На Сході України Владислав Трепко провів трохи менше року. Удома побував двічі, проте з передової його завжди відпускали неохоче: лікарі там — на вагу золота. Та чоловік повертався до Чернівців, аби здати іспити і закінчити інтернатуру. А потім знову — на війну. Казав: інакше й бути не може. Загинув хірург 12 лютого 2015 року, вивозячи поранених з-під Дебальцевого. Перед цим сказав матері по телефону: «Яке перемир’я? Тут іде справжня війна…»
Владислав був не лише хорошим медиком, а й унікально щирою та доброю людиною. До того ж, перфекціоністом. Що б йому не доручали — усе виконував на відмінно. Якщо потрібно було заповнити документацію, робив це бездоганно. Ніколи не залишав без догляду чи уваги післяопераційного хворого. Коли той скаржився на біль, Владислав не соромився зайвий раз підійти до мене і спитати, як краще знеболити, перев’язати тощо. Тобто, крім того, що у Влада були золоті руки, він мав ще й велике серце.
Коли його викликали до військкомату, не вагався і не боявся. Потім телефонував зі Сходу, розповідав, як уперше зашивав рвану рану, як витягав осколки, як запустив серце хлопцеві, у котрого констатували клінічну смерть.
Особливо важко йому було під Іловайськом. Там працював у режимі нон-стоп: шив — знеболював — перев’язував. Коли говорив з ним по телефону, відчував, що він «згорає»: вболіває за кожного пораненого, аналізує кожен випадок, коли не вдалося врятувати бійця. Водночас, саме в таких умовах він загартувався як чоловік і як хірург.
Коли прийшов у відпустку, сказав, що вступатиме до клінічної ординатури. Я радив не затягувати. Але Влад відповів: «Я повинен повернутися до хлопців і допомагати там. А коли настане мир, продовжу займатися наукою».
З тієї відпустки на Донеччину Владислав мав повернутися 15 лютого, але його викликали на два тижні раніше — тоді там почалося справжнє пекло. Ми вмовляли: «Не поспішай…» А він відповів: «Я — офіцер. Зараз я потрібен там». Так вийшло, що саме 15 лютого ми зустрічали його в Чернівцях — зі свічками і вінками… Герої не вмирають? На жаль, лише в закликах. Минув рік, а я досі не можу в це повірити. Буковина втратила не просто героя, а перспективного талановитого хірурга. У мирних Чернівцях він міг би ще врятувати не одне життя. Не судилося…
На полігоні «Широкий Лан» на Миколаївщині йому доводилося витягати кулі, отримані внаслідок самопоранень, адже зброю взяли до рук люди, які раніше ніколи не стріляли. Самостійно провів ампутацію пальця танкісту, котрому руку прищемило люком від танка. І якщо в операційній звичайної лікарні він мав час на те, аби попросити допомоги, зрештою, відійти в бік, то в польових умовах жодної «слабинки» дозволити собі не міг. Треба було рятувати життя побратимів.
Під час атаки командирів і лікарів підрозділів убивали першими. У такий спосіб сепаратисти прагнули посіяти паніку серед військових і, відповідно, скористатися цим. Так сталося і 12 лютого. Влад тільки-но повернувся з пораненими, коли потрібно було йти назад: знову багато воїнів постраждало від обстрілів. Їхати ніхто не наважувався, дорогу постійно обстрілювали сепаратисти, а Владислав сказав: «Я готовий». Він забрав постраждалих і вже надавав їм посильну допомогу у швидкій, коли в автівку влучив «Град»… Упізнали сина за годинником на руці…
До речі, уже після похорону Влада, коли уся 30-а бригада, у якій він служив, вийшла з Дебальцевого, перше, що зробили хлопці, — зателефонували мені. Вони розповіли, що поранений, якого того трагічного дня рятував Влад, вижив. У нього була надважка травма — ушкоджений хребет. Думали, він буде «200-м»… А син ще під кулями в полі запустив його серце, забрав у швидку й пообіцяв, що той житиме. Коли почався обстріл, Влад собою закрив пораненого бійця. Думаю, надаючи йому допомогу, він зняв бронежилет, аби було зручніше. Саме тому осколки снаряда «прошили» все його тіло… Але хлопчина, якого так самовіддано рятував син, нині живий.
Якось мені зізнався: єдине, чого справді боявся, — потрапити в полон до сепаратистів. Бо то нелюди. Тому носив із собою гранату — живим би їм не здався…
Син загинув, хоча нікого не вбивав, тільки рятував життя.
Був іще один епізод, про який мені розповідав Влад. Із гуманітарною допомогою з Німеччини прийшла велика коробка із написом: «Для воїнів АТО». Там було багато сильнодіючих знеболювальних і серед них — лист. Виявилося, ліки прислала 10-річна дівчинка, хвора на рак четвертої стадії. Вона написала: «Мені ці ліки вже не потрібні, я помираю, але дуже хочу, щоби вони допомогли військовим, які захищають Україну».
А ще у нас із Владом трапилася історія, варта сюжету для фільму. Під час однієї з поїздок на передову хлопці вкинули мені в сумку стареньку, ще 1942 року випуску, книгу «Медична допомога». Мовляв, може, нашим хлопцям колись знадобиться. На Донеччині мене зустріли двоє лікарів, серед них — і Владислав. Ми утрьох відкрили книгу, а в ній — пожовкле фото 1942 року, на якому медики: двоє чоловіків і жінка. Вони стояли так само, як і ми, а поруч, мабуть, свистіли кулі. От тільки рік уже був не 1942-й, а 2014-й. Потім Влад казав, що саме з цієї книжки дізнався багато нового, адже військової медицини його ніхто не вчив.
Влад був дуже відповідальним. Під час атаки чи передислокації перше, що рятував, — холодильник із ліками. Хвилювався, аби було чим надавати медичну допомогу.
В одну з останніх наших зустрічей сказав: «Нам так потрібні реформи в медицині. Війна закінчиться, я повернуся, і ми багато зможемо зробити». На його могилі я пообіцяла: обов’язково виконаю все, про що ми з ним мріяли.
Ольга РУСНАК, спеціально для «ВЗ», м. Чернівці