Професія лікаря сповнена сумнівів і драматизму. Нерідко важко провести межу між лікарською помилкою і злочином. Часом лікарські помилки є результатом недбалості та халатності. При цьому пацієнт, довіряючи лікарю, втрачає дорогоцінній час, а згодом починає самостійно шукати порятунку.
Олексій (40 років, Дніпропетровська обл.)
Я ніколи не скаржився на власне здоров’я: вів активний спосіб життя, займався спортом, подорожував. А минулого року з’явилися якісь дивні відчуття при ковтанні. Такі нібито прості та буденні рухи почали даватися мені все важче й важче. Одразу звернувся до дільничного терапевта, а той почав наполягати на госпіталізації. У неврологічному стаціонарі мене здивували діагнозом «інсульт». Я наполягав на МРТ, дослідження зробили і, незважаючи на те, що у висновку було вказано: «Вогнищ не виявлено», діагноз не змінили. Мені призначили купу судинних препаратів і виписали додому. Ліки вирішив не приймати. Але процес ковтання погіршувався, тому звернувся до іншого лікаря. Ситуація повторилася один до одного, а потім… іще раз. Тоді я надумав поїхати до столиці — можливо, там знайдуть якусь іншу причину моєї недуги, окрім інсульту!?
Наталія Свиридова, завідувачка кафедри неврології та рефлексотерапії Національної медичної академії післядипломної освіти ім. П. Л. Шупика, головний позаштатний спеціаліст МОЗ України за спеціальністю «Рефлексотерапія», доктор медичних наук, професорОлексій від терапії категорично відмовлявся і не приймав жодних ліків. Він розповів, що лікарі в один голос торочили йому про «нетиповий перебіг захворювання», але на їх аргументи Олексій не зважав. Згодом до проблем із ковтанням приєдналися мовні порушення, але це чомусь помітив лише пацієнт. Після року «мігрування» від лікаря до лікаря чоловік потрапив до Києва. Він знайшов мене через інтернет й попросив його прийняти.
Чесно кажучи, я одразу також не зрозуміла, із чим маю справу, лише підтримала Олексія в тому, що, за даними МРТ, жодного вогнища інсульту в головному мозку дійсно немає. Отже, мусимо шукати справжню причину його негараздів. З цією метою ми його й госпіталізували. Провели безліч досліджень, поступово виключили повільно-прогресуюче демієлінізуюче захворювання. Я залучила до діагностики спеціаліста, який віртуозно диференціює такі патології, але й він розвів руками… Ми нічого не могли знайти! Олексій радів цьому, а я все більше засмучувалася, адже розуміла: маємо справу із надзвичайно «хитрою» хворобою. Бачила, що бульбарні порушення швидко прогресують, і вирішила скористатися так званим хорватським форматом: звернутися по допомогу до іноземних колег — вихідців з України. Можливо, там завдяки кращій діагностичній базі знайдуть відповідь. Нам погодилася допомогти професор Оксана Суховерська із Канади, яка має власний центр екстрапірамідних розладів. Ми відіслали їй усі висновки спеціалістів, перекладені англійською мовою, та відеозаписи пацієнта (безліч різних проб). Канадська сторона зібрала консиліум, у якому ми мали змогу брати участь по Skype-зв’язку. Під час консиліуму лікарі з Канади ставили Олексію різні запитання, а ми мали змогу спостерігати за диференціальною діагностикою в реальному часі. Через кілька годин всі дійшли невтішного висновку: у хворого атипова форма бічного аміотрофічного склерозу (БАС).
Найгірше в цій історії — недбалість наших лікарів! Вони цілий рік тлумачили про інсульт, якого й близько не було! Більше того, такі випадки не поодинокі. Це стає прикрою звичкою: часто-густо встановлюють діагноз інсульту, коли не розуміють, із чим насправді мають справу. Не існує жодної атипової форми інсульту! Невже так соромно зізнатися у власній некомпетентності в цьому питанні? Адже всі ми люди… Проте лікарі повинні вчитися постійно, а не прикриватися університетськими підручниками, яким уже років і років! Я ношу звання професора, але не соромлюся просити допомоги в тих випадках, коли не можу дати ради самотужки. Що ж відбувається з нашими лікарями? Чому пацієнти мають платити за їх амбіції власним здоров’ям? Олексій втратив рік, за який хвороба перетнула «точку неповернення». Наразі прогноз дуже невтішний… У всіх розвинених країнах таких пацієнтів спрямовують у спеціалізовані центри вищого рівня складності, де накопичено досвід діагностики та лікування тяжких або рідкісних патологій. А в нас вони тихо помирають із хибними діагнозами, потрапляючи, до речі, у зовсім іншу статистику…
Щодо БАС, то це органічне захворювання центральної нервової системи з переважним ураженням спинного і довгастого мозку (пірамідна система, передні роги спинного мозку). Частота цієї патології становить близько 3% усіх органічних уражень нервової системи та спостерігається переважно у віці 30-50 років. Чоловіки хворіють удвічі частіше, аніж жінки. Причини виникнення БАС невідомі. У кожному конкретному випадку хвороба перебігає по-різному. І немає симптому, який давав би змогу чітко визначати це захворювання. У міру прогресування з’являються порушення ковтання та мовлення. Унаслідок слабкості м’язів м’якого піднебіння і голосових зв’язок у хворих виникає відчуття того, що їжа важко проходить по стравоходу, а їх голос поступово стає гугнявим.
Ліків від БАС, на жаль, не існує. Хвороба призводить до часткового паралічу дихальних м’язів. У західних країнах такі пацієнти можуть жити довгі роки, користуючись апаратом штучної вентиляції легенів. У державах пострадянського простору, як правило, хворі на БАС приречені. Наразі ми сподіваємося, що канадські колеги не залишать Олексія, а ми шукаємо можливості (у тому числі й фінансові), щоб доправити нашого пацієнта до Канади.
