У разі підозри на інсульт центр швидкої допомоги висилає машину із персоналом, навченим методам попередньої діагностики цього стану, аби якнайшвидше доправити хворого в найближчий стаціонар, у якому є все необхідне для лікування гострого інсульту. Тобто стратегія ведення хворих із цією патологією починається ще на догоспітальному етапі, а машина швидкої — це не просто автомобіль, який довезе до лікарні. Первинна стабілізація, спрямована на звільнення дихальних шляхів і підтримання функцій дихання й кровообігу, дає змогу зберегти життєві функції потерпілого, і її за потреби мають зробити лікарі швидкої. Далі під час руху машини визначається, чи є пацієнт кандидатом на тромболізис. Коли так — його доправляють у лікарню, де є можливості для виконання цієї процедури. Хоча країни ЄС і відрізняються між собою ресурсною базою, вони прагнуть до гарантованого розвитку й забезпечення найважливіших інфра­структурних і кадрових ресурсів (багатопрофільних бригад, інсультних відділень і засобів візуалізації).

ВЗ Чим відрізняється інсультне відділення української лікарні від такого самого європейської?

— Інсультне відділення — основна ланка служби комплексної допомоги при інсульті, оскільки є достатньо доказів того, що клінічні наслідки у хворих, які отримували лікування в спеціалізованих інсульт­них відділеннях, кращі, ніж у тих, хто перебував у загальних терапевтичних палатах. Але, на жаль, пов­ноцінних інсультних відділень з можливістю цілодобового КТ- або МРТ-моніторингу у нас майже немає. Як правило, пацієнта з інсультом доправляють до відділення нейрохірургії.

Мінімальні ж вимоги до інсультного відділення в Європі такі:

• наявність спеціалізованих ліжок;
• наявність спеціалізованої бригади, що складається з лікаря — фахівця у галузі інсульту, кваліфікованих медсестер, фізіотерапевтів, логопедів і спеціаліста з працетерапії;
• цілодобова можливість негайної візуалізації (КТ або МРТ) у випадку, якщо вона не була проведена у відділенні невідкладної допомоги;
• наявність письмових клінічних протоколів і методичних вказівок щодо процедур діагностики та лікування в гострий період, моніторингу для запобігання ускладненням і здійснення вторинної профілактики;
• наявність умов для негайної активізації хворих після стабілізації життєвих функцій і їх ранньої реабілітації;
• проведення щотижневих нарад багатопрофільної бригади за участю хворого та його родичів;
• безперервне підвищення кваліфікації персоналу.

До речі, інсультні протоколи, про які йде мова, повинні оновлюватися кожні 12 місяців! На етапі госпітальної допомоги ми маємо ще дві суттєві відмінності від європейців: недостатню обізнаність щодо міжнародних стандартів лікування інсульту (зокрема застосування тромболітичної терапії) та високу вартість лікарських препаратів, що часто змушує родину хворого відмовлятися від тривалого лікування або реабілітації. Не варто забувати: у розвинених країнах пацієнт з інсультом — клопіт держави, а не окремої сім’ї.

ВЗ Ви кілька разів сказали про відсутність системи реабілітації…

— Так! Без повноцінного відновлення ми тільки множимо інвалідів. У всіх хворих з інсультом потрібно оцінити потребу в реабілітації. Це має виконати багатопрофільна реабілітаційна інсультна бригада, що включає фахівців з лікарської і сест­ринської допомоги, фізіо- й працетерапії, логопедії та психології. Реабілітація повин­на починатися вже в перші дні після надходження хворого в інсультне відділення або в палату зі спеціалізованими ліжками для таких пацієнтів. Її мета і методи — суто індивідуальні, визначаються з урахуванням потреб кожного конкретного хворого. Вони повинні змінюватися з поліпшенням його стану. Продовжувати реабілітацію потрібно стільки часу, скільки спостерігається об’єктивне покращення стану пацієнта. Для цього можуть бути застосовані різні методи: кінезотерапія, включаючи навчання ходьбі при рухових порушеннях, побутова реабілітація, електростимуляція нервово-м’язового апарату, усунення спастичності, теплові процедури, профілактика виникнення контрактур, ортопедичні заходи тощо. Після виписування хворого з інсультного відділення реабілітація повинна бути продовжена вдома силами мобільної реабілітаційної бригади та родичів.

Поєднання зазначених стратегій дає змогу знизити летальність протягом першого місяця захворювання до 20% і забезпечити незалежність у повсякденному житті через 3 місяці після початку захворювання у близько 70% пацієнтів. До цього варто прагнути і нам!

ВЗ Окрім інсульту є й інші соціально значущі неврологічні захворювання. Яка ситуація в Україні з ними?

— Наприклад, за останні 20 років в нашій країні у 2,5 разу збільшився показник поширеності розсіяного склерозу. До основних сучасних напрямків покращення терапевтичного ефекту при цій патології відносять: ранній початок та значну тривалість лікування (пожиттєво, під час ремісій), високі дозування лікарських засобів, індивідуальний підбір дос­тупних препаратів, інтенсивну імуносупресію, застосування препаратів з вираженішою селективною дією (пероральні імуномодулятори, гуманізовані моноклональні антитіла, Т-клітинна або пептидна вакцинація тощо). Щоб досягти такого рівня лікування розсіяного склерозу, слід переглянути підхід до виробничих, економічних, соціокультурних і наукових питань. Це роки титанічної праці…

Згідно з офіційною статистикою МОЗ України на 01.01.2012 р. в країні зареєстровано 23 076 осіб із хворобою Паркінсона, що становить 61,4 на 100 тис. населення. Щороку 2,5 тис. хворих уперше встановлюють цей діагноз. У нас існують проблеми як з діагностикою, так і з терапією згаданої патології. Найпопулярнішим антипаркінсонічним препаратом є леводопа, що допомагає позбутися рухових порушень. У деяких випадках ефективність леводопи стовідсоткова, звикання до цього препарату не виникає протягом 4-6 років. Однак він зумовлює безліч побічних ефектів (коливання рухової активності, мимовільні рухи) і для багатьох пацієнтів — фінансово недоступний. Медико-соціальна реабілітація, котра життєво необхідна при паркінсонізмі, належним чином не організована: більшість пацієнтів, як у випадку із інсультом, стають тягарем для своїх родин. Якщо медикаментозна терапія виявляється неефективною, вдаються до глибинної стимуляції мозку (субталамуса) слабким електричним струмом або до стереотаксичних операцій. Завдяки цьому вдається відновити втрачені функції. Але такі втручання мають високу вартість і не всім показані.

Ще одним напрямком лікування стало вживлення здорових клітин, здатних виробляти допамін (саме брак цієї речовини спричинює розвиток паркінсонізму), але така технологія поки що на етапі впровадження в країнах ЄС.

Та навіщо брати складні патології: головний біль досі залишається найчастішою причиною звернення хворих як до невролога, так і до сімейного лікаря. І більшість цих пацієнтів роками ходять по всіх «колах пекла». Виникнення головного болю пов’язано з багатьма чинниками судинного характеру, психічним перенапруженням, ліквородинамічними розладами, наявністю чутливих тригерних зон, а також дегенеративно-дистрофічними ураженнями шийного відділу хребта. Тобто сучасна стратегія його лікування має ґрунтуватися на ретельній диференційній діагностиці, до якої більшість лікарів просто не бажають вдаватися. У кращому випадку пацієнта направляють на МРТ, виключають об’ємні утворення головного мозку і пропонують «змиритися» й жити з болем далі.

ВЗ Який ви бачите вихід із ситуацій, що склалися?

— Сучасна теорія міжнародних відносин (по Ернсту Б. Хаасу) розглядає будь-яку державу як занадто вузьку зону для вирішення основних економічних, соціальних і технічних проб­лем. Тому міждержавні відносини повинні бути перебудовані так, аби «вертикальну» територіальну замкнутість замінити на дієві «горизонтальні» структури, адміністрація яких координуватиме міждержавне співробітництво в конкретних сферах. І, варто сказати, що в медичній сфері ця теза дуже актуальна! Нерозумно і навіть шкідливо в сучасних умовах, коли інформація поширюється із шаленою швидкістю, «відгороджуватися» від досвіду зарубіжних вчених. Я розповіла про ті протиінсультні стратегії, котрі дійсно працюють, і більшість розвинених країн використовують саме їх. Але для медичної системи України характерна «замкнутість»: одиниці лікарів вважають за потрібне стажуватися в закордонних закладах або брати участь у міжнародних наукових форумах. Сьогодні конференції з міжнародною участю — швидше, виняток, аніж правило, незважаючи на те, що обмін досвідом і новітніми розробками якраз і є метою їх проведення, і що ширший цей «ареал», то продуктивніший захід й істотніший його практичний відголосок. Новий Закон України «Про вищу освіту» передбачає зміни в діяльності академій і університетів: постало питання про можливість інтернаціоналізації наукового процесу в навчальних закладах на основі розвитку міжнародних зв’язків й узгодження навчальних програм з провідними навчальними установами світу.

Наша академія проводить науково-практичні конференції з міжнародною участю. Нещодавно відбувся такий захід на тему: «Європейський досвід діагностики та лікування захворювань нервової системи». Запрошені науковці з Канади, Великої Британії, Іспанії та Чорногорії розповіли про останні досягнення у веденні хворих, які перенесли повторний ішемічний інсульт, вирішенні проблем патології екстрапірамідної системи, нейроофтальмології тощо. Їх доповіді викликали ажіотаж серед українських лікарів. Отже, можна зробити висновок: набагато легше розширювати свій науковий кругозір, бути в курсі сучасних тенденцій у неврології, якщо власні напрацювання зіставляти з досвідом закордонних учених.

На жаль, на тлі браку фінансування галузі безперервна освіта українського лікаря виглядає неактуальною. Я вже порушувала питання про механізми координації інноваційної діяльності за хорватським форматом. Вона має реалізовуватися за такими напрямками: визначення в Україні вчених з міжнародним рівнем і укладання договорів про співробітництво з ними; запрошення до співпраці вчених міжнародного рівня українського походження за кошти, отримані від втілення спільних міжнародних наукових проектів, — розвиток «слабких» напрямків. Така стратегія не потребує значних витрат і може використовуватися в економічно нестабільних країнах. Але ці, нібито зрозумілі, речі поки що, на жаль, не отримали в нас практичного втілення. Тоді як задоволення потреби самовдосконалення лікаря, погодьтеся, є не просто академічним шиком, а життєвою необхідністю.

Розмову вела Тетяна ПРИХОДЬКО, «ВЗ»