У 2015 році в Закарпатській області зареєстровано 2949 випадків злоякісних новоутворень, що становить 234,7 випадку на 100 тис. населення. Для порівняння, загальноукраїнський показник — 344,5 випадку. Звісно, це може свідчити про відносне благополуччя найзахіднішого регіону України, однак статистичні дані не розкривають тих проблем, з якими щодня стикаються хворі та лікарі.
ВЗ Протягом минулого року, а також цьогоріч в область не надходили препарати, передбачені Загальнодержавною програмою боротьби з онкологічними захворюваннями на період до 2016 року. У чому причина, на вашу думку?
— На сьогодні жодного препарату за цією програмою не отримало не тільки Закарпаття, а й інші регіони. На останній нараді в Міністерстві охорони здоров’я нам обіцяли, що поставки, можливо, відбудуться через 2-3 місяці. Закупівля онкологічних препаратів для України доручена міжнародним організаціям, але особливий порядок проведення таких процедур оптимізму не вселяє.
Збирати заявки на препарати на минулий рік розпочали лише в липні 2015-го — так це питання, видно, «цікавило» наше Міністерство. Протягом двох тижнів ми опрацювали й подали всю необхідну інформацію, але ліків так і не отримали.
Андрій РУСИН, головний лікар Закарпатського обласного клінічного онкологічного диспансеру, доктор медичних наук, професорВЗ Тобто на сьогодні Закарпатський обласний клінічний онкологічний диспансер фінансується тільки за кошти обласного бюджету? Наскільки їх вистачає?
— Почну з того, що я свого часу намагався прорахувати необхідне для області фінансування на основі канцер-реєстру, стандартних протоколів лікування, приблизної кількості пацієнтів, які потребують того чи іншого виду терапії. Для нормального забезпечення диспансеру необхідно було близько 70 млн грн. На сьогодні з бюджету області ми отримуємо 7 млн грн (разом із державним фінансуванням це становило б трохи більше 10 млн грн). Крім того, у нас є близько 10 залучених програм, завдяки яким отримуємо безкоштовні ліки для пацієнтів. Проте без препаратів, котрі нам мала б постачати держава, на 100% забезпечити потреби хворих неможливо.
Звісно, пацієнти змушені купувати ліки за власний кошт, особливо ті, що хочуть отримати лікування на сучасному рівні, — препаратами, закупити які ми собі дозволити не можемо.
ВЗ А якщо не за свої гроші, то як іще хворі можуть отримати ліки? Чи діють якісь фонди або лікарняні каси, які допомагають у придбанні, скажімо, препаратів для хіміотерапії?
— Звісно, є різні фонди, є обласна програма «Турбота», але це — точкові механізми, що можуть допомогти в конкретному випадку, однак не вирішують проблеми докорінно. На мою думку, варто віддати цільові субвенції в регіони. У медицині сьогодні є цілком прозорий механізм — державне регулювання цін на препарати, які можуть закуповуватися за державні кошти. Варто прийняти перелік таких ліків, дозволити закуповувати їх безпосередньо державним закладам охорони здоров’я, провести перемовини з виробниками, спланувати систему закупівель, і проблему буде подолано. Крім того, вирішити це завдання допоміг би перехід до страхової медицини. Проте, на жаль, далі розмов про це справа не просувається.
ВЗ Наскільки забезпечений ваш заклад діагностичним обладнанням? Який спектр оперативних втручань виконується?
— Діагностичним обладнанням ми забезпечені практично повністю. Немає, скажімо, апарату МРТ, але ми його заміняємо спіральним 16-зрізовим комп’ютерним томографом, який подарував нам Благодійний фонд «Розвиток України» у 2012 році. Маємо нове ендоскопічне обладнання, сучасну лабораторію, також співпрацюємо з основними великими лабораторіями України. Щодо оперативного лікування, то пропонуємо практично увесь спектр послуг, окрім певних вузькоспеціалізованих втручань, наприклад, нейрохірургічних. Проте така висококваліфікована допомога надається в Обласному клінічному центрі нейрохірургії та неврології.
Тобто проблем зі звичайною діагностикою чи оперативними втручаннями немає, чого не можна сказати про раннє діагностування онкологічних захворювань — скринінги. Звісно, на скринінгові програми потрібні кошти. Але їх можна зекономити на лікуванні, бо якщо пацієнта з раком першої стадії ми здатні вилікувати, скажімо, за одну тисячу гривень, то на лікування (часто — паліативне, спрямоване в основному тільки на продовження життя та полегшення страждань пацієнта) хвороби в четвертій стадії доведеться витрачати десятки, сотні тисяч гривень фактично без значного позитивного результату. Про збереження здоров’я та життів наших громадян тут годі й говорити. Але, як не прикро визнавати, скринінг, фактично, в Україні відсутній — задекларовані програми раннього скринінгу шийки матки та мамологічні дослідження, на жаль, де-факто не працюють.
Віктор ЛАЗОРИК, спеціально для «ВЗ», м. Ужгород
