Нарешті розставлені всі крапки над «і» щодо статусу ДЗ «Відділкова клінічна лікарня станції Тернопіль ДТГО «Львівська залізниця». Тепер це — КП «Тернопільський міський лікувально-діагностичний центр». Рішення про створення нового підприємства охорони здоров’я й передачу лікарні у власність територіальної громади прийняли на сесії міської ради ще наприкінці минулого року. Утім, така новина не стала втішною для пацієнтів, та й медики опинилися на розпутті: перші непокояться, що залишаться без належного медичного нагляду, а другі переймаються з приводу кадрових змін. А для системи охорони здоров’я міста ще один медичний заклад — як непроханий гість, але ж закон зобов’язує…
ВЗ Чи не опиниться під загрозою якісне медичне обслуговування залізничників через зміну профілю лікарні?
Петро ЛЕВИЦЬКИЙ, головний лікар КП «Тернопільський міський лікувально-діагностичний центр», доцент Тернопільського державного медичного університету ім. І. Я. ГорбачевськогоЯк і раніше, наші спеціалісти ведуть прийом у поліклініці, а стаціонарне лікування проводять у трьох відділеннях: неврологічному, хірургічному та терапевтичному. Більшість із тих, хто звертається нині по допомогу, — працівники «Укрзалізниці»
Зміни в законодавстві змусили нас шукати кардинально нові рішення. Змінився й вектор діяльності закладу, який тепер утримується з місцевого бюджету. А там — чимала дірка, охорона здоров’я міста недоотримала цього року 50 млн грн. Отож, ми зараз — у жорстких лещатах виживання, адже з бюджету кошти виділені тільки на обслуговування закріпленої частини населення, тобто 3400 осіб. Це мешканці міста Тернополя: працівники залізниці та члени їх сімей.
ВЗ Як вирішуватимете питання оплати лікування залізничників, а також тернополян, котрі тепер мають право отримати у вас медичні послуги?
— Більшість хворих, які лікуються у нашому закладі, мають страховий поліс ГО «Лікарняна каса Львівської залізниці» та Страхової компанії «Нафтогазстрах». Це своєрідний аналог страхової медицини з досить позитивним досвідом залучення позабюджетних коштів. Зрозуміло, що на тлі зарубіжних страхових відносин така модель має дещо примітивний вигляд, але в нинішні нелегкі часи вона нас рятує. Тому й надалі пропагуватимемо та пропонуватимемо нашим пацієнтам цей вид страхування.
У краї створено благодійний фонд «Лікарняна каса Тернопільської області», що успішно діє й готовий відшкодовувати лікування та діагностичні процедури нашим пацієнтам. Власне, для нас не важливо, яка страхова компанія надаватиме нашому закладу страхові послуги, але все-таки краще, аби кошти залишалися в Тернополі й використовувалися на підтримку системи охорони здоров’я міста. Подібна практика існує в Житомирі, Києві, Полтаві та інших містах уже близько 15 років. Особливістю діяльності лікарняної каси є те, що вона як неприбуткова організація надлишок коштів наприкінці календарного року спрямовує на підтримку медичних закладів: на закупівлю обладнання, витратних матеріалів тощо. То чому ж і собі не запровадити це позитивне напрацювання? Персонал нашого закладу має досвід співпраці зі страховими компаніями, знає, як вести облік, планувати медичне постачання та прогнозування. До того ж, «Лікарняна каса Тернопільської області», котра оплачує лікування застрахованих, уклала угоди з гуртовими постачальниками, аби не переплачувати аптекам за роздрібну націнку, що знижує вартість лікування.
ВЗ Які, на вашу думку, перспективи лікувально-діагностичного центру?
— Сьогодні перед нами постало непросте завдання: не втратити того, що здобувалося роками, й утримувати заклад у часи нинішньої фінансової скрути.
Коли я вперше переступив поріг лікарні, то найбільше впав у вічі її непривабливий зовнішній вигляд: облуплені стіни, старі меблі (щоправда, у кількох приміщеннях було встановлено нові вікна та проведено косметичний ремонт). Але є й інший бік медалі: колишня залізнична лікарня — заклад широкого профілю, тут щоденно можуть перебувати близько сотні осіб, надається повний цикл медичних послуг — від лабораторних досліджень до оперативних втручань. У нас працюють висококваліфіковані спеціалісти. І це хороше підґрунтя для подальшого розвитку, а ставку робитимемо на конкурентоспроможні та затребувані на ринку медичних послуг міста напрями діяльності. Наприклад, розвиватимемо сучасні офтальмологічні й ЛОР-технології, лікуватимемо не тільки працівників «Укрзалізниці», а й мешканців міста та області. Плануємо впровадити нові методи дослідження, діагностики та лікування — маємо намір звернутися до керівництва міста з проханням допомогти придбати сучасну апаратуру. Статус комунального підприємства дає нам змогу зробити ці послуги платними. До співпраці запросимо висококваліфікованих фахівців Тернопільського державного медичного університету ім. І. Я. Горбачевського, які вестимуть прийом хворих, надаватимуть консультації тощо. Рівень закладу має відповідати його назві в життєвих реаліях, а не на папері. Основну діяльність центру спрямуємо на надання амбулаторної кваліфікованої допомоги вторинного рівня. Також розвиватимемо такий напрям, як стаціонар денного перебування. Ця проміжна форма між денним і повноцінним стаціонаром з акцентом на оптимізації ліжкового фонду та скороченні терміну перебування пацієнта, гадаю, матиме попит серед мешканців міста. До того ж, подібна форма медичної допомоги вигідна й для страхових компаній, яким дешевше обійдеться лікування хворого саме в стаціонарі денного перебування. Ми підрахували витрати і зрозуміли, що це дасть змогу зекономити значні кошти. За умови раціонального використання грошей і ефективного господарювання в нас вивільняться певні приміщення, які можна буде здати в оренду без зміни цільового призначення, а отримані кошти використати на ремонтні роботи, придбання нового обладнання. Заклад має діагностичну та зубопротезну лабораторію, які дають непоганий прибуток, тому ці підрозділи ми збережемо й будемо вкладати кошти у їх розвиток.
ВЗ Говорячи про перспективи, не можна залишити поза увагою й питання кадрової ротації. Як бути з медперсоналом, що вивільниться внаслідок реформаційних змін?
— Звісно, це доволі масштабна соціальна проблема. Але маємо її вирішувати, особливо коли йдеться про рівень кваліфікації та затребуваності наших спеціалістів. В умовах автономізації закладу, зрозуміло, збільшиться потреба в професіоналах високого класу, і ми маємо бути готовими до цього.
Нещодавно я побував у столиці Аджарської автономної республіки: вивчав роботу приватного багатопрофільного онкологічного центру в Батумі. Діяльність його ґрунтується на страховій медицині. Страховий агент чи страхова компанія вираховує вартість медичних послуг для конкретного пацієнта. Примітно: страхова компанія дає хворому можливість самостійно вибирати заклад, де він хоче лікуватися. Але, якщо вартість лікування перевищить визначену страхувальником, то доплачувати пацієнт буде з власної кишені. Це цілком європейський демократичний підхід, де на першому місці — права пацієнта.
Оплата праці медиків базується там на диференційованих засадах. Так, заробітна плата хірурга становить 6-8 тис. дол., лікар-сімейник отримує зарплатню у 2-3 тис. дол. А лікар, який просто «відсидів» на своєму робочому місці, — усього 200-300 дол. Звідки беруть ці цифри? Наприкінці кожного місяця виводять «коефіцієнт корисної дії» кожного спеціаліста: скільки він прийняв пацієнтів, провів оперативних втручань, який ефект від його лікування тощо. А ще враховують й витрати лікарні на кожного фахівця. За проведеним аналізом оцінюють його діяльність. Якщо ефект від спеціаліста нульовий, то й оплата праці відповідна.
В Україні теж давно розроблені критерії оцінки роботи лікаря, щоправда, ними ніхто не користується. Подібну практику я хочу запозичити і впровадити в нашому закладі, аби людина отримувала ту платню, яку заробила.
Лариса ЛУКАЩУК, спеціально для «ВЗ», м. Тернопіль
Коментар
Ростислав ЛЕВЧУК, начальник відділу охорони здоров’я та медичного забезпечення Тернопільської міської радиВарто зазначити: на охорону здоров’я міста в цьому році виділено бюджет із дефіцитом 50 млн грн. Доведеться вишукувати можливості прожити на ці гроші, зберігши стандарти якості надання медичної допомоги. Тому ми завідомо прийняли в комунальну власність залізничну лікарню не як комунальний заклад, а як неприбуткове некомерційне комунальне підприємство. Така форма власності дає змогу займатися комерційною діяльністю, а відтак — заробляти гроші. Тобто впроваджується зовсім інший механізм господарювання, за якого лікувальні заклади мають право відкривати рахунки в комерційних банках, брати кредити та працювати за бюджетним планом. Це відкриває можливості для певної економічної автономізації всього підприємства. Колектив і керівництво вже не за вказівкою, а самостійно зможуть планувати свою діяльність, визначати кількість працівників, функціональних підрозділів тощо. Нині ми зберегли весь кадровий потенціал, але, зрозуміло, що заклад не зможе його утримувати в такому складі. Статус комунального підприємства дає змогу обрати комерційно вигідні напрями і самостійно вирішувати, чи потрібне, скажімо, хірургічне відділення, де проводять триста операцій на рік? Віднині підприємство має право змінювати сферу своєї діяльності, перепрофільовуючи неефективні підрозділи в затребувані на ринку медичних послуг.
Разом з тим, комунальне підприємство ще й отримуватиме замовлення на певний вид послуг від міської ради. Задля цього ми й створювали заклад вторинного рівня надання медичної допомоги, але амбулаторного типу. Це те, що нині має великий попит у системі охорони здоров’я міста. Тому міська рада буде замовником амбулаторних послуг вторинного рівня. А пацієнтів, які не є мешканцями Тернополя, центр може обслуговувати на комерційній основі, заробляючи кошти та збільшуючи надходження до своєї скарбниці. Якщо створити напрями, котрі стануть конкурентоспроможними на регіональному рівні, то це буде ще один вид додаткового заробітку.
На фінансування колишньої залізничної лікарні з коштів державної медичної субвенції міста ми виділили 3,5 млн грн. Решту грошей лікувально-діагностичний центр має заробити самостійно відповідно до складеного фінансового плану. Хочу зауважити, що таке комунальне підприємство в Тернополі створено вперше, тому можна вважати його пілотним проектом. Ми шукали аналогів в Україні, хотіли запозичити досвід, але поки що нічого подібного не знайшли. Отож, плануємо в разі успішного результату поширювати цю практику серед інших лікувальних закладів міста.
Проте це не означає, що, знайшовши вихід, далі маємо сидіти в очікуванні законодавчих документів, які вже, напевно, припали пилом на столах законотворців. Автономізація медичних установ, зміна права власності та децентралізація охорони здоров’я — зміни, котрі давно вже на часі. Коштів медичної субвенції вистачає тільки на утримання закладів, а нам потрібний розвиток. Тож щиро сподіваємося, що реформи в медичній галузі відбуватимуться не тільки на словах, а й на ділі — шляхом прийняття законів і створення можливостей для їх виконання.
