Два роки на Сході України пліч-о-пліч з військовими — українські медики. Вони ризикують власним життям, витягуючи з-під обстрілів поранених бійців, в екстремальних умовах рятують життя солдатам. І це тоді, коли на фронті не вистачає ні інструментів, ні медикаментів. У них своє, нелегке і не менш важливе, поле бою — операційні.
У травні 2014 року, коли на Сході України загострилася ситуація, я прийняв найважче для себе і для своєї родини рішення — поїхати медиком-добровольцем у зону проведення антитерористичної операції. Дізнався, що можна заповнити анкету на сайті батальйону «Донбас». Так і зробив. Але відповіді не дочекався, ніхто мені навіть не зателефонував. Коли увірвався терпець, то в соцмережі Facebook зайшов на сторінку тодішнього командира батальйону Семена Семенченка і залишив йому приватне повідомлення: «Невже на війні не потрібні анестезіологи?» Буквально через півгодини мені зателефонували від комбата і сказали, куди приїхати.
Те, що я лікар, приховувалося до останнього
Анатолій КОНОНОВ, лікар-анестезіолог КЗ «Сумський обласний клінічний онкологічний диспансер»Спершу до мене вийшов їх лікар. Він влаштував таку собі експрес-співбесіду, після якої мене одразу зарахували в добровольці. Більше місяця разом з іншими бійцями проходив підготовку. Нас вчили, як користуватися зброєю, викладали тактичні та бойові прийоми. Під кінець курсу навчання перед нами неочікувано постало питання: що робити далі? Річ у тому, що з нас планували сформувати батальйон під назвою «Крим». Проте йому так і не судилося бути. В основному, з політичних причин.
Нам сказали обирати: або батальйон Міністерства внутрішніх справ «Золоті Ворота», або батальйон Збройних сил України «Київська Русь». Чесно кажучи, після подій на Майдані, де «відзначилася» наша «доблесна» міліція, воювати пліч-о-пліч з їх колегами бажання не було. Тож разом із хлопцями обрав «Київську Русь».
Далі — півмісячні тренування в «Десні». Після 24 серпня мене перекинули в Дебальцеве, де дислокувалися сили вже мого батальйону. Зарахували в загін розвідки. У «Київській Русі» окрім мене було ще два медики — бійці з позивними «Ярик» та «Растішка». Про те, хто я і яким буде моє справжнє призначення, ніхто в батальйоні не знав. Заборонялося розголошувати інформацію, що в розвідзагоні буде свій медик. Тож те, що я лікар, приховувалося до останнього.
Зізнаюся, у тренувальному центрі «Десна» один із бійців мені сказав: «Ти зайняв чуже місце. Тебе не повинно тут бути». Напевне, його не вражали мої успіхи у військовій справі! (Усміхається. — Ред.). Та його слова мене, звісно, зачепили. Пам’ятаю, як відповів йому: «Можливо, й не повинен, але не тобі вирішувати». І все ж вічно приховувати, що я лікар, було нереально. За медикаментами для товаришів з розвідзагону я звертався до «Растішки» або «Ярика», тож вони, звісно, запідозрили, що я не простий доброволець. Хто я насправді, мій загін дізнався десь під Новогригорівкою. Ставлення до мене тоді різко змінилося. Хлопці одразу почали звертатися на «ви», особливо побратими із Західної України. А той боєць, що відправляв мене додому, вибачився і на бойових виїздах свій спальник поближче до мене розкладав. Хлопцям, знаючи, що в них є свій лікар, і спалося краще, і на завдання їхалося спокійніше. Бо була впевненість: якщо раптом щось станеться, то є людина, яка їх зможе врятувати.
Walkie-Talkie, або Війну зв’язку програли одразу
Розвідувальна група завжди йшла на найважчі завдання, працювала як штурмовий загін. Інакше кажучи, в усіх операціях ми були «передовиками» і нами закривали найбільші дірки. Пам’ятаю свій перший бій. Тоді думав, що страшніше й бути не може. Я ще сам себе запитав: «Що я тут роблю? Треба тікати додому». Звісно, одразу все кинути і залишити товаришів не міг. А потім якось звик. Людина — така істота, яка до всього звикає. Опісля, під час наступних боїв, мене вже не охоплював страх. Точніше, це вже був не той тваринний жах, коли ти себе не контролюєш і «пуляєш» з автомата Бог зна куди. А тоді… Це сталося 28 серпня 2014 року. За Дебальцевим, під Комісарівкою. Деякі підрозділи 40-ї бригади і Національної гвардії, напевне, випадково вийшли колоною на контрольовану ворогом територію.
Ранок був, як завжди, — мінометні обстріли, вибухи. І тут дзвінок від командування: «Сідайте в броню. Необхідно знайти 10 поранених». Коли лунала команда «В броню», то ми вже розуміли, що нас обстрілюватимуть мінометами і діяти необхідно буде дуже швидко.
Поїхали двома броньованими бойовими машинами. На перехресті доріг на Комісарівку та Софіївку розвідгрупа розділилася. Ми не знали, де саме залягли нацгвардійці, тож треба було їх шукати. Наша машина повернула на Софіївку. Через деякий час автоматник побачив на насипу людей. Це були наші хлопці. Нацгвардійці не думали, що ми заїдемо за ними так глибоко в тил, а тому вже встигли зробити укріплення, встановити кулеметні доти. Практично всі були із тяжкими пораненнями. В одного хлопця рука трималася фактично на одній шкірі, в іншого — кульове поранення в шию, у третього — в живіт. Четвертому снайпер поцілив у грудну порожнину прямісінько під бронежилет. Ми швидко погрузили їх в БМП, бо сепаратисти могли випірнути нізвідкіль і в будь-яку секунду. Нацгвардійці виявилися молодцями — ще до нашого приїзду надали один одному першу медичну допомогу: наклали джгути, пов’язки, а тим, кому було вже зовсім зле, вкололи знеболювальні.
Щойно закінчили вантажитися, як чуємо по рації, що друга група потрапила в оточення й веде бій. Необхідно було негайно їхати їм на підмогу. В БМП я однією рукою тримав бійця із пораненням в шию, а іншою вводив йому знеболювальний засіб. Окрім того, підтримував за жилет розвантаження другого солдата. Коли прибули на виклик, то зрозуміли, що ворог влаштував нам засідку. Вочевидь, ще як ми їхали за пораненими, сепаратисти нас побачили і навмисно пропустили. Планували «накрити» на зворотному шляху.
А вони знали куди ми їдемо, у якій кількості та скількох поранених повинні забрати. Бо, як з’ясувалося, регулярно прослуховували наші рації. Був навіть такий випадок: напередодні 3 вересня — Дня визволення Дебальцевого від німецько-фашистських загарбників — сепаратисти вийшли на наші хвилі і, аби деморалізувати, заявили, щоб ми готувалися до смерті, оскільки, мовляв, у цей день зрівняють нас із землею. Я тоді ще запитав у нашого зв’язківця: як так, що вони нас чують, а ми їх — ні?! «А у нас же зв’язок, як у царській Росії — або гінця посилати треба, або голуба», — пояснив той. У нас були звичайні аналогові рації ще, напевне, воєнних років, які могли прослуховувати всі, кому не ліньки. Ми їх потім називали Walkie-Talkie (ходилка-говорилка), бо хто хоче, той слухає. А в «сепарів», на відміну від нас, були сучасні цифрові рації. Словом, війну на «фронті» зв’язку ми програли одразу.
«Викинь гранату, ти всіх нас повбиваєш!»
Коли приїхали на місце, то побачили, що по наших позиціях вже била ворожа артилерія, літали міни. Хлопці із другого БМП нашої розвідгрупи висадилися і залягли на протилежному від сепаратистів боці дороги. Усіма силами вони відбивалися від ворога, який значно перевищував у чисельності, і чекали на підмогу. Відстань між нашими бійцями і бойовиками була метрів 30. Їх, фактично, розділяла тільки дорога. І по цій дорозі носилося туди-сюди наше друге БМП, роблячи всі можливі маневри, аби сепаратисти не поцілили з РПГ (ручного протитанкового гранатомета). Інакше хлопці залишилися б і без засобу пересування, і без броні.
Тоді водій нашого БМП розпочав синхронні маневри з бойовою машиною товаришів. Машини вишикувалися «ялинкою» (цьому на тренуваннях нас вчили хлопці з «Альфи»), оскільки лише так можна було створити максимально безпечне прикриття для нас і водночас вести бій. Але все могло трапитися, тому ми за секунди разом із пораненими висадилися з бойової машини і притиснулися до неї з боку наших позицій. У цій ситуації нам головне було врятувати машини, не дати терористам вдарити і розбити їх. Тому влаштували карусель. До нас за БМП приєдналася наша друга група, ми всі вишукувалися в ряд і по черзі через броню кидали по сепаратистах гранати, випускали по них черги з автоматів. Робили все, аби не виліз бойовик із РПГ і не вистрілив по нас. Було дуже важко. Бо, крім того, що треба було оборонятися, ми ще й фактично на собі несли поранених. Пам’ятаю, плечем притиснув до БМП нацгвардійця з тяжким пораненням у шию. Самостійно той іти не міг. А так: машина їде, з одного боку його тримаю я, а з іншого — БМП, і йому, бідному, нікуди діватися — він вимушений перебирати ногами і рухатися разом з нами. Так ми виходили з оточення. Пройшли метрів 400, і тут я побачив в руках у «свого» нацгвардійця гранату… без чеки. Кричу йому: «Викинь гранату, ти всіх нас повбиваєш!» Та він так довго і міцно тримав її, що самостійно пальці розімкнути вже не міг. Питаю в нього: «Навіщо взагалі кільце витягнув?» А він: «Живим би я не здався!» Максим, боєць нашої розвідгрупи, по одному розчіпляв йому пальці, а коли граната була «звільнена», я перекинув її через БМП до сепаратистів. Невдовзі нам на підмогу прибули наші броньовані пікапи й забрали поранених, а на блокпосту вже чекала волонтерська бригада швидкої допомоги.
Уявіть, на Дебальцівському напрямку — найважчому на той момент — не було державних швидких. У лікарні поранених відвозили волонтери, врятувавши цим чимало життів. Та й узагалі, саме вони нас забезпечували всім необхідним: від медикаментів до засобів захисту. Пам’ятаю, у тренувальний центр «Десна» до нас на величезному Lexus приїхав один волонтер. Відкрив багажник, а там — каски, ковери на каски, бронежилети. Він повністю оснастив загін розвідки всім необхідним, включаючи навіть питні системи Camelbak — це резинові фляги, які засовуються в рюкзак, а через плече виводиться трубка, через яку можна пити воду.
Усе, що на той час могла дати держава, — це металева каска, напевне, ще часів Другої світової… До речі, у ній ми якось варили каву, бо в нас не було казанків. А ще нашій розвідгрупі дали 4 БМП 70-х років — як вони трималися на ходу, навіть не розумію. Одна з них була з погнутим стволом. На запитання, як ми з нею воюватимемо, нам сказали: «Кулемет же працює! Будете возити боєкомплекти!» Так воно й було — те БМП завжди підвозило нам боєкомплекти.
…На жаль, з того бою на базу повернулися не всі. Загинув наш боєць із позивним «Школьник». Забрати з поля бою ми його не змогли. Пізніше його тіло нам повернули місцеві — без зброї та документів. Тоді я вперше відчув, що таке втратити брата.
І знову — анестезіолог
Потім були важкі бої у Центральному, Новогригорівці, Чорнухіному, Нікішиному. Останній був для мене як бійця розвідзагону роковим — 22 вересня під час мінометного обстрілу в Нікішиному отримав контузію. Коли почали стріляти, я не встиг сховатися в окопі, стрибнув за купу піску. Хоча стрибнув — це сильно сказано, скоріше, просто впав, бо як можна стрибнути, коли на тобі кілограмів із 30 вантажу: бронежилет, розгрузка, каска і, звісно, медичний рюкзак.
Мене одразу евакуювали в лікарню в Артемівськ, потім у харківський госпіталь. Далі була реабілітація в Києві. Висновок військово-лікарняної комісії — «Обмежено придатний». Іншими словами, служити — будь ласка, але не в розвідгрупі. Мене перевели в 61-й мобільний госпіталь, який дислокувався в Куйбишевому Запорізької області. Приїхав туди 1 грудня 2014 року… «медсестрою-анестезисткою». У нашому виші не було військової кафедри, а тому всі ми випустилися простими солдатами. Та жодного дня в ролі середнього медичного персоналу я не працював. «Анестезіолог? Диплом є? Копії є? У військовому квитку записано? Усе, давай лікарем. Медсестер у нас вистачає», — такими словами мене зустрів головний хірург 61-го мобільного госпіталю Ігор Гончаренко.
Почалися виїзди, і я відчув, що знаходжуся в потрібному місці і в потрібний час. Навантаження було неймовірне. Якраз почав сипатися дах Донецького аеропорту. Ми забирали бійців зі страшними пораненнями, проводили складні багатогодинні операції.
Одного разу мене терміново викликали у Волноваху. Хірурги-травматологи рятували життя бійця, який підірвався на сепаратиській «монці» — протипіхотній осколковій міні спрямованого ураження. Він нарвався на неї, коли пішов перевіряти свої розтяжки. Виявляється, хтось із сепаратистів їх знайшов і перед однією з них поставив свою. Хлопець ворожої міни не помітив.
Операція тривала вже кілька годин. Лікарі наче зробили все, що треба, але тиск у пораненого все одно падав. Це означало одне: десь ще є кровотеча. Її місце медики знайти не могли. Разом з лікарями ще раз оглянув хлопця. Видимих і незатампонованих поранень у нього не було. Кажу: давайте його перевертати. Лікарі пояснили, що вже перевіряли і там чисто, більше того, у нього спину закривав бронежилет. Та я наполіг. Сказав, що ще раз огляну. Перевертаючи на спину хлопчину, побачив малесенький отвір прямісінько під бронежилетом — він вів у черевну порожнину. Звідти й кровотеча. Один із бойових циліндриків «монки» ушкодив надниркову артерію. Ми викликали із нашого мобільного госпіталя головного хірурга. Поки він їхав (а з Куйбишева до Волновахи — досить велика відстань), кілька разів реанімували бійця. Але нам все-таки вдалося витягти хлопчину з того світу і навіть наступного ранку передати його далі медикам уже без дихальної трубки.
Приблизно в той час через мої руки пройшов і Дмитро Ярош. Привезли до нас бійця з посіченим обличчям. Питаю: «Як звати?», а він: «Дмитро». Запитую прізвище, відповідає: «Ярош». Ще перепитав його, чи, бува, не тезка, а він каже: «Ні, той самий Ярош». Ми, звісно, надали йому необхідну медичну допомогу. А от евакуювали його із зони АТО, незважаючи на те, що він тоді вже був народним депутатом, не скоро. Не було вертольота, а на війні — усі рівні. Через деякий час хлопці із «Правого сектору» на знак подяки за допомогу Ярошу привезли нам 50 упаковок «Сибазону» — препарату, необхідного для початку введення пацієнта в наркоз. Він у зоні АТО був на вагу золота.
«Ярику, їдь, не бійся! Це наші стріляють»
Найгострішою проблемою для нас, медиків, був брак крові. Не тієї, звісно, яку втрачають бійці, а тієї, котру їм потрібно вливати. Її просто не було. У Волновасі немає своєї станції переливання крові, не було її навіть у Маріуполі. А до нас у Волноваху з Мар’їнки якраз привезли 15 поранених бійців, двоє з яких були у вкрай тяжкому стані. Один поранений потребував штучної нирки та термінової госпіталізації. Йому було необхідне негайне переливання крові. Тоді я подзвонив у Суми своєму другові — обласному рентгенологу Ярославу Жданову. Кажу йому: «Ярику, рятуй! Треба еритроцитарну масу і плазму». Він сів у машину і привіз всі необхідні компоненти крові. Я не знаю, як він сюди доїхав і як його пропустили. Пам’ятаю, що це було пізно ввечері. Наші вели бій із сепаратистами — стріляли з гаубиць. Він мені телефонує і каже: «Тут щось таке стріляє», а я йому: «Ярику, їдь, не бійся. Це наші стріляють…» Так він урятував життя шістьом хлопцям.
Демобілізували мене 5 вересня 2015 року. У зоні АТО я пробув 440 днів. Керівник нашого відділення під час прощання сказав мені, що я «передовик» у їх госпіталі, бо в мене була найбільша кількість виїздів на виклики…
Катерина СПІВАК, спеціально для «ВЗ», м. Суми
