Тернопільщина: Допомога пацієнтам із ПТСР має бути професійною

Воєнні дії на Сході України, трагічна загибель тисяч людей спричинили гострі стресові ситуації, що виходять за межі звичного людського досвіду. Вивченням психологічних аспектів посттравматичного стресового розладу (ПТРС) в осіб, які пережили збройні конфлікти та інші психотравмівні події, займається кафедра неврології, психіатрії, наркології та медичної психології Тернопільського державного медичного університету ім. І. Я. Горбачевського, фахівці якої розробили та впровадили в клінічну практику терапевтичну програму для таких пацієнтів.

ВЗ Які прогнози фахівців щодо ПТСР?

— Кілька років тому на базі нашої кафедри ми створили загін миттєвого реагування для психологічної допомоги постраждалим внаслідок надзвичайних ситуацій. Зрозуміло, він був зорієнтований на «мирних» мешканців, ніхто й гадки не мав, що в Україні розгорнеться справж­ня неоголошена війна і нашими пацієнтами стануть уже військові.

Олена ВЕНГЕР, доцент кафедри неврології, психіатрії, наркології та медичної психології Тернопільського державного медичного університету ім. І. Я. Горбачевського

ВЗ Які ще діагнози окрім ПТСР встановлюєте пацієнтам?

— Психічні порушення в постраждалих при збройних конфліктах значною мірою зумовлені бойовим стресом. Основними серед них були фонові психотравмівні фактори, особливості індивідуальних реакцій на вітальну заг­розу, психічний і загальний шок, отриманий у момент бойових дій, поранення тощо. Щодо діагнозів, то в спектр відхилень психічного стану комбатантів потрапили різновиди розладу адаптації: бойова стресова реакція, бойова втома, реактивні стани, найтяжчі форми бойової психогенної патології.

ВЗ На що радили б звернути увагу колегам у лікуванні військових?

— У Тернопільській обласній психоневрологічній лікарні ми обстежили 67 учасників бойових дій у зоні АТО і виділили низку чинників, характерних для цих осіб. Увагу спеціалістів хочу привернути до особливостей клінічної картини комбатантів, яких ми умовно поділили на дві групи реагувань. Частина таких пацієнтів характеризувалася експлозивними вибуховими реакціями, а інші, навпаки, «ховалися в себе», не хотіли спілкуватися, всіляко уникали міжособистісних контактів, але в усіх ми діагностували астенічний синдром. Тому терапевтичне лікування призначали, орієнтуючись на ці чинники. Спершу застосовували анксіолітики та нейролептики в низьких дозах, але для усіх пацієнтів обов’язковими були сеан­си психотерапії.

Варто зауважити, що в осіб, які зазнали впливу бойового стресу, спостерігається збільшений рівень загальної захворюваності на соматичні розлади (при цьому психічна і соматична патологія взаємообтяжують одна одну). Соматичні прояви в цих пацієнтів були яскраво вираженими; в одного хворого діагностували 4-5 таких захворювань. Загострювалися не тільки хронічні недуги, а й уперше виявлені зах­ворювання, скажімо, бронхолегеневої системи чи травного тракту. Тому запрошували до співпраці інших спеціалістів. Також ми зауважили, що чоловіки, котрі перебували в зоні бойових дій понад три місяці, потребували тривалої медикаментозної корекції.

ВЗ Чи завжди ваші пацієнти позитивно сприймають процес лікування?

— За час перебування у лікарні в багатьох хворих сформувалися негативні психологічні стресові реакції, що мали демонстративний або опозиційно-викликаючий характер. Вони вис­ловлювали своє невдоволення з приводу лікування, побутових умов перебування в медзакладі, харчування та проявляли його в доволі демонстративній формі, болісно сприймали ті чи інші дії оточуючих, вимагали до себе посиленої уваги. Розуміючи це, ми намагалися вплинути на процес комплексно: за допомогою медикаментозної терапії та реабілітаційних методик. З одного боку, у процесі комплексних лікувально-реабілітаційних заходів спостерігалося досить швидке покращення суб’єктивного стану (кількість скарг на стан здоров’я та рівень ситуаційної тривоги помітно зменшувалась), але при цьому ми зауважили деяке зниження показників поведінкової саморегуляції, моральної нормативності та здатності до успішного спілкування з оточуючими. У такій ситуації важливу роль відіграла психотерапія, зокрема сімейна.

Деякі з комбатантів були занепокоєні тим, що не можуть знайти себе в мирному житті, тому відчували потребу знову повернутися в зону АТО, де все діє, як злагоджений механізм, — надходять чіткі команди, а ти їх, не замислюючись, виконуєш. Удома їм непросто відшукати свою нішу, адже все потрібно починати спочатку. І ось тут головне завдання лікаря та медсестри — допомогти людині соціально адаптуватися.

ВЗ Інколи люди сумніваються або не вірять у результати лікування, тому й намагаються впоратися самотужки, оминаючи фахівців. Чи існує ефективна терапія для подолання ПТСР?

— Існує. Виходячи із соціальних, психологічних потреб цих пацієнтів, ми розробили цілу програму їх реабілітації, що ґрунтується на раціональній, поведінковій психотерапії, застосовували біхевіор-терапію, також вони відвідували сеанси стрес-менеджменту, які проводять спеціально підготовлені фахівці лікарні. Зважаючи на те, що психотерапевтичні заходи — це лікування не одного дня, пацієнти й після виписування зі стаціонару приходять на ці заняття. Серед медикаментозних і психотерапевтичних методів лікування ми обираємо ті, котрі значно пришвидшують соціалізацію комбатантів.

Особливу увагу медпрацівників мені хотілося б звернути на когнітивні порушення. Фахівці нашої кафедри розробили спеціальні опитувальники для їх виявлення. Як з’ясувалося в процесі діагностичних тестувань військових, когнітивні симптоми не завжди виражені, проте згодом можуть проявитися доволі яскраво. Як приклад можна привести знижену здатність мислити або концентрувати увагу, труднощі під час самостійного прийняття рішення. Практично щоденно наші фахівці відзначали моменти психомоторного збудження, або навпаки — загальмованості (за спостереженнями інших людей, а не тільки за суб’єктивними відчуттями). У таких випадках ми застосовуємо ноотропи й антидепресанти, які ефективні при тяжких депресіях: у них швидкий початок дії, висока здатність усувати резидуальну симптоматику та підвищувати якість ремісії. Навіть найпрос­тіші з них демонструють гарні результати. Розробили та впровадили в клінічну практику терапевтичну програму для таких пацієнтів, що містить засоби фармакотерапії з комбінуванням антидепресантів, транквілізаторів, тимостабілізаторів, ноотропних препаратів та психотерапію, а на завершальному етапі — профілактичне лікування тривалістю до 3 років.

Узагалі ж ПТСР — це нормальна реакція організму на екстремальну ситуацію. І завдання психіатра полягає в тому, аби підібрати лікування, що дасть пацієнтам окрім кращого самопочуття ще й можливість рухатися вперед та досягати більшого.

ВЗ Чи ділитеся знаннями про ПТСР й навичками щодо його лікування з іншими фахівцями?

— Понад рік тому наш університет за підт­римки Університету ім. Гранта МакЮена (MacEwan University, Едмонтон, Канада) розпочав проект «Сестринська ініціатива — медсестри щодо полегшення психічної травми», у рамках якого в навчальний процес підготовки медичних сестер ввели елективний курс «Посттравматичний стресовий розлад». Апробація цього курсу відбулася на базі бакалаврату Навчально-наукового інституту медсестринства Тернопільського державного медичного університету (ННІ медсестринства ТДМУ). Координатори проекту — ректор ТДМУ професор Михайло Корда та директор ННІ медсестринства ТДМУ доцент Світлана Ястремська — акцентували увагу на його професійному викладанні, відтак запросили до співпраці викладачів нашої кафедри. Кілька місяців команда науковців трудилася над створенням навчальної прог­рами елективного курсу — опрацьовували матеріали, надані канадськими партнерами, проводили переклади, структуризацію лекційних викладів, практичних занять. За основу взяли досвід фахівців Канади, багато власних напрацювань привнесли наші науковці, використавши матеріали зі своєї практики й адаптувавши їх до сучасних україн­ських реалій.

Ґрунтовно опрацьований та апробований матеріал побачив світ у сигнальному примірнику підручника для медсестер «Посттравматичний стресовий розлад». Він складається з 5 розділів, у яких розглянуто аспекти психологічної травми, посттравматичного стресового розладу, роботи з військовими, а також з тими категоріями фахівців, котрих може торкнутися синдром професійного вигорання, — медиків, волонтерів, рятувальників, соціальних працівників. До початку 2015-2016 навчального року ми розробили програму та методичне забезпечення викладання цього елективного курсу, що передбачає вивчення ПТРС і закріплення отриманих знань.

До слова, елементи діагностики та лікування ПТРС, апробовані під час проекту, застосовуємо в лікарській практиці, беручи участь у наданні допомоги постраждалим у бойових діях, консультуючи амбулаторних хворих, що зазнали впливу психотравмівних подій.

Наостанок хочу зазначити: сучасна медична сестра має стати активним учасником (а не бути пасивним спостерігачем) комплексного лікувального процесу хворих із ПТСР. Володіючи певним арсеналом знань, вона має право встановлювати медсестринський діагноз, проводити сестринську психотерапію, забезпечувати базові потреби пацієнта. У її силах зробити все для того, аби якомога швидше повернути людину до повноцінного життя.

Лариса ЛУКАЩУК, спеціально для «ВЗ», м. Тернопіль