Наукова «фабрика» в Україні: звання почесні — за труди чесні?

2137

Доступно на русском

Поганий той студент, що не мріє стати академіком. Мабуть тому потрапити до наукового Олімпу в Україні прагне дедалі більше претендентів — не лише із середовища вчених, а навіть із чиновницьких крісел. Тож, попри суттєве скорочення наукових кадрів у цілому, кількість професорів і академіків в Україні стрімко зростає, при цьому рівень вітчизняної науки невпинно знижується. Що не так у нашому королівстві?

VZ_3-4_2016_Страница_06_Изображение_0001

ВЗ Як ви оцінюєте стан наукової «драбини», яка існує на сьогодні в Україні?

VZ_3-4_2016_Страница_06_Изображение_0002Михайло КОРДА, ректор Тернопільського державного медичного університету ім. І. Я. Горбачевського, професор
— На жаль, на її «сходинках» багато корупційних лазівок, які допомагають, наприклад, на етапі захисту дисертації домовитися з опонентами, секретарем спецради, експертом ДАКу і досить часто надають можливість захистити роботу, що не має жодної наукової новизни й цінності. Аби подолати корупційну складову наукової «драбини», потрібно діяти в двох напрямках. З одного боку — змінити організаційну основу системи, щоб мінімізувати суб’єктивний вплив на процес, а з іншого — акцентувати увагу на моральних цінностях і власній відповідальності. Їх потрібно культивувати ще зі шкільної лави, аби це стало основою ментальності. Мені неодноразово доводилося спостерігати процес захисту дисертацій у США. До речі, за структурою «американська» дисертація майже не відрізняється від нашої, але сама процедура захисту набагато простіша. Там немає спеціалізованих рад, експертів ДАКу, немає жодних бюрократичних елементів. Захист відбувається на кафедрі в присутності п’яти членів комісії, але напередодні дисертант проводить семінар, який можуть відвідати всі бажаючі. «Домовитися» з членами комісії неможливо, навіть якщо це твої колеги, нікому з дисертантів навіть на думку не спаде така ідея! Та й члени комісії — люди самодостатні, до того ж, отримують гідну оплату за свою працю, для них найголовніше — відчуття власної гідності та незаплямована репутація. Рішення комісії остаточне, й на його підставі університет присвоює ступінь PhD.

Зовсім інші умови, ніж у нас, і для виконання дисертації, у тому числі й фінансові. Немислимо, щоб дисертант за свої гроші купував реактиви чи експериментальних тварин або ж використав у дисертації неправдиві чи неперевірені експериментальні дані. До речі, витрати на підготовку дисертації з біомедичних дисциплін становлять приблизно 30-50 тис. дол. Професор — керівник дисертанта — має фонди за рахунок наукових грантів. Завдяки грантам він утримує лабораторію, фінансує наукові проекти своїх студентів-дисертантів, наймає на роботу постдоків. Якщо професор не генерує конкурентоздатних ідей і не отримує наукових грантів, він не зможе керувати лабораторією, у нього не буде дисертантів.

ВЗ Новий Закон України «Про вищу освіту» вніс певні зміни в процедуру атестації наукових кадрів. Чи наближають вони нас до світових стандартів?

— Найпрогресивнішим і найважливішим у цьому законі вважаю пункт щодо впровадження навчальної складової в підготовку наукових кадрів. Це дійсно відповідає європейським стандартам. Тобто підготовка докторів філософії передбачає не тільки виконання і захист дисертаційної роботи, а й суттєву тео­ретичну базу. Досі навчання у віт­чизняній аспірантурі, по суті, зводилося до проведення наукових досліджень і написання кандидатської дисертації. Тож молоді науковці, які розпочинали викладацьку діяльність, не мали достатньої підготовки з педагогіки, психології, методики проведення занять, що надзвичайно важливо для педагога. У новому ж законі визначено: доктор філософії — це освітній і водночас перший науковий рівень, здобуття якого крім захисту дисертації передбачає наявність освітньої складової (30-60 кредитів Європейської кредитно-трансферної системи). Утім, деякі нововведення вочевидь є негативними. Наприклад, те, що здобувачі, які практикують у лікувальних закладах, позбавлені можливості виконувати дисертаційну роботу. За новим законом вони мають стати аспірантами й залишити лікувальну практику. Таким чином, молоді та талановиті лікарі, котрі не працюють в університетах, фактично будуть відсторонені від наукової роботи, адже такої категорії, як здобувач, уже не існуватиме. А серед цієї категорії трапляються дуже перспективні науковці. Нині МОН України підготувало ще один закон, у якому прописано нові вимоги до претендентів на вчені звання доцента й професора. Вони дуже суворі і, як-то кажуть, значно підвищують планку. Сподіваємося, що їх впровадження суттєво підвищить науковий та інтелектуальний потенціал наших університетів.

ВЗ Чи змінюються умови ліцензування вишів, котрі матимуть право присвоювати наукові ступені?

— У новому законі передбачено ліцензування PhD-програм, які університет зможе запропонувати науковцям. Ще одна зміна полягає в підпорядкуванні: у перспективі ліцензування проводитиме не МОН, а Національне агентство із забезпечення якості вищої освіти. Тому ми вже зараз працюємо над розробкою відповідних PhD-програм: вивчаємо міжнародний досвід, аналізуємо й переосмислюємо попередню роботу з підготовки науково-педагогічних кадрів, аби бути готовими до процедури ліцензування, якщо вона набуде чинності.

ВЗ Свого часу ВАК змінили на ДАК, і це був формальний захід. Чи не спіткає така сама доля й новостворене агентство?

— Не зовсім погоджуюся з тим, що зміна ВАКу на ДАК була формальною, однак і революційною вона не стала. Натомість створення Національного агентства я вважаю надзвичайно важливим і вагомим кроком, покликаним децентралізувати функції МОН України як потужного монополіста у цій сфері. Членів Нацагентства будуть вибирати серед представників НАН України, університетів і громадських організацій. Якщо обрання відбудеться на демократичних засадах, це буде справжнім проривом: нарешті нам вдасться уникнути бюрократичних схем і корупційної складової в багатьох моментах. На жаль, сьогодні з певних причин діяльність Нацагентства заблоковано. Без сумніву, воно повинно стати органом, котрий контролюватиме дотримання вимог законодавства й процедурних моментів спеціалізованими вченими радами. Але для цього мають бути чітко прописані правила гри, щоб новий контроль не перетворився на чергову бюрократичну тяганину. Якщо Нацагентство виконуватиме тільки контролюючу та координуючу роль і не втручатиметься в роботу спецрад, це буде кроком уперед.

ВЗ Діяльність спецрад має бути ефективнішою і прозорішою — як цього домогтися?

— Тут важливо відійти від застарілих стереотипів, коли в особі, що захищає дисертаційну роботу, бачили не власне науковця, а учня відомого вченого, сина чи доньку впливової людини тощо. Не зламавши їх, ми не зможемо домогтися об’єктивності в оцінці наукового рівня дисертаційної роботи і підготовки самого дисертанта, не наблизимося до європейських стандартів виконання та захисту наукових робіт. Також потрібно встановити чіткі критерії підбору кадрового складу спецрад, спростити механізм їх перереєстрації за відсутності зауважень до їх діяльності. Новим законом запроваджується створення так званих разових спецрад. Це прогресивна норма. Однак потрібно відпрацювати технологію залучення науковців до таких рад, аби їх не підбирали за принципом «візьмемо того, хто правильно проголосує». Також важливо, де засідатиме спецрада, хто нею керуватиме під час засідання. Це так звані технічні питання, але вони можуть мати вирішальне значення для забезпечення об’єктивності прийняття рішення.

ВЗ Нині активно обговорюють проблему плагіату в науці. Як із ним боротися?

— Плагіат знищує науку. І коли уявити цю проблему в масштабах країни, марно сподіватися на науковий прогрес. Ми спостерігаємо, як у світі через звинувачення в плагіаті втрачають посади міністри та прем’єр-міністри. У країнах Європи і США таке несприйняття «крадених» ідей прищеплюється зі школи. Там учні пишуть есе на абстрактні теми, що потребує висловлення власних думок, власного бачення проблеми, а не копіювання вже кимось сказаного. У нас вчили та й досі вчать дещо по-іншому: написанням переказів чи творів на задану тему, «прив’язуючи» до певних джерел думок та ідей. Тому плагіат міцно «вростає» у нашу свідомість і викорінити його дуже важко. Я був свідком того, як в американському університеті за плагіат реферату відрахували аспіранта, він втратив усі кошти, витрачені на навчання. Ми в своєму університеті також активізували боротьбу з плагіатом. Будь-яка стаття, що виходить з нашого закладу, будь-яка дисертація, котра захищається в наших спеціалізованих вчених радах, перевіряється відповідним фахівцем за допомогою спеціальної комп’ютерної програми. Поки з роботи не звільняємо, з університету не відраховуємо, але нові вимоги мають посилити відповідальність у цій царині.

ВЗ Новий закон припускає, що замість повноцінної дисертації здобувач може подати опубліковані раніше наукові праці й на їх основі отримати звання доктора наук. Однією рукою посилюємо вимоги, іншою — спрощуємо?

— Це міжнародна практика. Коли, наприклад, науковець має публікації у впливових міжнародних виданнях з високим рейтингом, коли він відомий у наукових колах світу, то який сенс йому витрачати час на написання дисертації, котру прочитає кілька людей? Однак при цьому має бути чітко визначено перелік видань для таких публікацій, їх кількість, критерії оцінки статей у рейтингових міжнародних виданнях. У цілому вважаю таку практику прогресивною — опублікувати наукові роботи у відомих міжнародних спеціалізованих виданнях не легше, а навіть важче, аніж захистити дисертацію, адже такі статті проходять надзвичайно жорст­ке рецензування.

ВЗ Чому не змінено систему присвоєння звання «академік»? Вона досконала?

— Непросте запитання. У статуті НАН України чітко прописано, що членами академії обираються вчені, які зробили видатний внесок у розвиток відповідних напрямів науки. Однак в Україні академіками часто ставали впливові особи – народні депутати, високопосадовці або ж адміністратори — директори науково-дослідних інститутів, котрі не мали безпосереднього відношення до науки. Це повинно відійти в минуле. В академіка мають бути значні наукові досягнення в певній галузі, публікації в журналах, що входять до міжнародних наукометричних баз даних. Академія наук повин­на бути динамічнішою і прогресивнішою, а процедура прийняття в її члени — прозорішою, аби туди могли потрапити перспективні науковці, у котрих є реальні наукові здобутки, а не адміністративний вплив. Прийняття відповідних рішень має відбутися на підставі публічної кваліфікованої дискусії в академічному середовищі.

ВЗ Що ще може кардинально змінити вітчизняну науку?

— По-перше, конкурентне середовище. Тільки в тому разі, коли науковці отримуватимуть посадові підвищення, краще фінансування, ширші можливості для самореалізації на засадах справедливої та відкритої конкуренції їх наукових ідей і потенціалу (а не на основі «кумівства» і домовленостей), можливі зміни й навіть прорив у вітчизняній науці.

По-друге, необхідно змінити спосіб фінансування наукових проектів на грантовий. Єдиним критерієм виділення гранту під певний проект має стати цінність і потенціал наукової ідеї. Гранти повинна виділяти незалежна й об’єктивна фахова комісія, і бажано, аби хоча б частину членів комісії становили іноземні фахівці. По-третє, науковець має бути мобільним, а не «прив’язаним» до конкретного місця роботи чи до певного наукового закладу довіч­но, наприклад, квартирою чи якимись матеріальними умовами. Він має право втілювати свої ідеї в тій лабораторії, де отримає найбільше сприяння та кращі фінансові можливості для їх реалізації. Результатом роботи науковця повинен бути науковий продукт, а не звіт чи інший бюрократичний документ. Наука має розвиватися творчо, а не планово, як це було за радянських часів.

Лариса ЛУКАЩУК, спеціально для «ВЗ»


Точки зору

VZ_3-4_2016_Страница_07_Изображение_0001Олег КРИШТАЛЬ, директор Інституту фізіології ім. О. О. Богомольця НАН України, академік НАН України
Українська наука як найбільша складова наукового потенціалу СРСР після здобуття державою незалежності мала б вийти у широкий світ, але наші науковці не звикли працювати в тих умовах, що існували на заході. Це були різні культури й різні світи (наша наука була закритою). Радянська держава сприймала мислячих людей як потенційних дисидентів, тому такі особистості, як Корольов, працювали в «шарашках». Насправді ж система примусової праці приречена. Аби творити продуктивно, учений має бути вільним. У зв’язку із цим на момент розпаду СРСР наука в країні була переважно посередньою. Та й на сьогодні в університетах і академіях дуже слабкий науковий рівень, а «відтік мізків» продовжується через погіршення умов роботи. Більшість наукових фахових видань, у яких можуть публікуватися результати дисертаційних робіт на здобуття наукових ступенів доктора і кандидата наук, як і понад 3/4 дисертацій, що захищаються в Україні, — це мотлох. Пристойний індекс цитування мають лише кількасот українських вчених, однак у нашій державі немає системи, котра б допомогла їх вирізнити та забезпечила б їм умови для продуктивної діяльності. Усі ці проблеми — не від бідності держави, а від «тарганів» у головах, що вилазять недолугістю системи управління. Ми втрачаємо молодь, не використовуємо потенціал старих наукових кадрів, економимо там, де це недоцільно. Наприклад, у Держбюджеті2016 скорочено фінансування науки на 1,4 млрд грн. Кого врятує зазначена сума, яка становить лише 1% від дефіциту бюджету? На цьому тлі шокує обурення представників вищої влади, мовляв, де наші Нобелівські лауреати?! Ви пропонуєте на самокаті перемогти у «Формулі-1»? А спробуйте-но самі! Так, вітчизняну науку потрібно реформувати, відділити в ній зерно від полови. Це делікатний процес, який потребує часу, міжнародної підтримки й оцінки. До речі, США на оцінку науки виділяє 10% її бюджету (у кільканадцять разів більшого за держбюджет України!), аби в такий спосіб переконатися, що недарма витрачає кошти. У нас усе навпаки: спочатку скорочення, потім аудит (якщо ще буде). Нам потрібен міжнародний аудит. ЄС готовий допомогти в цьому (є підтвердження), а чи хоче цього наша влада? Принаймні, свого часу (у 90-ті роки минулого століття), коли ми як перші українські члени Європейської академії наук домовилися з її керівництвом про такий аудит (безкоштовний!), українські владні кола «не зрозуміли» нашої ініціативи. Мабуть, не засвоїли наші керманичі простої істини: знання — головна рушійна сила прогресу. Якщо не хочемо стати країною третього світу, маємо це затямити. Бо США процвітають саме завдяки своїй науці. Українська фундаментальна наука має бути збережена як запорука успішного розвитку нації.


VZ_3-4_2016_Страница_07_Изображение_0002Дмитро ЩЕГЛОВ, директор ДУ «Науково-практичний центр ендоваскулярної нейрорентгенохірургії НАМН України», доктор медичних наук
Свою кандидатську дисертацію я захищав у часи функціонування ВАКу, докторську — при «оновленому» ДАКу. Особисто в мене не було жодних проблем із цими органами, однак я так і не зрозумів, навіщо я туди ходив і в чому полягає роль подібних «контролерів науки». Виходить, що ДАК не довіряє ані вченим радам, ані провідним вченим у певній галузі, тому ще раз хоче все перевірити і проконтролювати. Але якщо людина вже пройшла кілька стадій попереднього й остаточного захисту наукової роботи, ДАК аж ніяк не може розглядати її кандидатуру на предмет того, гідна вона чи ні наукового ступеня. Люди, які там працюють, не розуміються (та й не можуть зробити це фізично) на нюансах вузькоспеціалізованих напрямів, тому вони керуються лише тим, чи гарно написані загальні фрази в загальних розділах роботи. Я вважаю, що ДАК має займатися винятково реєстрацією або ж вирішувати певні спірні питання. І не більше.

ВАК — залишок складної ієрархічної системи в науці часів СРСР. За допомогою цього державного органу можна було керувати наукою, узурпувати владу тощо. Наукова ж істина народжується в спорі, а не в ієрархії. Нинішній ДАК став більш демократичним, однак він надміру бюрократизований — приймає тонни офіційних паперів, а на виході не маємо нічого.

На мою думку, у питаннях визначення кваліфікації наукового співробітника більше повноважень повинно бути у вчених рад, університетських клінік, профільних асоціацій. Саме вони (як у всьому світі) мають вирішувати, чи гідна людина вченого звання або наукового ступеня. За кордоном дещо інші індикатори, за якими визначають кваліфікацію вченого: індекс цитування, кількість наукових публікацій, презентацій, доповідей на фахових форумах тощо. Хоча в різних країнах — різні підходи. Трапляються випадки, коли винахіднику чи відомому лікарю за особливі заслуги перед медичною наукою присвоюють звання професора без формальної відповідності.

Нині вимагати індекс цитування від українських вчених складно. На це нововведення потрібні відповідні умови і час, адже наше суспільство довго було закритим від світу. І те, що українська медична наука сьогодні не має тісного контакту із міжнародними вченими — це не проблема наших науковців, а результат тривалої ізоляції. Відсутні такі контакти і через фінансову неспроможність. Щоб отримати високий індекс цитування, потрібно публікуватися в наукових журналах світу, а вартість однієї такої публікації — 600-800 Євро. Чи реально це для пересічного науковця України?

Тож і дотримуються вчені старих традицій, тієї ієрархії, яка вкорінилася в нашій науці. Тим більше, що левова частка вчених України вже досягла пенсійного віку, і в тих традиціях — усе їх життя. Звичайно, ієрархічна драбина може гальмувати нове. Проте вона існує й за кордоном (нехай і в іншому вигляді). І так швидко, як того хочеться, іноземна система в нас не приживеться.

Головне, щоб ця ієрархія не перепліталася з владою. Як тільки наукові звання та владу розділять — потреба в липових докторах і кандидатах наук зникне. Але, на жаль, ми нічим не можемо «спокусити» молодих амбітних вчених-початківців — тільки званнями та владою. Вони не мають матеріальних можливостей «рухати» науку самотужки, держава в цьому не допомагає: сьогодні державна підтримка медичної науки на нулі. Водночас науковий потенціал наших вчених колосальний, а розуміння ними медичних проблем (фундаментальних, прикладних, науково-прикладних) аж ніяк не гірше, ніж у європейських колег (а можливо, й краще: їх цьому вчить найвправніший учитель — життя). І генії, гідні Нобелівської премії, на нашій землі також народжуються. Ось тільки ґрунту для їх «вирощування» немає. У нинішніх умовах серед молоді про науку може думати тільки великий оптиміст.

Тому НАМН України слід не знищувати, а реформувати та фінансувати цілеспрямовано, тоді сучасні європейські уявлення про медичну науку стануть реальністю в нашій державі. Але якщо зруйнувати все «до основи», то нічого створити ми вже не зможемо.

Якщо ви знайшли помилку, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Залишити коментар

Введіть текст коментаря
Вкажіть ім'я