За даними статистики, майже 85% поранених на війні помирають від гострої крововтрати. Щоб вчасно надати допомогу постраждалим і врятувати їх, компоненти крові бажано вводити ще на етапі евакуації. Але як це зробити, коли ані в протоколах лікування військових лікарів, ані в наказах Міністерства оборони подібна практика не передбачена?
«Покличте мене на біль…»
Ростислав ЗАУРАЛЬСЬКИЙ, завідувач відділення трансфузіології і еферентної медицини Кременчуцького пологового будинку, головний трансфузіолог м. Кременчук, кандидат медичних наук Разом з колегами спробували виготовляти перев’язувальний матеріал із застосуванням гемостатичної губки. Остання була розміщена у склі, а ми перекладали її в стерильні герметичні пакети, що було і зручно, і надійно.
Двічі волонтери привозили кілька партій таких матеріалів на фронт, але ми не знали, наскільки вони ефективні — не було зворотного зв’язку. Тож вирішив поїхати в зону АТО, щоб самому дізнатися про це. Можливо, цим би й обмежилася моя допомога, якби не зустріч із колегами зі швидкої допомоги з Дніпропетровська, котрі поскаржилися, мовляв, через крововтрату багатьох поранених не вдається довезти до госпіталю. Ось тоді й виникла ідея створити пересувний пункт переливання крові, аби якомога швидше, ще на етапі евакуації, компенсувати крововтрату. Адже що раніше це буде зроблено, то більше шансів зберегти життя людині. Пам’ять прокручувала рядки вірша: «Покличте мене на бій, покличте мене на біль…» Це про них, фронтових лікарів, думалося мені.
Перший крок
Звісно, розумів: зробити все це буде непросто. По-перше, потрібен транспорт, по-друге — холодильник і морозильна камера, адже головне — температурний режим. Свіжозаморожена плазма зберігається при –16 °С, еритроцитарна маса — при +2-7 °С.
За справу взялися кременчуцькі волонтери — наші кулібіни. Вони й оснастили автомобіль УАЗ перетворювачем, що подавав із машинного генератора в кабіну струм потужністю 220 вольт. Морозильну камеру і холодильник придбали за свої кошти волонтери, а компоненти крові погодилися надати Кременчуцька та Полтавська станції переливання крові. Так перший УАЗик (волонтери організували три такі машини) із 20 літрами плазми та 10 літрами еритроцитарної маси рушив на Схід.
Але до фронту того першого разу ми не доїхали: у Чугуєві зламалася машина. Я нервувався, без кінця перевіряв, як працюють холодильні установки. Саме місто дихало війною: сірий дим, потрощені танки, величезні ангари, де ремонтують БТРи, люди у військовій формі… Це справило на мене сильне враження.
Місцеві ремонтники полагодили УАЗ, але порадили не ризикувати й повертатися назад. Цю поїздку вважав пробною. Проте був переконаний, що наступного разу все неодмінно вийде — труднощі лише загартовують і додають досвіду.
«Ви нам не потрібні…»
Про військову бюрократію хіба що лінивий не знає, але я був дуже вражений, коли, побачивши репортаж про перший добровольчий мобільний госпіталь (ПДМГ), зателефонував туди й запропонував свої послуги, а у відповідь почув: «Ви нам не потрібні…» А вже тоді відшліфувалася чітка модель надання допомоги стікаючим кров’ю бійцям, що мала діяти за принципом: «Кров — до пацієнта, а не пацієнта — до крові». Зі своєю пропозицією доставляти кров пораненим на етапі евакуації звертався і в Міністерство оборони, і до головного військового трансфузіолога. На що мені відповіли: «Справа хороша — пробуйте, але в нас наказу про таке немає, у протоколах лікування не передбачено…»
Але я не з тих, хто відступає. До того ж, приголомшила розповідь друга-«кіборга», який захищав Донецький аеропорт і лікувався у Кременчуцькому госпіталі: «Уявляєш, просимо своїх військових лікарів про допомогу пораненому, який стікає кров’ю, а її все немає… І раптом під’їжджає волонтерська машина, вискакують із неї дві дівчини, перев’язують нашого побратима, вкладають на ноші і везуть до госпіталю…»
Ця історія пронизала, наче блискавка. Негайно відшукав керівника волонтерської служби евакуації поранених Іллю Лисенка з позивним «Хотабич» , виклав йому все, і він, не вагаючись, відказав: «Приїжджай негайно!» У супроводі «Хотабича» дісталися до Артемівська, у той самий ПДМГ, у якому мені колись сказали: «Ви нам не потрібні», і нас там зустріли… із широкими обіймами.
Командир цього госпіталю Максим Циганюк дякував мені за ідею: «Ми створимо при госпіталі підрозділ «Служба крові», а ви будете нам допомагати…» Саме там УАЗ замінили на зручний і надійний «Фольксваген», і відтоді почалися мої регулярні рейси в АТО з найціннішим вантажем — препаратами крові…
Лікар на війні — більше, ніж лікар
Крок за кроком удосконалювали пересувний пункт переливання крові. Практика довела: найзручніший варіант, коли морозильна камера вимикається і вилучається з машини. Знов-таки подбали про це кременчуцькі кулібіни. Ще одне удосконалення: міні-пункт додатково оснастили розморожувачем плазми — температура при нагріванні не має перевищувати +37 °С. Місцеві волонтери-техніки виготовили апарат, який може виконувати цю процедуру безпосередньо в автомобілі. Отже, машина, обладнана холодильними установками, розморожувачем плазми, системами для переливання, системами для визначення групи крові, мікроскопом для здійснення проб на сумісність крові донора та реципієнта, запасом матеріалів крові, — це вже повноцінна служба!
Коли ми в березні 2014 р. прибули з усім цим в Артемівськ, нас представили начмеду сектора. Він сприйняв наш варіант пересувного пункту переливання крові «на ура». Сьогодні ця машина має військові номери. У зону АТО вирушаю в камуфляжній формі і бронежилеті, придбаному, до речі, за власний кошт. Транспорту із червоним хрестом на пропускних пунктах завжди дають «зелене світло». Лікарів на фронті цінують і бережуть. Якось під час мінометного обстрілу військові закривали своїми тілами медиків, адже один лікар може врятувати десятки життів.
До глибини душі зворушив один епізод. Якось під Ізюмом машина в’їхала в яму, й відключилася морозильна камера. Температура в ній почала підніматися. Проскочили блокпост у Слов’янську. На годиннику — 2-а ночі. Рушили до пологового будинку. Я — до чергового лікаря: «У нас може пропасти плазма. Потрібен морозильник. Можете виручити?” І той негайно дає розпорядження вивільнити морозильну камеру й завантажити нашою плазмою. Там вона зберігалася три тижні! А саму морозильну камеру полагодили в Краматорську. І жодної копійки не взяли! «Хлопці, — почули від ремонтників, — ми під денеерівцями вже були і більше цього ніколи не хочемо…» Як це можна забути?
Географія відряджень — найважливіші стратегічні пункти АТО: Мар’їнка, Слов’янськ, Краматорськ, Щастя, Артемівськ, Попасне, Троїцьке, Курахове, Маріуполь. 66-й мобільний госпіталь кременчужани оснастили двома розморожувачами плазми. Там знають: якщо потрібні компоненти крові, ми їх оперативно доставимо. Налагоджені зв’язки й з іншими медичними закладами, зокрема Курахівською міською лікарнею. Останнім часом відчутно поліпшується організація медичної служби на фронті: відпрацьована логістика, етапність, більше постачається медикаментів, інструментів, багато аптечок — прогрес порівняно з першим роком війни очевидний.
Стратегічна складова безпеки держави
Як трансфузіолога мене дуже хвилює майбутнє служби крові в Україні. Сьогодні вона катастрофічно недофінансовується. А йдеться ж про складову системи національної безпеки держави! До того ж, слід, на мою думку, підвищувати роль трансфузіології у військовій медицині й наближати її до стандартів НАТО. Адже в протоколах НАТО зафіксовано поняття «універсальність» крові, а в нас досі побутує «іногрупність». Це потрібно міняти, бо на фронті важлива універсальна кров — немає часу перевіряти її групу в тяжкопораненого. Досвід же, набутий сьогодні службою крові в умовах війни, у мирний час обов’язково прислужиться, наприклад, у медицині катастроф. Тому розвивати цей напрямок треба й далі, не шкодуючи коштів.
У себе в Кременчуці організував благодійний фонд «Пульс надії», аби знаходити спонсорів для здійснення таких важливих рейсів у зону АТО, донорів, які завжди відгукуються на заклик здавати кров для наших бійців. Завдяки цьому місцеві станції переливання крові та населення не відчувають дефіциту.
***
Тільки у вересні минулого року Ростислав Зауральський п’ять разів побував на території, де вирішується доля держави, а всього таких виїздів було більше 30. І сьогодні знову збирається в зону АТО, аби доставити кров, яка рятує людей.
Про лікаря Зауральського знають не тільки на Полтавщині та в прифронтових містах, а навіть у Швейцарії, де місцеве телебачення показало репортаж про його діяльність, завдяки чому європейці побачили, що насправді відбувається в Україні і як працюють її медики.
Андрій КОНДРАТЮК, спеціально для «ВЗ», м. Полтава
