Низька заробітна плата, відсутність належних умов праці, завантаженість рутинною роботою, приреченість на перебування «у тіні» лікаря, соціальна і професійна незахищеність, необхідність працювати за себе й за колег, яких катастрофічно не вистачає, — така доля українських сестер милосердя. Претендують вони на нову роль чи вважають її фантазією романтиків? Хто допоможе їм зійти на вищу сходинку? І скільки кроків на шляху до сучасної моделі медсестринства в Україні?
Олег ЧАБАН, завідувач кафедри психосоматичної медицини та психотерапії НМУ ім. О. О. Богомольця, консультант медичного управління Державного управління справами (психіатрія), доктор медичних наук, професорПершими від такої «моделі» відмовилися в розвинених країнах Заходу. Порахували, скільки часу витрачає лікар на пацієнта, а скільки поряд з ним перебуває медсестра, і зрозуміли: щось не так. Навіть з огляду на психологічні аспекти виграє медсестра: вона проводить більше персоналізованих бесід з хворим, більше опікується ним, а отже, викликає довіру. До того ж, вона перебуває з ним у зоні так званого вечірнього комфорту, коли людина хоче вилити душу й відчути підтримку інших. Під час таких розмов медсестра може «відкрити» те, що є найближчим до істини, адже часто лікарі працюють з легендою «медична хвороба», навіть не усвідомлюючи цього. Особливо, якщо людина хворіє впродовж тривалого часу і носить із собою товсту амбулаторну картку, на яку й «купується» лікар, не задумуючись, що перед ним уже змінена особистість зі своїм (і її родини) новим життям під назвою «хвороба», а за нею — тривоги, страхи, депресії тощо. До того ж, сестринська справа має жіноче обличчя, а отже, рівень емпатичного зв’язку медсестри з пацієнтом значно вищий — вона реагує емоційно, хворим навіть маніпуляції від неї видаються менш болючими. Так от, усі ці аспекти й спонукали до зміни сучасної ролі медсестри, перерозподілу важливих функцій між нею та лікарем. Вони — партнери. Це ідеальний варіант співпраці, тобто медсестрі потрібно делегувати значно більше функцій, а саме: дискутування, участь у консиліумі, обході, встановлення медсестринського діагнозу тощо.
Можливо, комусь це видається фантастичним, але я мав нагоду спостерігати за роботою медичних сестер в одній з провідних клінік Швейцарії, котрим делеговано дійсно небачені, як для наших медсестер, функції. У них є своя рада, а головна медсестра — не просто рівноцінний партнер головного лікаря: у деяких питаннях її слово чи рішення важить більше! Там існують такі поняття, як невідкладна сестринська допомога, сестринська психотерапія, сестринський діагноз. Дуже активну діяльність проводить Асоціація медичних сестер США, зокрема видає навчальні посібники, організовує заходи, які допомагають медсестрам професійно вдосконалюватися, обмінюватися досвідом, обговорювати «внутрішні» проблеми.
Нам також потрібно переймати кращий світовий досвід у подібних питаннях — не на словах, а на ділі. Якщо вже заявляємо про потребу в медсестрах нового типу, то й рівень їх підготовки має бути відповідним. Мало назвати медсестру бакалавром, її потрібно підготувати до нової ролі та нових функцій, адже все це передбачає принципово інші ставлення та вимоги до неї. Безперечно, й рівень оплати медсестри як повноцінного партнера лікаря має бути іншим.
Дехто вважає, що змінити місце медсестри означає перевести її з поліклініки, наприклад, у відділення сестринського догляду чи хоспіс, де вона набуде більшої самостійності. Але на цьому не можна ставити крапку у реформах! Інакше ми знову відведемо медсестрам «почесне» місце на другому плані супроводу лікувального процесу. А вони мають стати його повноцінними учасниками. Інакше жодної різниці в тому, будуть вони бакалаврами, магістрами чи спеціалістами, немає.
На жаль, наших медсестер ніхто не запитує, яку роль вони хочуть виконувати і яку відповідальність взяти на себе. Під час однієї зустрічі з медичним колективом, де про своїх медичних сестер розповідали колеги зі Швейцарії, наші медсестри відверто говорили: «Ми хочемо бачити себе повноцінними учасниками лікувального процесу, це піднімає престиж професії та змінює усвідомлення свого місця в ній». Думаю, у цьому — суть проблеми. Адже механічна робота сьогодні потрібна лише там, де немає передових технологій, новітнього обладнання. Але час не стоїть на місці. Уже існує техніка, обладнана комп’ютерними програмами, яка виконує надскладні операції. Що вже говорити про звичайні маніпуляції, котрі покладені на плечі медсестер! А ще вони перевантажені паперовою роботою (як і лікарі), бо ж у нас ніяк не запровадять електронної історії хвороби та єдиної медичної електронної бази для всієї країни, хоча, наприклад, у Казахстані це вже зробили й забули, а ми все плануємо. Тож, дійсно, потрібно не просто «довантажувати» медсестер новими функціями, а принципово переглядати їх за світовими зразками. Тобто прописати, які з них буде розширено, а які зменшено чи скасовано, і зафіксувати все це у відповідних нормативних документах.
Утім, щоб перейти на нову модель медсестринства, цього недостатньо. Потрібен системний і комплексний підхід до реформ. Починати слід з напрацювання відповідної концепції розвитку медсестринства, яка б окреслила перспективи на найближчі 10 років. Нічого нового вигадувати не потрібно — досить звернутися до світового досвіду. Під концепцію має бути розроблена відповідна програма, напрацьована юридична база змін, тоді можна чекати руху вперед. Усе інше — ручний режим управління і аж ніяк не системний підхід до визначення нового місця та ролі медсестер у системі охорони здоров’я. Запитайте будь-якого головного лікаря, якою він бачить цю роль і що він очікує від медичної сестри з вищою освітою. Ви не отримаєте не те що обґрунтованої, а й взагалі відповіді як такої. Тоді навіщо ми вихваляємося, що навчаємо медсестер-бакалаврів? Показати, що крокуємо в ногу з Європою? Можливо, формально ми де в чому й наслідуємо світові стандарти, але вони не імплементуються в реалії нашої медицини. Однак починати потрібно. Нехай і з формальностей, з обговорення питання. З ініціатив медсестринських колективів, асоціацій. Вони також мають активно долучатися до організації конгресів, симпозіумів, на яких порушуватимуть і вирішуватимуть згадані проблеми. На Заході, котрий ми так часто ставимо у приклад, подібні форуми проводять традиційно. За гідне місце в системі потрібно боротися. Де ініціативи нашого медсестринства? Нехай вони збираються, звертаються до Міністерства, Уряду, Верховної Ради, висловлюють своє бачення проблем, висувають ідеї щодо загальної концепції, адже в їх середовищі вже утворилася критична маса людей з вищою освітою, які можуть суттєво впливати на систему охорони здоров’я. Іншого виходу немає.
Володимир СТАСЮК, директор Івано-Франківського базового медичного коледжу Передусім хотів би торкнутися деяких проблемних питань прийнятого у 2014 році Закону України «Про вищу освіту» (далі — Закон), які не піддаються логічному поясненню. Зокрема в прикінцевих та перехідних положеннях Закону передбачено, що в майбутньому нинішні дипломи молодших медичних спеціалістів прирівнюватимуться до дипломів молодших бакалаврів. Постає логічне запитання: як їх можна прирівняти, коли нині молодший медичний спеціаліст навчається на базі повної загальної середньої освіти 3 роки (180 кредитів ЕСТS), а майбутній молодший бакалавр — 1,5-2 роки (90-120 кредитів ЕСТS)? З іншого боку, Закон залишає в системі освіти освітньо-кваліфікаційні рівні «молодший спеціаліст» (професійно-технічна освіта) і «молодший бакалавр» (вища освіта, короткий цикл), які вже не є рівнозначними. Хто може аргументовано пояснити ці недоречності? І з якою метою залишають молодшого спеціаліста, коли в системі освіти немає спеціаліста?
Незрозуміло, що перешкоджало розробникам Закону зафіксувати в ньому положення про те, що вища освіта починається з бакалавра, а молодший бакалавр автоматично замінює нинішнього молодшого спеціаліста і заповнює нішу так званої доуніверситетської освіти? Зрозуміло: терміни навчання молодшого бакалавра ще потрібно «дотягнути» (збільшити) до термінів навчання молодшого спеціаліста. І тоді все стане на свої місця: навчання на здобуття звання магістра медичного здійснюватиметься не на базі повної загальної середньої освіти, як прописано у Законі, а на базі освітньо-кваліфікаційного рівня «молодший бакалавр». Зрештою, якщо комусь вже дуже хочеться, можна залишити підготовку на базі як освітньо-кваліфікаційної категорії «молодший бакалавр» за скороченим терміном, так і повної загальної середньої освіти. Тоді всім стане зрозуміло: фахова якість магістрів медичних, котрі вже здобули освітню категорію молодшого бакалавра, суттєво вища, ніж тих, що навчаються на магістра на базі одинадцяти класів.
Немає переконливої впевненості в тому, що в процесі розробки та підготовки Закону освітянський підрозділ Міністерства охорони здоров’я активно співпрацював з Міністерством освіти та науки й профільним Комітетом Верховної Ради. Можливо, поважні медичні чиновники, які опікуються медичною освітою, навіть не ознайомилися з текстом Закону? Інакше як пояснити затвердження МОЗ так званого «Рішення наради керівників медичних (фармацевтичних) училищ, коледжів, інститутів медсестринства «Створення нових спеціальностей» та актуальні питання підготовки фахівців галузі знань «Охорона здоров’я» (м. Житомир, 26 листопада 2015 року)». Не будемо коментувати каламутну назву цього документа, звернімо увагу на його зміст. У п. 3 цього рішення заплановано розробити та запровадити до 1 вересня 2016 року стандарти вищої освіти для спеціалізацій, зокрема «Сестринська справа» (молодший бакалавр). Того самого молодшого бакалавра, який навчатиметься від 1 до 1,5 року, — менше, ніж нинішня медична сестра, — молодший спеціаліст! Дозвольте запитати, яке професійне призначення такого фахівця? Де його «виробнича ніша» в системі охорони здоров’я? Схоже, при таких термінах навчання її й не буде. Принаймні, відповіді на це питання немає. Зате вже є пропозиція (задекларована у п. 7 згаданого рішення) розробити нову редакцію наказу МОЗ України про підвищення кваліфікації та перепідготовку молодших бакалаврів. З іншого боку, у вітчизняній системі охорони здоров’я досі послуговуються застарілим Наказом МОЗ України від 07.09.1993 р. №198 «Про підвищення кваліфікації молодших спеціалістів з медичною та фармацевтичною освітою». Такого самого «віку» ще один безнадійно застарілий Наказ від 25.12.1992 р. №195, яким затверджено Перелік вищих і середніх спеціальних навчальних закладів, підготовка й отримання звання в яких дають право займатися медичною і фармацевтичною діяльністю.
Дивує, наприклад, наданий акушеркам дозвіл працювати на посадах «медичних сестер усіх найменувань». Але ж акушерка навчається на півроку менше та вивчає інші, аніж медсестра, дисципліни!
Не можна вважати прийнятною ситуацію, коли майбутні медичні сестри, переможці всеукраїнських конкурсів професійної майстерності (скажімо, перші 3-6 місць) зі спеціальності, висловимось сучасною термінологією, «Медсестринство» не мають змоги продовжити навчання за держзамовленням у медичних університетах за скороченими термінами. Мені можуть заперечити: вони мають право продовжувати навчання за програмою медсестринського бакалаврату. Так, але якщо задекларовано право медсестер здобути лікарську професію, навчаючись за скороченими термінами на контрактній основі, чому найкращі з них не можуть отримати відповідну освіту за держзамовленням? Тим більше, якщо університет (наприклад, в Івано-Франківську) не має бакалаврату зі спеціальності «Сестринська справа» і готує тільки молодших спеціалістів?
Наказом МОЗ України від 9.11.2015 р. №733 утворено координаційну та робочі групи для формування переліку спеціальностей і пропозицій до стандартів вищої освіти за спеціальностями галузі знань «Охорона здоров’я». Було б добре, аби робочі групи не повторили грубих помилок, яких припустилися в минулому. Наприклад, професійна підготовка медичних кадрів, зокрема нинішніх молодших медичних спеціалістів, неможлива без досконалих навчальних планів та програм підготовки. На жаль, примірні навчальні плани для підготовки молодших медичних спеціалістів, які набули чинності з 1 вересня 2011 року, є вкрай недосконалими. Для прикладу варто порівняти примірний навчальний план спеціальності 5.12010102 «Сестринська справа» з відповідним планом підготовки медичних сестер-бакалаврів (на базі повної загальної середньої освіти) у сусідній Польщі. Терміни навчання цих спеціалістів в обох державах однакові (3 роки), але в нашій країні виділено значно більше годин на підготовку медсестер. До того ж, наші медсестри вивчають майже на третину більше дисциплін. В Україні вдвічі більше часу відведено й на так звану позааудиторну самостійну роботу студента, що є невиправданим, адже, крім цього, він має виконати ще й іншу, вагому за бюджетом часу, домашню роботу за аудиторним навчальним планом.
На відміну від польських медсестер, їх українські колеги вивчають таку дивну дисципліну, як «Ріст і розвиток людини», а ще «Історію медицини та медсестринства» (ця дисципліна могла б бути розділом «Основ медсестринства»), «Анестезіологію та реаніматологію» (логічніше було б — «Анестезіологія та інтенсивна терапія»), «Мікробіологію» (у Польщі — «Мікробіологія і паразитологія»). Аналіз навчальної програми сусідів «Громадське здоров’я» (в Україні — «Громадське здоров’я і громадське медсестринство») засвідчує, що уявлення про зміст цієї дисципліни наших укладачів програм значно відрізняється від загальноприйнятого в Європі. У польському переліку немає навчальної дисципліни «Медсестринство у сімейній медицині», бо всі клінічні навчальні дисципліни там побудовані так, аби майбутня медична сестра могла працювати в системі загальної практики-сімейної медицини. У наших сусідів клінічні дисципліни звучать так: «Хірургія і медсестринство в хірургії», «Неврологія і медсестринство в неврології», а в Україні — «Медсестринство в хірургії», «Медсестринство в неврології» тощо. Як можна вивчати, скажімо, «Медсестринство в психіатрії», не маючи уявлення про те, що таке «Психіатрія»? У навчальних планах сусідів знаходимо такі дисципліни, як «Педагогіка», «Дієтетика», «Радіологія». Порівняння можна продовжити. На жаль, переваги в якості та досконалості програм і навчальних планів — не на нашому боці.
Ще одна проблема. Нещодавно керівники вищих медичних (фармацевтичних) навчальних закладів та закладів післядипломної освіти отримали план прийому студентів на 2016/2017 навчальний рік, погоджений МОЗ України (щодо обсягів державного замовлення). Кожен, хто забажає, зможе легко переконатися: міністерське «погодження» не враховує рівень укомплектованості адміністративних територій молодшими медичними спеціалістами. У деяких областях, де він перевищує 110%, спостерігаємо навіть «погоджене» збільшення обсягу державного замовлення, порівняно із попереднім роком. Натомість МОЗ мало б врахувати дію Постанови Кабінету Міністрів України від 25.11.2015 р. №1024, якою затверджено новий граничний норматив забезпечення стаціонарними лікарняними ліжками — 60 на 10 тис. населення (замість колишніх 80). Адже практична реалізація Постанови автоматично призведе до вивільнення медичних працівників. Запитання: кому потрібне таке, з дозволу сказати, погодження?
І насамкінець. Багато проблем у медичній галузі можна було б успішно вирішувати, якби виробничі наради керівників, зокрема директорів медичних коледжів та училищ проводилися не для «галочки», а з метою широкого обговорення наболілих питань, створення робочих груп для аналізу й узагальнення пропозицій і зауважень до проектів їх рішень. Тоді приймалися б найоптимальніші рішення, необхідні для розвитку і реформування медичної освіти та практичної медицини. На жаль, такого рівня усвідомлення істини ми ще не досягнули…
Якщо говорити в цілому, суттєве збільшення чисельності студентського контингенту у вищих медичних навчальних закладах протягом останніх десятиліть на тлі погіршення демографічної ситуації в державі, зокрема зниження показників народжуваності, негативно вплинуло на якість підготовки медичних кадрів. Не останню роль у зниженні якісних показників відіграла й значна частка контрактної форми навчання (у багатьох закладах — понад 50% студентського контингенту), перманентна економічна криза, відсутність оптимальних кар’єрних перспектив, низька заробітна плата, зрівнялівка в оплаті праці тощо.
Переконаний, що якісні параметри медичної освіти можна покращити шляхом вдосконалення суцільних об’єктивних критеріїв діагностики рівня знань, практичних навичок та умінь під час навчального процесу та ефективної оптимізації чисельності студентського контингенту й реалізації зрозумілої ступеневої освіти: медичний коледж — медичний університет.
Вирішення кадрової проблеми неможливе без впровадження в державотворчому, у тому числі й освітянському, просторі Концепції чотирьох рівнів духовного розвитку людини. Погодьтеся, невдачі молодої української держави за останні чверть століття обумовлені переважанням людей посереднього рівня розвитку здібностей (2-й рівень) на всіх ієрархічних щаблях державного управління. Адже пріоритетом для посередньої людини є матеріальне задоволення так званих безпосередніх потреб, а для особистості (3-й рівень) — суспільне благо, переважання духовного над матеріальним. Виховання особистостей виведе Україну в коло найрозвиненіших країн світу. І це має стати ключовим завданням гуманітарної політики держави. Зрештою, навіть наявність дипломів про вищу освіту, наукових ступенів і звань, досконале володіння іноземними мовами не гарантує, що людина є особистістю. З іншого боку, навіть найдосконаліші законодавчі та нормативно-правові акти зусиллями посередніх людей перетворюються на абсолютно неефективні. Висока концентрація посередніх людей серед викладачів і вчителів, зокрема і в медичних навчальних закладах, є дуже небезпечною: посередність, як правило, виховує (навчає, формує) подібних собі. Зрештою, такі люди не здатні запропонувати досконалу законодавчу базу, приймати адекватні рішення в інтересах суспільства. Як кажуть, коло замкнулося. Два місяці тому я надіслав до МОЗ України лист, у якому проаналізував найболючіші проблеми медичної освіти. Прикро, але відповіді досі не отримав.
Світлана ЯСТРЕМСЬКА, директор навчально-наукового інституту медсестринства ДВНЗ «Тернопільський державний медичний університет ім. І. Я. Горбачевського МОЗ України», кандидат біологічних наук, доцентПiдготовка медичних сестер (молодших спеціалістів, бакалаврів і магістрів) в Україні не узгоджена зі змістом їх практичної діяльності. Недостатньо розроблена нормативно-правова база, котра виокремлювала б цю професію як самостійну, у галузi медсестринства не визначено статусів освiтньо-квалiфiкацiйних рiвнiв бакалавра та магiстра. Для розширення ролі медичної сестри, раціональнішого використання її праці, повноцінного функціонування в сучасних умовах потрібно, опираючись на світовий досвід, чітко визначити функціональні обов’язки медичних сестер-молодших спеціалістів, медичних сестер-бакалаврів та медичних сестер-магістрів. На мою думку, відповідність спеціальностей, спеціалізацій та кваліфікацій у галузі знань «Охорона здоров’я» за ступенями вищої освіти має бути узгоджена із Класифікатором професій ДК 003:2010, Україна та з Кваліфікаційним довідником посад, а саме з Довідником кваліфікаційних характеристик професій працівників системи охорони здоров’я. Ці документи повинні також узгоджуватися з міжнародним класифікатором професій The International Standard Classification of Occupations, 1988 (ISCO-88).
З метою мотивації медичних сестер до подальшого здобуття вищих рівнів ступеневої медсестринської освіти необхідно змінити підхід до оплати їх праці, а також запровадити диференціацію заробітної плати для медичних сестер-молодших спеціалістів, медичних сестер-бакалаврів і медичних сестер-магістрів.
Та чи не найслабшою ланкою є забезпечення навчального процесу в коледжах науковими кадрами. Згідно з міжнародними стандартами медсестер повинні навчати не кандидати і доктори медичних наук (лікарі), а медичні сестри з науковими ступенями. Тому в Україні має бути запроваджено медсестринську магістратуру, що надає можливість отримувати повну вищу медсестринську освіту медсестри-педагога, медсестри-керівника високого рангу, медсестри-науковця, а також налагоджено захист дисертацій з медсестринства й упорядковано систему оплати праці науковців у медичних коледжах і університетах.
В Україні вже затверджено державну програму реформування медсестринства, згідно з якою розроблено освітню програму «Стандарт вищої освіти України з підготовки магістра-медсестри з вищою освітою».
Однак на сьогодні низка чинників — правових, організаційно-управлінських — об’єктивно перешкоджає успішному реформуванню медсестринства. Зокрема в нас практично немає організаторів сестринської справи, які володіють сучасними методами менеджменту і маркетингу, здатні проводити експертизу якості й ефективності медсестринської допомоги в селах та містах. Низькою є укомплектованість галузі організаторами медсестринської справи з освітньо-кваліфікаційним рівнем магістра (часто їх призначають на посади, які повинні комплектуватися медсестрами-молодшими спеціалістами та бакалаврами). Мають місце високі показники роботи медсестер за сумісництвом, недиференційоване навантаження, а відповідно й оплата праці фахівців з різними рівнями освіти (наприклад, головної медсестри із середньою спеціальною і вищою медсестринською освітою). Тобто через відсутність відповідної законодавчої бази та вкрай обмежений перелік посад для медсестер з вищою освітою питання їх працевлаштування остаточно не вирішено. Практично відсутня моральна та матеріальна зацікавленість медичних сестер у вдосконаленні професійних знань і навичок, натомість молоді фахівці стикаються з безліччю проблем під час працевлаштування й адаптації на робочому місці. У світі медичні сестри з вищим рівнем медсестринської освіти (магістр, доктор філософії) виконують не тільки суто медсестринські обов’язки, а й обіймають посади менеджерів лікувальних закладів, проводять науково-дослідницьку роботу з проблем медсестринства, здійснюють фахову педагогічну діяльність у вищих медичних навчальних закладах.
Безперечно, процес реформування медичної освіти в Україні позначився певними позитивними явищами: у суспільстві зламано усталені стереотипи про роль медсестри в комплексі лікувально-діагностичних, профілактичних, реабілітаційних та медико-соціальних заходів, переосмислюється практична роль медсестри-лідера (магістра), іншого вигляду набула колегіальна узгодженість роботи таких фахівців, змінилися стандарти їх професійної поведінки, обсяги і методи роботи тощо. Водночас реформи у цій сфері актуалізували низку проблем. Щоб їх вирішити в перспективі, маємо ретельніше вивчити світовий досвід підготовки фахівців у медичних коледжах й апробувати прогресивні форми роботи на практиці. У розвинених країнах права, обов’язки і професійні функції медичної сестри значно ширші, ніж ті, що передбачені вітчизняним законодавством. Там медсестра — не помічник лікаря, а його партнер.
Взагалі, я поділяю доволі слушну думку моїх колег про те, що медична реформа в Україні мала б початися саме зі змін в організації праці медсестер. Адже первинна допомога, власне, починається саме із медсестри — вона не лише надає першу допомогу хворому, проводить маніпуляції та процедури, цілодобово чергує біля пацієнта, а й подекуди, особливо в сільській місцевості, заміняє лікаря. Ми постійно говоримо про наближення медичної допомоги до населення, про її доступність та якість — хто, як не медична сестра, є найближчою до хворого?!
