Коли у 2014 році почалася перша хвиля мобілізації, Анатолій Пархомчук, стоматолог за фахом, попросився на фронт добровольцем. Він і гадки не мав, що згодом йому доведеться очолити медслужбу Полтавського батальйону територіальної оборони і що з нього вийде не лише хороший військовий лікар, а й успішний організатор, керівник, який повністю відповідатиме за здоров’я ввірених йому бійців.
Починати доводилося з нуля
Незадовго до початку війни на Сході я працював науковим співробітником однієї з кафедр Української медичної стоматологічної академії, але потім звільнився, поринув у сферу інформаційних технологій, створював власні сайти. Російська агресія приголомшила, і я, звичайно, не міг залишитися до цього байдужим — одразу прийшов із заявою у військкомат. Але мобілізували мене тільки в квітні.
Анатолій ПАРХОМЧУК, начмед Полтавського батальйону територіальної оборони, лейтенантПетро Васильович справді провів зі мною, як тепер кажуть, кілька корисних тренінгів, подарував книгу з військово-польової медицини, а далі доводилося самому набувати досвіду, опановувати військову медицину на практиці.
Спочатку передбачалося, що наш батальйон охоронятиме важливі стратегічні об’єкти області, боротиметься із ворожими парашутистами, лазутчиками, запобігатиме терактам. 10 травня 2014 року закінчилося його формування. До складу батальйону ввійшло понад 400 осіб, половина з яких в армії не служила. Найстаршому — 50 років, наймолодшому — 20. Часу на ретельний добір особового складу не було, медкомісії ніхто не проходив. Але керівництво дякувало військкомату і за це.
Так само поспіхом створювалася й медична служба батальйону, очолити яку довірили мені. Крім мене у штаті медпункту — один фельдшер, два санітари, два санінструктори та чотири водії. У кожній роті був стрілок-санітар: боєць з навичками надання першої медичної допомоги на полі бою. Це теж доводилося опановувати на ходу. Таких у батальйоні було близько десяти осіб.
Організаційних питань постало безліч: приміщення, транспорт, ліжка, інструменти, тубуси, сухожарові шафи, перев’язувальний матеріал, найнеобхідніші ліки — цим забезпечив Департамент охорони здоров’я облдержадміністрації. Його директор Віктор Лисак переймався всім, допоміг придбати навіть матраци. І все ж у перші місяці оборони з ліками було сутужно. Уже згодом, на фронті, це питання було майже знято з порядку денного: зародився волонтерський рух, медики різних підрозділів виручали один одного, ділилися останнім. У травні 2014-го ми й гадки не мали, що батальйон територіальної оборони області захищатиме не тільки свій регіон, а й добряче помотається по всій Україні, відстоюючи її рубежі.
Із Полтави — на Харківщину, з Придністров’я — на Донбас
Війна ставала жорсткішою. Точилися бої за Слов’янськ, Краматорськ. На Харківщині виникла потреба у захисті важливих стратегічних об’єктів. Саме тоді наш батальйон перекинули під Чугуїв — обороняти військовий аеродром. Там не було запеклих боїв, але ми щодня стикалися з різними провокаціями: вибухами на залізничних коліях, нападами на блокпости. Ось тоді-то й довелося вперше обробляти кульову рану.
Згадую одного солдата із тяжким пораненням стегна. На місці йому надали невідкладну допомогу й доправляли до найближчої лікарні. Стан постраждалого тяжкий. Шукаю серед ночі препарати крові для переливання — відгукується пологовий будинок в Ізюмі, дає плазму, і це рятує бійця. На жаль, ногу йому все-таки довелося ампутувати. Доліковувався він уже в Харківському військовому центральному госпіталі. До останніх днів перебування в цьому регіоні ми по черзі провідували нашого побратима.
Якщо хтось думає, що лікар на війні займається лише медичною справою, то помиляється. Доводилося мені й підміняти бійців у караулі, і виконувати інші військові обов’язки. Пам’ятаю: дощ ллє як із відра. На посту — наш водій. А вранці йому вирушати в рейс. Підходжу, змінюю його. Тут якраз командир батальйону підполковник Петренко обходить пости.
«Пархомчук, ти? — запитує здивовано. — Чому тут?» — «Водію завтра в рейс, Іване Михайловичу, тому й прийняв таке рішення», — відповідаю.
Після Харківщини нас перекинули на оборону рубежів Придністров’я. Уздовж кордону діяла майже 12-тисячна російська армія за підтримки ФСБ і так званого Чорноморського козацтва. Їх мета — розхитати ситуацію на Одещині, тому й роздмухували національні та релігійні протиріччя, поширювали чутки про нібито нашу українську меншовартість.
Час перебування Полтавського батальйону на Одещині запам’ятався суцільними обстрілами, провокаціями, агресивною антиукраїнською пропагандою. Наші бійці добре відзначилися там: охороняючи Кучурганське водосховище, виловили ворожих водолазів, що переправляли на територію України вибухівку та російську пропагандистську продукцію. За це хлопці отримали подяку від командування Військово-Морських Сил України. А в мене як у начмеда ці місяці були напруженими й тривожними: військові масово хворіли на ГРВІ та інші інфекції, у них загострювалися хронічні хвороби — артрити, артрози, ревматизм тощо. Можливостей вилікувати пацієнтів в умовах проживання в наметах не було. Нас дуже підтримала тоді Котовська міська лікарня.
Наприкінці листопада ми вже перебували безпосередньо в зоні АТО. Пам’ятаю такий випадок: солдати міняли позицію. В одного з них був у руці заряджений підстволовий гранатомет ТП-25. І от під час руху він раптово спрацював. Слава Богу, граната вибухнула на висоті 25 метрів, інакше б загинули всі, а так лише постраждала кисть руки того бійця, який держав гранатомет.
Отримую наказ командира батальйону негайно прибути в названий район і надати пораненому допомогу. Домчавши на машині на місце пригоди, бачу: допомогу постраждалому вже надано — стрілок-санітар спрацював оперативно й професійно. Доповідаю командиру: «Товаришу підполковнику, джгут накладений, рана забинтована, знеболювальне постраждалому введене…»
Пораненого ми доправили в Новоайдарську міську лікарню. Завдяки умінню й оперативності стрілка-санітара пальці бійцю вдалося зберегти.
Хочу відзначити, що вже наприкінці 2014 року ситуація з медикаментами значно покращилася. Багато ліків нам доставляли волонтери: Полтавська обласна комунальна установа «Полтавафарм», фірма «Тріоль», футбольний клуб «Ворскла», волонтерська організація «Батальйон небайдужих». Тісні стосунки й взаємна підтримка налагодилися й з іншими військовими підрозділами. Наприклад, медики батальйону «Айдар» нас часто виручали з ліками, ділилися ними і колеги з 92-ї, 17-ї, 24-ї бригад. Разом з ними їздив на передову. Ми возили туди перев’язувальний матеріал, знеболювальні та інші препарати, вчили бійців надавати один одному першу допомогу.
Для сепаратистів і російських найманців закони не писані
Відомо, що за нормами міжнародного права автомобіль із червоним хрестом обстрілу не підлягає. Але в АТО ми зіткнулися з протилежним: на військові машини із санітарним маркуванням ворог влаштовував справжнє полювання. Подейкують, що за вбитого медика сепаратистам добре платили. Загинули два екіпажі з 59-го мобільного госпіталю. Після першої атаки хлопці були ще живі. Вони кричали: «Ми медики, не стріляйте!» Але їх вже на місці добивали з автоматів. Пораненого ж, якого везли, вибуховою хвилею викинуло в кущі. Потім його підібрали наші, надали допомогу, і він розповів цю жахливу історію. Подібний трагічний випадок стався і під Дебальцевим — загинув увесь екіпаж санітарної машини.
Згадую, як хлопці з батальйону «Айдар» в місті Щастя відновлювали для себе потрощений автомобіль, котрий віддала їм місцева станція швидкої допомоги. Попрацювали на славу — залишилося тільки замінити колеса. І от одного разу з ворожого боку почали трощити лікарню, у дворі якої стояла ця машина. Її майже всю розбили, а старі, непридатні колеса… вціліли.
Або ще один випадок — під Трьохізбенкою. До командування батальйону звернулися місцеві жителі, благаючи допомогти переправити на той берег (окупована територія — Ред.) паралізованих батьків… І допомогу надати не маємо права, і відмовити совість не дозволяє: свої ж люди, українці! Командир, підполковник Петренко зв’язався тоді з командуванням сектора. Там дозволили, але попередили: «Будьте уважні — можливі провокації».
Наші бійці завантажили немічних людей у санітарний автомобіль, маркування з нього зняли і вночі рушили до мосту. Їхали обережно — будь-який звук міг викликати вогонь з іншого боку. А на мосту вже чекали батьків донька з чоловіком, що прибули з Луганська. На руках вони перенесли стареньких через міст. Довго ще не могли отямитися від тривоги й хвилювання і за тих людей, і за наших бійців.
Уроки військового досвіду
Коли я сьогодні гортаю в пам’яті сторінки історії військового досвіду нашого батальйону, розумію: нам вдалося неможливе! Бійці оволодівали навичками в умовах війни, мужніли, ставали справжніми воїнами.
Про тонкощі військово-польової медицини неможливо було дізнатися із застарілих підручників — вони писалися для медиків часів Другої світової війни. У складних випадках я вишукував необхідне в інтернеті. А ще дуже вдячний за науку з тактичної медицини начальнику медичної служби сектора полковнику Олександру Столяренку: він завжди допомагав порадами, підказував важливі речі, особливо, коли ми опинилися в зоні АТО.
Сьогодні, на мою думку, слід докорінно змінити принципи і методи військово-польової медицини в умовах так званої гібридної війни. Тактична медицина в цій ситуації має бути спрямована на підготовку особового складу до надання першої медичної допомоги. Людина повинна вміти сама собі допомогти. Під Кримським наші бійці це швидко засвоїли.
Не можу обійти стороною й проблему військової бюрократії: нам щодня доводилося заповнювати якісь журнали, книги обліку, листки, картки, звіти і все це тягати із собою. Можливо, уже настав час налагодити електронний облік інформації? Ми ж живемо у вік комп’ютерних технологій!
Узагалі, інколи складалося враження, що штабні працівники перебувають у якійсь паралельній реальності. Пам’ятаю, як від одного генерала АТО прийшло розпорядження: привести в повну бойову готовність… реанімобілі. А їх у нас і близько не було! Ми мали одну «Газель», на яку завжди не вистачало пального, старенький УАЗик, ГАЗ-66, що ледве дихав, та «Газель»-маршрутку для транспортування поранених.
Хочу сказати й про наші побутові умови. Звичайно, війна є війна, і про комфорт тут не йдеться. Але мені як лікарю доводилося констатувати: більше половини бійців перехворіли на пневмонію. У зоні АТО підрозділ розмістили на проживання в підвальному приміщенні. Уявіть собі: щодня пил, вологість — навіть автомати вкривалися пліснявою, а що вже говорити про людину!
І все ж, попри незручності, небезпеку, напруження, ми знайшли на фронті найцінніше — бойове братерство, що давало нам такі необхідні в тих умовах почуття ліктя й упевненості один в одному…
Ми з колегами намагалися удосконалити медичну службу. Вже після демобілізації за ініціативою медиків з «Айдару» хотіли створити мобільні групи у складі медика, водія, тактика, сапера для інструктажу бійців на передовій. Звернулися з цією пропозицією до Міноборони, але отримали у відповідь: «Потреби в цьому не бачимо». Хоча вона була і є — немає тільки бажання в чиновників.
Нашому батальйону пощастило: ми єдиний підрозділ, військовослужбовці якого всі до єдиного повернулися додому живими!
Але війна не полишає наших душ. У себе в Полтаві у клубі юних десантників «Гвардія» вже майже півроку треную майбутніх захисників Вітчизни, аби ті не тільки набули хорошої фізичної форми, а й оволоділи навичками першої медичної допомоги. Активно займаюся волонтерством: разом з однополчанами допомагаємо бійцям АТО — возимо туди продукти, теплі речі, запчастини для техніки тощо. Це дає мені змогу на рівних потискати руки нашим мужнім хлопцям, які сьогодні там, на фронті, боронять Україну.
Записав Андрій КОНДРАТЮК, спеціально для «ВЗ», м. Полтава
