Молодий дніпропетровський лікар-онколог Олександр Артеменко добровольцем пішов до лав ЗСУ ще в березні 2014 року, під час першого призову. Кілька місяців своєї річної служби провів в одній з найгарячіших точок АТО — на військовому аеродромі Краматорська. На передовій йому довелося побувати і хірургом, і анестезіологом, і терапевтом, і медбратом. «До такого в медакадемії не готують», — зізнається фахівець.
Ніхто не вірив, що буде війна
Олександр АРТЕМЕНКО, лікар-онколог консультативно-діагностичного відділення КЗ «Міська багатопрофільна клінічна лікарня №4» Дніпропетровської обласної ради»Багато людей — рідні, друзі, колеги — і тоді, і зараз запитують, що спонукало мене вчинити саме так? Пояснюю: особистість кожної людини має багато складових — це риси характеру, професійні якості, внутрішні переконання, зрештою, виховання. Для мене піти захищати батьківщину було справою честі. До того ж, так сталося, що я — перший лікар у родині, а майже всі чоловіки в нашому роду до третього коліна — військові. Коли б не пішов до ЗСУ, а відсидівся вдома, на дивані, — як зміг би потім із цим жити? Узагалі вважаю, що поширений серед українців принцип «моя хата скраю» — це справжня національна проблема, з якою треба боротися. Адже якби не активні й свідомі громадяни, роль яких у перебігу подій важко переоцінити, — бійці добровольчих батальйонів, лікарі, волонтери, ми вже жили б під прапорами іншої країни…
Спочатку нас відправили до пункту постійної дислокації бригади — у селище Гвардійське під Дніпропетровськом. Там протягом кількох тижнів тривала підготовка. Чесно кажучи, ніхто — ні бійці, ні медики, ні командири — насправді не вірив, що буде війна. Гадали, що заняття з тактичної медицини, тренування й стрільби на полігоні — це так, про всяк випадок: ми просто поїдемо на збори та незабаром повернемося додому. Сподівалися, що політики якось домовляться. Але коли мені видали автомат і пістолет, а після прибуття до штабу АТО буквально через тиждень гелікоптером «закинули» до Краматорська, котрий нарівні зі Слов’янськом на той час був найгарячішою точкою на Сході (як згодом — Донецький аеропорт), стало не до жартів.
Найважче далася блокада
Прибувши повітряним шляхом, ми зайняли військовий аеродром Краматорська, збудований ще за радянських часів. Місто й околиці на той момент були окуповані сепаратистами, тому незабаром мені довелося брати участь і в обороні власне летовища, і в подальшому штурмі міста. Усього до аеродрому потрапило четверо лікарів, ані фельдшерів, ані медсестер у нас не було, через що професійні обов’язки та функції змішалися — усі робили те, що наразі було потрібно. Особисто мені доводилося і в унітази хлорку сипати, аби запобігти поширенню кишкових захворювань, і займатися первинною хірургічною обробкою ран, і проводити нескладні оперативні втручання.
Я багато працював у тандемі з начмедом 25-ї бригади Віктором Писанкою. Ми зайняли невеликий одноповерховий цегляний корпус на території аеродрому, який функціонував у режимі медпункту: до нас потрапляли як бійці з мінно-осколковими пораненнями легкого та середнього ступеня тяжкості, так і пацієнти із супутніми патологіями — вивихами, переломами, забоями, застудами, окопними пневмоніями, котрих теж було дуже багато. Адже війна тільки по телевізору — суцільний героїзм і «кіношний» порятунок життів після бою, а в реальності — це ще й безліч звичайних побутових проблем і хвороб.
Умови роботи були ще ті, але ми раділи навіть дахові над головою в нашому імпровізованому «госпіталі» і тапчанам, на які можна було вкласти поранених, аби поставити крапельницю. Ситуація щодо забезпечення медикаментами та інструментарієм також була дуже складною. Від самого початку бракувало практично всього: антибіотиків, кровоспинних і знеболювальних препаратів (нам видавали лише буторфанолу тартрат — синтетичний аналог опіоїдного аналгетика). Перев’язувальний матеріал надсилали старий, що зберігався на складах ще з радянських часів, — пакети вже не можна було назвати стерильними. Працювали тільки завдяки волонтерам, які знаходили можливість діставати необхідні ліки.
Найважчим періодом стала блокада аеродрому, коли ворог оточив його з усіх боків і більше місяця до нас не мали доступу ані наземний транспорт, ані вертольоти. Харчі та боєприпаси із семитисячної висоти скидали на парашутах вантажні літаки. Але найбільшою трагедією для нас, лікарів, була відсутність можливості медичної евакуації поранених. Адже яким би досвідченим фахівцем ти не був, без відповідних умов складні маніпуляції й операції зробити просто неможливо. А про наші умови я вже згадував… Проте ми виходили з ситуації, як могли: кожному доводилося бути одночасно і терапевтом, і хірургом, і анестезіологом, не кажучи вже про навички середнього й молодшого медперсоналу. Часом сам собі дивувався: в екстремальних умовах згадував ті знання та вміння, котрі, як мені здавалося, після закінчення медакадемії назавжди втратив. Одного разу мені навіть довелося застосувати свою першу спеціалізацію — психіатрію, з якої я закінчував інтернатуру. Для купірування психоемоційних перевантажень і зривів у бійців часом вдавався до призначення нейролептиків й транквілізаторів. А в одного хлопця, котрий часто ніс нічні дозори, унаслідок емоційного перенапруження й постійного недосипання взагалі почалися слухові галюцинації. Йому вчувалися то шум мотора, то тріск кущів, то чиясь розмова, і він за помилковою тривогою підіймав увесь гарнізон. Це ставало небезпечним, адже боєць був озброєний. Тоді, після розмови з його командирами, я надав йому професійну допомогу: призначив медикаментозне лікування, провів кілька психотерапевтичних бесід, і незабаром боєць повернувся до норми.
Але все ж найбільше врізався в пам’ять епізод, коли мені довелося оперувати молодого хлопця. Під час ранкового бомбардування осколком 120-міліметрової міни йому поранило нижню щелепу. Витягувати осколки з м’яких тканин я вже, у принципі, звик, але ділянка обличчя-шия — надскладна: там велика кількість нервів, судин, м’язів, які залягають неглибоко, і їх дуже легко ненароком перетнути, порушити, що може значно погіршити стан потерпілого. Поранення бійця було, на перший погляд, не таким уже й страшним — осколок увійшов у нижню щелепу зверху вниз, вхідний отвір був відносно невеликий. Але ми запідозрили недобре: хлопець був дуже блідий, втратив багато крові. Коли щупом пройшли рановий канал, виявили досить великий осколок, що застряг у кістці. Тож перед втручанням, о п’ятій ранку, я дзвонив своєму колезі з Дніпропетровська, завідувачу хірургічним Центром патології голови та шиї нашої лікарні, досвідченому щелепно-лицевому хірургу Марку Комському й детально консультувався. У результаті ми практично в польових умовах провели пацієнту специфічну операцію: дістали осколок, прочистили кишеню, що утворилася під шкірою внаслідок поранення, зробили дренаж й акуратну репозицію, вкололи антибіотики — і боєць одужав, ще й уникнув спотворення.
Згадуючи ті важкі тижні, коли всі ми — і лікарі, й бійці — жили, як-то кажуть, на адреналіні, вважаю своїм обов’язком відзначити, що блокаду ми практично без втрат пережили й витримали в основному завдяки полковнику Сергію Кривонісу, котрий у критичних обставинах проявив себе не тільки вправним командиром, а й талановитим адміністратором. Зараз Сергій Григорович служить у Києві, обіймає посаду першого заступника командувача Сил спеціальних операцій ЗСУ. Для мене він — зразок професіонала військової справи, людина — легенда нашого часу.
Усе, чого нас навчали на військовій кафедрі, морально застаріло
Мої обов’язки на фронті абсолютно не співпали з моїми очікуваннями та з тим уявленням, що сформувалося під час навчання на військовій кафедрі Дніпропетровської медичної академії. Як я розумію, нас готували за стандартами мало не Другої світової війни, і знання, завдяки яким ми отримали офіцерські звання на п’ятому курсі, абсолютно застаріли. Наприклад, за тими стандартами воєнний госпіталь має розташовуватися на відстані 10-15 км від лінії фронту, а я повинен бути в ньому лікарем у білому халаті, зі стерильним інструментом у руках, який надає пацієнтам високоспеціалізовану медичну допомогу. На практиці ж лінії фронту як такої не було, і я їздив на спецоперації разом з усіма — з автоматом, на БТРі, у бронежилеті. До речі, погони і нашивки з червоними хрестами ми в польових умовах знімали, бо і в офіцерів, і в лікарів снайпери сепаратистів намагаються поцілити в першу чергу. Є навіть воєнне прислів’я: один рядовий — це один рядовий, а один лікар — як мінімум, семеро.
Щодо навчання в Гвардійському перед відправленням до зони АТО, то воно теж, чесно кажучи, дало небагато. Навпаки, частіше ми вчили штатних воєнних лікарів, котрі служили за контрактом. Узагалі, наскільки я зараз розумію, до війни армії в Україні не було — як з точки зору необхідних навичок і морально-патріотичного настрою, так і в плані матеріального забезпечення. Тому ми, перший «воєнний» призов, усьому вчилися разом, більше того — на практиці. Ну а щодо забезпечення бійців, скажу лише, що я всі 3,5 місяця перебування на Краматорському аеродромі проходив без каски, тому що залізний виріб зразка 1945 року ні від чого не захищає, а тільки сповзає на лоб і заважає працювати. А сучасну кевларову каску я отримав з рук відомого волонтера Тетяни Ричкової вже після закінчення блокади і повернення до штабу.
Приблизно така сама ситуація і з бронежилетами. Через те що ми не були штатно забезпечені сучасними спецзасобами захисту, під Слов’янськом загинув лікар нашої медроти Андрій Литвиненко з Новомосковська. Він намагався врятувати бійця під перехресним вогнем, і сам отримав смертельне поранення. Якби на Андрієві був бронежилет високого класу захисту, а не застаріле вітчизняне спорядження, побратим лишився б живий, не осиротіли б дві його донечки…
На мій погляд, найголовніше зараз у військовій медицині — це не те, що лікар може зробити своїми руками, не поява нових препаратів і технологій (ними можна швидко опанувати), головне — це дотримання етапів надання медичної допомоги та евакуації. Грубо кажучи, наша професійна логістика. Фельдшер, лікар повинні чітко знати й розуміти увесь алгоритм надання меддопомоги в різних ситуаціях (і зокрема — на полі бою): чи доцільно витрачати час на примітивні маніпуляції на місці, чи краще провести протишокову терапію, спинити кровотечу й відправити бійця далі по етапу — на військовому БТРі до обладнаного госпіталю, де йому гарантовано врятують життя.
У світовій тактичній медицині є таке поняття, як протоколи надання медичної допомоги, де все розписано по пунктах і діють чітко визначені правила. У нас їх немає в принципі. І хоча зараз в Україні з’явилися професіонали-активісти, готові перекласти ці протоколи українською мовою, максимально адаптувавши світові стандарти до наших реалій (хоча це теж дуже складно через бюрократизм вітчизняної системи), проте є й глобальніша проблема — гроші. Адже для втілення цих стандартів необхідна абсолютно інша матеріальна база. Тобто логістика тактичної медицини не працює в нашій країні з двох причин: не затверджена теорія і немає фінансів.
Розумію тих, хто повертається на фронт
Після участі в АТО і року служби в ЗСУ я став чітко розмежовувати для себе поняття «батьківщина» і «держава». І думаю, подібне ви почуєте не тільки від мене. Коли на передовій заходить мова про державу і діяльність її чиновницької «верхівки», то складається враження, що «нагорі» — одні невігласи та зрадники, бо ж інакше звідки беруться абсурдні накази й дії, що свідчать про абсолютну некомпетентність? З іншого боку, озирнувшись навколо, бачиш професіоналів на місцях — офіцерів, рядових, лікарів, — які, не шкодуючи себе, роблять усе можливе задля відновлення миру та нормального життя. І на певному етапі ти воюєш уже навіть не за країну, гімн і прапор, а винятково за людей, що поруч. Ці мої думки влучно ілюструє цитата Хемінгуея з роману «Прощавай, зброє!»: «Ті, хто б’ється на війні, — найкращі люди, і чим ближче до передової, тим більше чудових людей там зустрінеш; зате ті, хто затіває, розпалює і веде війну, — свині, які думають тільки про економічну конкуренцію й про те, що на цьому можна нажитися. Я вважаю: усіх, хто наживається на війні і хто сприяє її розпалюванню, слід розстріляти в перший же день військових дій довіреними представниками чесних громадян своєї країни, яких вони посилають битися».
Війна — це робота по 20 годин на добу, в екстремальних умовах, на адреналіні. Але я прекрасно розумію тих, хто після демобілізації повертається на фронт знову й знову. Тому що те військове життя для багатьох хлопців сьогодні в рази простіше, зрозуміліше і чесніше, аніж цивільне. Для них там усе по-справжньому: життя чи смерть, зрада чи перемога, а тут, за якихось 200-300 км від передової, вирують зовсім інші пристрасті: їх однолітки переймаються новими гаджетами, кольором джинсів чи маркою авто. Щоб поєднати у свідомості вчорашніх бійців ці два світи, допомогти їм адаптуватися, потрібна допомога спеціалістів (психологів, психіатрів) — кажу це і як колишній АТОшник, і як фахівець. Причому, таку допомогу потрібно надавати в обов’язковому порядку. А ще бійцям, які повернулися з війни, дуже важливі розуміння та підтримка оточуючих: рідних, близьких, а то й просто випадкових людей.
Ірина КАДЧЕНКО, спеціально для «ВЗ», м. Дніпропетровськ
