Модним словом «кінезітерапія» зараз прийнято називати будь-яку методику, пов’язану з фізичною реабілітацією. З одного боку, це сприяє популяризації такого виду лікування, з іншого — заміна понять не є цілком коректною. Адже «терапія рухом» охоплює увесь комплекс реабілітаційних вправ, за допомогою яких лікар може суттєво поліпшити стан здоров’я своїх пацієнтів. Тож чому лише одиниці користуються потужним арсеналом цих засобів?
Скринька складно відкривалась
Невідомо, коли конкретно людство вирішило, що терапія за допомогою фізичних вправ — це дещо зі світу фантастики, але саме такий імідж закріпився за нею в офіційній медицині. І навіть ті лікарі, які призначають хворим кінезітерапію, ставляться до неї з часткою недовіри.
«Річ у тім, що все сучасне лікування побудоване на прийомі препаратів. Медичних працівників із самого початку націлюють не на підтримання здоров’я, а на пошук хвороби і підбір фармакологічних засобів для її усунення. Кінезітерапією лікарям просто не цікаво займатися, оскільки вона потребує затрат часу і власних зусиль, на відміну від призначення таблетки. Недбайливе ставлення до лікувальних вправ формується у майбутніх лікарів ще під час навчання у вишах. Адже на ознайомлення з методами фізичної реабілітації виділяється лише 40 академічних годин. І навіть якщо за цей час ми встигаємо щось донести до студента, на інших дисциплінах йому пояснюють, що «це лише теорія», «несерйозний» предмет. Звідси й імідж кінезітерапії», — вважає Василь Коршак, доцент кафедри фізичної реабілітації і спортивної медицини Національного медичного університету ім. О.О. Богомольця, кандидат медичних наук.
Але головною причиною епізодичного використання лікувальних вправ у медичній практиці спеціаліст назвав усе‑таки недостатню обізнаність щодо їх застосування і користі.
«Єдине протипоказання для кінезітерапії — це неадекватне використання. Потрібно чітко розуміти, які рухи у разі якого захворювання слід рекомендувати пацієнтові. Як і в будь-якій терапії, тут на першому місці — індивідуальний підхід. Тому важливо дуже добре знати фізіологію людини», — підкреслив В. Коршак.
Своєчасна допомога
Незважаючи на песимістичні оцінки фахівців, лікування рухом усе‑таки поступово стає популярним — про це свідчить велика кількість приватних клінік і «центрів здоров’я», які охоче пропонують клієнтам таку послугу.
А пропозиція, як відомо, завжди з’являється там, де є попит.
Перш за все його забезпечують пацієнти із захворюваннями суглобів, хребта і м’язів, яким фізична реабілітація життєво необхідна. Окрім того, її рекомендують як безопераційну терапію опущення внутрішніх органів та корекцію жіночого здоров’я.
У кінезітерапії цінне те, що вона є активним методом, під час якого хворий повноцінно бере участь в оздоровчому процесі. Таким чином, зростає мотивація, у пацієнта з’являється віра у власні сили і в те, що встановлено контроль над хворобою, у результаті чого прискорюється відновлення.
Техніка кінезітерапії досить проста. В її основу покладено реальні клінічні досягнення та результати наукових досліджень м’язової системи людини, фізіології і біохімії процесу скорочення м’язових волокон, а також їх впливу на опорно-руховий апарат. Лікування правильними рухами припускає адаптовані, силові дії, які поступово зростають, з урахуванням анамнезу пацієнта, вікових, фізіологічних та інших особливостей і супутніх основному захворювань. Поступове навчання правильних (простих і складних) рухів призводить до їх нейрорефлекторного закріплення і відновлення трофіки та обміну речовин у кістково-м’язовій системі. Найчастіше лікування здійснюється за допомогою спеціальних лікувально-реабілітаційних тренажерів, наприклад підвісних слінг-системі. Однією з основних вимог під час проходження лікувального або реабілітаційного кінезітерапевтичного курсу на підвісних та інших тренажерах є правильне дихання, інакше будь-який рух, виконаний у рамках програми занять, втрачає свій лікувальний ефект.
В. Коршак відмічає, що за умови адекватного використання методами кінезітерапії можна лікувати будь-яку хворобу, і правильна статична поза допоможе навіть за гострої кровотечі.
«Але кінезітерапію слід застосовувати одразу, щойно людина звернулася по медичну допомогу. Популярний серед лікарів підхід «спочатку будемо лікувати, а вже потім перейдемо до реабілітації» — не є правильним. Адже, якщо довго чекати, на місці травми з’явиться сполучна тканина, і відновлювати вже буде нічого», — наголосив В. Коршак.
Панацеї немає
Проте, напевно, більшість лікарів-хірургів, травматологів та ортопедів не відмовилися б від застосування кінезітерапії.
«Цей метод добре зарекомендував себе як допоміжне лікування, і коли я бачу в цьому потребу, обов’язково призначаю кінезітерапію пацієнтам, розповідаю їхнім родичам, що саме і як потрібно робити. Але все‑таки я не вважаю її панацеєю. Попри все бажання, без лікарських засобів нам не обійтись», — висловив свою точку зору Павло Васильєв, лікар-хірург (м. Харків).
Є й інший бік медалі: широка практика кінезітерапії потребує ретельного вивчення її методів, на яке в медичних працівників часто просто не вистачає часу. Щоб зрозуміти обсяги навантаження цих спеціалістів, достатньо подивитись на чергу під їхніми кабінетами. Питання могло б розв’язати підвищення обізнаності щодо користі такої терапії. Але поки на державному рівні цьому не приділяється достатньо уваги, залишається лише самоосвіта.
За рекомендацією спеціалістів кафедри фізичної реабілітації і спортивної медицини Національного медичного університету ім. О.О. Богомольця, корисними у цьому розрізі будуть такі книги: «Роздуми про здоров’я» М. М. Амосова, «Біологічні часи» І. А. Хасанова, «Біологічні ритми» Ю. Ашофф.
Що стосується ефективності кінезітерапії, то кожен спеціаліст може самостійно вирішити для себе це питання, застосувавши вказані методи під час лікування хворих і подивившись на отримані результати.
Марина ЧІБІСОВА, спеціально для «ВЗ»
Спираючись на авторитет
Різноманітні фізичні вправи з лікувальною метою в разі захворювання хребта почали застосовувати на території України ще з XVI ст. Про це свідчать збережені рукописні документи — «лікарські порадники». Однак наука про лікувальне застосування фізичних вправ стала розвиватися лише з II половини XVIII ст. У 1765 р. у Петербурзькій академії наук відомий анатом, академік Олексій Протасов прочитав лекцію «Про необхідність рухів для збереження здоров’я». Видатний терапевт, професор Нестор Максимович-Амбодик у 1786 р. писав, що «тіло без руху подібне до стоячої води, яка пліснявіє, псується, гниє». Відомий ортопед-травматолог, академік Іван Буш у 1810 р. вказував на потребу виконання спеціальних вправ для запобігання тугорухливості суглобів хребта після ушкоджень. Відомий терапевт, професор Матвій Мудров у 1829 р. вважав корисним раціональне поєднання руху і спокою відповідно до перебігу захворювання хребта. Геніальний хірург, анатом, педагог, основоположник військово-польової хірургії та класичної топографічної анатомії, професор Микола Пирогов у 1855 р. писав, що «для боротьби з атрофією м’язів кінцівок у разі поранень слід застосовувати спеціальні вправи на зміцнення м’язів спини». Великого значення надавали лікувальному використанню фізичних вправ засновники російської терапевтичної школи, професори Сергій Боткін і Григорій Захар’їн.
Потреба часу
Ураження опорно-рухового апарату у більшості людей розвиваються на тлі малорухливого способу життя, надмірної маси тіла, змін екологічних умов та інших несприятливих чинників. Дуже поширеним захворюванням при цьому є остеохондроз хребта. Властиві йому дистрофічно-дегенеративні зміни міжхребцевого диска посилюються віковими змінами диска та природним погіршенням трофіки, що у важких випадках призводить до формування грижі міжхребцевого диска. Єдиним можливим способом посилення живлення диска є посилення процесів осмосу і дифузії з навколишніх тканин, і перш за все зв’язково-м’язових структур. У 1952 р. відомий учений Charnley J. своїми дослідами підтвердив здатність диска вбирати фізіологічний ізотонічний розчин, збільшуючи при цьому свою вагу на 60‑100 % і підвищуючи внутрішньотканинний тиск до 150‑250 мм рт. ст. Дана обставина є теоретичною передумовою, яка певною мірою обґрунтовує потребу проведення хворим із дистрофічно-дегенеративними захворюваннями хребта тривалих курсів спеціальних фізичних вправ, і насамперед у вигляді специфічної адресної кінезітерапії.
Обережна практика
Одним із популярних напрямків, за яких сьогодні пропонується використовувати метод кінезітерапії, є лікування опущення внутрішніх органів у жінок. Кінезітерапевти стверджують, що відновити ушкоджену промежину і повернути органи тазового дна в нормальне анатомічне ложе можна, виконуючи низку спеціальних вправ із обов’язковим навчанням декомпресійного дихання, яке знижує вплив внутрішньочеревного тиску на тазове дно. Однак дію таких вправ на організм жінки ще недостатньо вивчено. Тому акушери-гінекологи не поспішають використовувати їх у своїй практиці.
