«Клаптикове» реформування — шлях у нікуди

816

Перед тим як реформувати галузь охорони здоров’я в цілому й хірургічну службу зокрема (а вона є найбільш затратною складовою системи), маємо визначитися, що передбачає така реформа — скорочення бюджетних витрат чи підвищення якості надання медичної допомоги. Адже шляхи досягнення кожної мети різні.

Місцеві особливості — важливий чинник

VZ 1-2_2016_Страница_09_Изображение_0001Валерій Василинчук, головний позаштатний спеціаліст з хірургії управління охорони здоров’я Чернігівської облдержадміністрації, Заслужений лікар України, кандидат медичних наук
Чернігівщина — третя за площею область України з невеликою щільністю населення, хуторським типом розселення в сільській місцевості та великою кількістю малонаселених пунктів, віддалених від районних центрів, які, своєю чергою, розташовані на значній відстані від обласного центру. У Чернігівській області — велика кількість лікарняних ліжок. Утім, зважаючи ще й на незадовільний стан доріг і транспортного забезпечення, потрібно дуже зважено підходити до процесу реформування медичної галузі Чернігівщини, особ­ливо хірургічної служби, щоб сільське населення не залишилося без медичної допомоги.

На моє особисте переконання, проводити медичну реформу без зміни адміністративно-територіального устрою взагалі недоцільно. На сьогодні в області багато дотаційних районів, де мешкає 12-18 тис. осіб, і вони не в змозі утримувати свою інфра­структуру. Тож спочатку потрібно об’єднати такі райони, а вже потім говорити про медичні реформи. Хоча й тут виникає дилема. З одного боку, укрупнені райони матимуть потужні ЦРЛ, де можна налагодити цілодобове чергування хірургів, анестезіологів, акушерів-гінекологів (зараз у двох районах області взагалі немає лікарів-анестезіологів!), з іншого — збільшиться відстань від сіл до медичного закладу (а чи поліпшиться стан доріг і транспортне забезпечення — невідомо), і не всі пацієнти зможуть вчасно доїхати до місця надання хірургічної допомоги. Уже зараз стикаємося із задавненими захворюваннями в кожного третього пацієнта, який потрапляє до медичного закладу з гострою хірургічною патологією.

Кадри — зайві чи дефіцитні?

Ще одна проблема: коли з ліквідацією районів там закриють лікарні, що робити з медперсоналом цих зак­ладів? Сказати їм, що вони вже не потрібні? Тож у процесі створення міжрайонних медичних об’єднань потрібно под­бати про працевлаштування спеціалістів, забезпечити їм доїзд до нового місця роботи або ж надати житло. Ми не маємо права втрачати підготовлених спеціалістів, адже жодна система не буде ефективною без належного кадрового забезпечення. На сьогодні в багатьох районах області працюють 1-2 хірурги. Звісно, у них дуже велике навантаження: операції, обхід хворих, прийом у поліклініці, виїзди на виклики, робота в складі медичної комісії військового комісаріату, виїзні медогляди населення на території районів, ургентні чергування вдома. І все це — за дуже скромну заробітну плату, тож молодь не дуже хоче працювати в таких умовах. Останнім часом до нас приходять поодинокі лікарі-інтерни, частина з яких згодом поповнює штат фармацевтичних компаній. Рано чи пізно хірургів-пенсіонерів не буде ким замінити, а щоб підготувати фахівця, який може самостійно оперувати, потрібно 5-10 років. До того ж, Чернігівська область — одна з небагатьох, що не має вищого навчального медичного закладу або установи, підпорядкованої НАМН України (а це додаткові кадри, причому дуже високого рівня). Хірургічна служба країни втрачає спадкоємність, і, якщо держава не втрутиться, ситуація не зміниться. Згадаємо й про чинний наказ МОЗ України №33 — скільки разів його намагалися змінити, але віз і нині там. Залежність кількості хірургів від ліжкового фонду в сучасних умовах не виправдана: доцільно регулювати штатну структуру, виходячи з обсягу наданої хірургічної допомоги.

Реформи — по етапу?

Важливо звернути увагу і на етапність надання хірургічної допомоги на рівні первинної ланки (сімейного лікаря). Вона не відповідає сучасним вимогам. На сьогодні змінили тільки вивіску дільничного терапевта, але суть залишилася: сімейний лікар не впливає ані на педіатричну, ані на акушерсько-гінекологічну чи хірургічну допомогу. Хоча раніше кожен сільський фельдшер міг надати первинну хірургічну допомогу: зашити рану, зняти шви тощо. Зараз, на жаль, ми відійшли від цього, і хворих возять до райцентру за 60-70 кілометрів, щоб хірург спостерігав за загоєнням післяопераційної рани. Потрібно згадати старий досвід і налагодити надання первинної хірургічної допомоги сімейними лікарями.

На вторинному ж рівні не повинно бути жодних високоспеціалізованих відділень хірургічної допомоги (травматології, урології, судинної хірургії тощо) — має функціонувати загальне хірургічне відділення змішаного типу. Окрім хірургів допомогу там можуть надавати травматологи, урологи та інші спеціалісти. Створення додаткових служб — це розпорошення кадрів, ліжок, яких в області дуже багато, та й без того обмеженого фінансування.

На жаль, на Чернігівщині існують певні проблеми із третинним рівнем надання хірургічної допомоги. Обласна лікарня не може забезпечити цілодобове чергування хірургів. Це зумовлено структурою, організацією роботи та недостатністю площ закладу. Прикро, що впродовж тривалого часу в лікарні не порушувалось питання про створення сучасного операційного блоку. У кожному відділенні функціонують маленькі операційні, тож, коли там виконується планова операція, неможливо надати допомогу ургентному хворому. На сьогодні колектив закладу працює над вирішенням згаданої проблеми.

Узагалі екстрена медична допомога потребує нині особливої уваги. Планово хворий може лікуватися і в обласному центрі, і в столичних спеціалізованих клініках, а отримувати невідкладну допомогу — переважно за місцем проживання. Утім, налагод­ження повноцінної системи екстреної допомоги «зачіпає» всі рівні — від первинної до високоспеціалізованої ланки.

Де взяти кошти?

Усі розмови про реформування будуть марними без поліпшення матеріального забезпечення хірургічної служби. На жаль, у багатьох лікарнях області забули, коли востаннє закуповували рентгенологічне, ендоскопічне чи лабораторне обладнання. Мінімальні закупівлі проводяться, але ж для підвищення якості надання медичної допомоги такого матеріального забезпечення недостатньо. На мою думку, фінансування галузі має бути змішаним. Навіть страхова медицина не «витягне» наших лікарень зі скрути. Щоб утримати галузь на плаву, потрібні хоча б три джерела фінансування: державний бюджет, страхові надходження, благодійна допомога.

Нині постає питання: хто фінансуватиме медичні заклади вторинного рівня після адміністративно-територіальної реформи — райони і міста чи область? На моє переконання, за соціальну сферу на своїй території повинні відповідати районні або міські ради.

Так само маю сподівання, що в процесі реформування візьме активну участь Асоціація хірургів України. У розвинутих країнах професійні асоціації лікарів мають високі повноваження: розробляють стандарти лікування, впроваджують нові методики, вирішують кадрові питання тощо. В Україні ж до голосу асоціацій поки що мало дослухаються, однак рано чи пізно ми підемо шляхом, який пройшли всі цивілізовані держави.

Якщо ви знайшли помилку, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Залишити коментар

Введіть текст коментаря
Вкажіть ім'я