Онкологічні хвороби посідають друге місце серед причин смертності в Чернівецькій області. Щорічно в регіоні реєструють близько 2,5 тис. нових випадків злоякісних новоутворень. Минулого року померли 1465 онкопацієнтів, 765 із них — до року після встановлення діагнозу. Як правило, люди гинуть вдома у страшних муках, бо спеціалізованого лікувального закладу для паліативних і хоспісних хворих у Чернівецькій області немає.
Коли бачимо, що за допомогою спеціальних методів лікування можемо полегшити стан паліативного пацієнта, призначаємо йому симптоматичну терапію, якщо приєдналася вторинна інфекція — антибіотикотерапію. У разі, коли хворий має резерви, проводимо променеву та хіміотерапію. Часто саме завдяки цьому вдається зменшити біль, покращити якість і тривалість життя онкохворого.
Нечасто (за потреби) проводимо також паліативні оперативні втручання — зі зменшення пухлинної маси, санітарні ампутації, аби уникнути інтоксикації, тощо.
Ще одна важлива проблема турбує і нас, і хворих: пацієнтів у термінальній стадії через нестачу місць у відділенні доводиться класти в одну палату з перспективними хворими. Це не лише порушення елементарних санітарно-побутових умов (при розпаді злоякісної пухлини виникає дуже неприємний різкий запах, хворий лежачий, практично нерухомий), а й психологічна травма для того, у кого є всі шанси перемогти рак. Коли на твоїх очах від цієї недуги помирає людина, зникають моральні ресурси і мотивація.
Наш онкодиспансер, на жаль, частково перетворився на хоспіс. Бо таких пацієнтів більше нікуди везти. А ми не можемо від них відмовитися. Коли вперше діагностуємо в людини рак, розуміємо: або вилікуємо, або будемо поруч до кінця.
На жаль, кількість паліативних пацієнтів із кожним роком суттєво зростає. Наприклад, якщо у 2014 р. таких хворих у Чернівцях було 2970, то у 2015-му — 3260! Як правило, швидку вони викликають, коли не можуть впоратися із сильним болем.
Наша служба забезпечена всіма необхідними лікарськими препаратами. Серед знеболювальних — ненаркотичні та наркотичні анальгетики. Аби локалізувати больовий синдром, використовуємо сильнодіючі ненаркотичні засоби — кетанов, кеторолак, ренальган тощо.
Буває так, що до хоспісного пацієнта щоденно виїжджає спеціальна поліклінічна бригада, яка вводить знеболювальний засіб наркотичного ряду. Проте в якийсь момент визначеної лікарем дози може не вистачити. Тоді родичі викликають швидку, бо хворий не може терпіти біль. Звісно, ми приїжджаємо і вводимо промедол або морфін. На щастя, нині бюрократичний контроль
за використанням препаратів наркотичного ряду трохи послабшав. І насамперед це важливо саме для онкохворих у термінальній стадії. Тож коли є всі документи на підтвердження того, що в пацієнта онкологічне захворювання і йому призначене наркотичне знеболення, ми одноразово вводимо препарат. Після цього обов’язково повідомляємо лікаря поліклініки про такий виклик і протягом двох годин дільничний терапевт або онколог приїжджає до пацієнта. Якщо це ніч, то, відповідно, лікар приходить уже вдень.
Окрім того, паліативні пацієнти часто викликають швидку з приводу різноманітних ускладнень: кровотечі, гострої затримки сечовипускання тощо. Найскладніша ситуація з кровотечами, бо не завжди в онкохворих їх вдається спинити консервативно — за допомогою інфузій, крапельниць. Зі значною кровотечею можна впоратися лише хірургічним методом, тому ми перевозимо пацієнта до лікарні. Проте далеко не завжди стаціонари охоче приймають таких хворих, адже, як правило, це — гарантована летальність. А вона псує показники медичного закладу. Тож на шальках терезів опиняються людське життя та медична статистика.
Якщо не вдається подолати хворобу, то навіть за відсутності спеціалізованої хоспісної установи ми робимо все, аби зменшити страждання людини. Хворий не повинен терпіти біль. В інкурабeльному стані радимо приймати знеболювальні, тільки-но з’являться перші його ознаки, тобто діяти на випeрeджeння. Завдяки цьому вдається трохи полегшити стан пацієнта.
У більшості випадків важкого хворого терапевт відвідує мало не щодня. До обов’язків дільничного лікаря входить виписування сильнодіючих знеболювальних препаратів — трамадолу, буторфанолу, морфіну на короткий термін, оскільки це суворо контролюється органами прокуратури. Кожні сім-десять днів рідні онкохворого знову звертаються до лікаря. Після обов’язкового огляду пацієнта, призначення симптоматичного лікування (протикашльових, протиблювотних, антиангінальних, протинабрякових та інших препаратів) навчаємо родичів основам догляду за хворим (положення в ліжку, режим харчування, профілактика пролежнів тощо), надаємо психологічну підтримку і пацієнту, і його родині. Адже рідні таких хворих через безвихідь, втому, неможливість приділити достатньо уваги (бо ж мусять у цей час ще й працювати!) дуже часто потребують допомоги і підтримки.
Надання хоспісної допомоги онкохворим в області складається з окремих напрямків, об’єднаних функціонально. Проте спеціалізованого закладу або відділення немає, хоча вже давно створено проект і розраховано кошторис на будівництво окремого хоспісного відділення на території обласного онкологічного диспансеру. Проте саме тільки будівництво вимагає чималих затрат. Не можемо й виділити під хоспіс окреме приміщення — його в системі закладів охорони здоров’я немає. Звісно, якби чернівецька міська чи обласна громада знайшли приміщення, можна було б розпочинати створення паліативного закладу.
Окрім дорослих паліативної допомоги потребують і діти з тяжкою онкологічною та вродженою патологією. Думаємо про те, аби окреме хоспісне дитяче відділення створити при Чернівецькому обласному будинку дитини. Такий досвід є в Івано-Франківську та Харкові. У цих містах на базі будинку дитини відкрито хоспісні центри для онкохворих дітей. Однак і тут виникає проблема: заклад, який надаватиме паліативну і хоспісну допомогу, повинен мати ліцензію не лише на медичну практику, а й на використання наркотичних препаратів. А будинку дитини поки що таких дозволів не надано.
Попри всі проблеми, буковинські лікарі-анестезіологи та онкологи пройшли навчання в паліативному закладі Івано-Франківська і знають, як має працювати система паліативної допомоги, тому роблять усе можливе для впровадження її в наших умовах.
Чернівецькій області потрібен державний хоспісний медичний заклад, подібний до реабілітаційного центру. До того ж, він повинен бути обладнаний сучасною апаратурою. А в нашому регіоні, на жаль, досі не всі лікарні забезпечені достатньою кількістю медичного обладнання. Наприклад, не вистачає апаратів для штучної вентиляції легень. Перед медичною галуззю краю стоїть чимало нагальних і критичних питань, і на розвиток хоспісної та паліативної допомоги коштів, на жаль, бракує.
Ольга РУСНАК, спеціально для «ВЗ», м. Чернівці