Ще в лютому депутати Тернопільської обласної ради практично одностайно проголосували за створення комунальної установи «Обласна лікарня «Хоспіс». Медичний заклад на 30 ліжок відкрився на базі обласної протитуберкульозної лікарні, а заплановані на її фінансування кошти перенаправили на утримання хоспісу.
Для Тернопільщини ця подія стала вагомим прецедентом, адже щорічно паліативної та хоспісної допомоги потребують кілька тисяч жителів регіону. Утім, не минуло й двох місяців з часу відкриття, як до хоспісу навідалася перевірка — моніторингова група, до якої увійшли працівники Департаменту з реалізації національного превентивного механізму Секретаріату Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, регіональні координатори Уповноваженого в Тернопільській та Івано-Франківській областях і громадські активісти. Оглянувши новостворений заклад, члени моніторингової групи переконалися, що перші організаційні кроки зроблені: облаштовано палати, персонал пройшов спеціальне навчання, розроблено проектну документацію, отримано відповідну ліцензію. Проте для повноцінного функціонування закладу цього недостатньо. Тому перевіряючі дійшли висновку, що керівництво облдержадміністрації зарано відзвітувало про створення нового медичного закладу для надання паліативної допомоги. Медичне керівництво краю називає такий вердикт цілком справедливим, утім вважає, що відкриття хоспісу стало початком створення нової ланки медичної допомоги — паліативної служби регіону.
«Безперспективні» пацієнти під крилом «Хоспісу»
Доволі часто мені доводилося розтлумачувати, що пацієнти з обмеженим прогнозом життя мають право на свою комфортну територію в суспільстві. Створюючи в медичному просторі краю установу паліативної допомоги, ми мали на меті привернути увагу медиків, громадськості, суспільства до проблем невиліковно хворих людей. Цей заклад народжувався в муках, але сьогодні, коли ми спілкуємося з пацієнтами, їх родичами, вони стверджують, що хоспіс став для них великою підтримкою. Побутові проблеми, кажуть, можна перетерпіти, але коли в душевних і фізичних стражданнях згорає близька людина, а ти сидиш в очікуванні сімейного лікаря з черговою дозою знеболювального та нічим не можеш допомогти, то супровід наших фахівців — неоціненний.
Один із постулатів паліативної медицини твердить: «Ми не можемо додати днів до вашого життя, але ми можемо додати життя до ваших днів». Наш колектив дотримується цих етичних засад у своїй роботі. Дбаємо про кваліфікацію персоналу, постійно навчаємося, удосконалюємося для того, щоб надання цього виду допомоги було на належному рівні. Усього два місяці, як ми розпочали діяльність, але вже відчули надзвичайний попит на такий вид медичних послуг. Сім’я невиліковно хворого, зіткнувшись з бідою, залишається фактично наодинці зі своїми проблемами. Тоді й розпочинаються пошуки паліативної допомоги.
Нині на Тернопільщині щорічно паліативної та хоспісної допомоги потребують майже 5 тис. осіб. Це люди з різними захворюваннями в термінальній стадії, невиліковними недугами й обмеженими прогнозами життя, стійким больовим синдромом. Більшість помирає вдома наодинці з фізичним болем, депресією, без належного догляду, тоді як інкурабельні хворі потребують спеціалізованої допомоги, яку може надати тільки кваліфікований персонал в умовах хоспісного закладу. Це передусім ефективне і вчасне знеболювання, симптоматичний супровід, соціально-психологічна підтримка, спілкування з духівником. І хочу зазначити, що в нашому закладі ми забезпечили такий спектр послуг.
На жаль, достатньої державної підтримки в цьому питанні не маємо, також досі не розроблено програмного документу розвитку паліативної допомоги в Україні. Недосконала нормативно-правова база у сфері паліативної та хоспісної допомоги, гальмування щодо прийняття Державної цільової соціальної програми розвитку паліативної допомоги позначається і на пацієнтах. Адже 80% невиліковно хворих потребують медикаментозного знеболювання, зокрема наркотичних анальгетиків у достатній кількості та ефективній дозі, доступ до яких в умовах нашої системи охорони здоров’я наразі різко обмежений. Особливо боляче спостерігати, як потерпають мешканці сільської місцевості, коли сімейний лікар чи фельдшер не завжди в змозі своєчасно та відповідно до потреб надати цю допомогу. Узагалі ж, маємо визнати, що до паліативного догляду первинка поки не готова, не всі медичні працівники розуміють, як надавати цей вид допомоги, що є окремим напрямком медицини. Отож, тут велике поле діяльності й для управління охорони здоров’я, і для навчальних закладів, і для тематичних курсів, завдання яких — навчити лікаря первинної ланки кваліфіковано надавати таку допомогу.
Реформа охорони здоров’я передбачає зменшення ліжкового фонду, утім, це жодним чином не позначається на якості надання паліативної та хоспісної допомоги, тому що наша лікарняна мережа фактично не виконує цих функцій. Зрозуміло, що реорганізаційні зміни призведуть до вивільнення лікарняних площ і приміщень. То чому б не використати їх для потреб паліативної допомоги: створити центри, відділення, виїзні мобільні бригади?
Профільним Міністерством не унормоване фінансове й кадрове забезпечення хоспісів і хоспісних відділень, бракує системи підготовки персоналу для роботи з тяжкохворими. Однак, як засвідчує досвід відомих хоспісів в Україні, той, хто розуміє значущість для суспільства паліативної та хоспісної допомоги, знаходить спосіб діяти навіть у таких умовах. Тому й наш колектив крок за кроком впроваджує паліативну та хоспісну допомогу на теренах області задля єдиної мети — підтримати невиліковно хворих людей. А рекомендації, висловлені моніторинговою групою, ми сприймаємо як керівництво до дії. Безумовно, потрібна річ у палаті — індивідуальна душова кабіна, але це не означає, що наші пацієнти не отримують гігієнічних процедур. Медперсонал навчений проводити їх в умовах ліжкового режиму, адже практично всі пацієнти — лежачі. Погляд зі сторони є доброю мотивацією, щоб у перспективі змінити нинішні побутові умови в закладі відповідно до сучасних стандартів. Ще 2010 року розроблено проектно-кошторисну документацію, яка передбачає реконструкцію приміщень з облаштуванням санвузлів у кожній палаті, а також ліфтової шахти, що полегшить доступ людей з обмеженими можливостями до приміщень. Але ж хворі не чекатимуть, коли ми віднайдемо кошти на реконструкцію, їм потрібна кваліфікована паліативна допомога вже зараз. Тому ми вирішили: краще зробити косметичний ремонт у палатах і допомагати людям, аніж сидіти склавши руки.
З відкриттям закладу в нас з’явилася можливість отримати допомогу від міжнародних донорських організацій, і вже маємо позитивні напрацювання. Фінансування установи здійснюється за кошти обласного бюджету, яким передбачена оплата праці наших фахівців, енергоносіїв, медикаментозного забезпечення. Для проведення реконструкції та капітальних видатків коштів, на жаль, немає, але сподіваємося, що до кінця цього року ми зуміємо виконати деякі ремонтні роботи за фінансової підтримки Державного фонду регіонального розвитку.
Зрозуміло, що ця справа вимагає і знань, і певного досвіду, і, безумовно, чималих коштів, але ми готові вчитися, залучати інвесторів, створюючи власну модель надання допомоги інкурабельним хворим. І це тільки перший, але вже власний досвід Тернопільщини на шляху до цивілізованого суспільства.
Філософія діяльності нашого закладу, як і власне самої хоспісної допомоги: у центрі подій має бути пацієнт, тому будь-яке його побажання ми намагаємося виконати. Кардинально змінити стан здоров’я ми не зможемо, але підтримати на достатньому рівні якість життя важкохворого нам під силу. Сьогодні це — наше завдання.
Створимо паліативну допомогу — змінимо культуру нації
Зрозуміло, що в нинішні часи фінансової скрути не обійтися і без проблем, хоспіс і справді потребує реконструкції.
Зрозуміло, що не в такому стані мав би бути нині заклад паліативної допомоги, але ми зробили все, що в наших силах, аби прийняти пацієнтів та надати їм належну допомогу. Хоча в медичному просторі Тернопільщини, та й України загалом, зараз більше половини лікувальних установ не облаштовані за сучасними стандартами. І тоді логічно постає запитання: а де ж надавати медичну допомогу пацієнтам?
Уже цього року ми плануємо провести в хоспісі ремонтні роботи із заміни покрівлі, готова проектно-кошторисна документація щодо реконструкції системи опалення, бо через застарілі комунікації втрачається багато тепла. Для нас важливо, щоб це був не соціальний проект, а сучасна установа паліативної допомоги.
Однак для цього потрібні немалі кошти. І тільки відкриття закладу дало нам можливість залучати для цих потреб інвестиції: державні, волонтерські та грантові кошти. Уже налагодили контакти з українською діаспорою в Бельгії. Підготували свої пропозиції щодо організації паліативної допомоги в області й у вересні очікуємо приїзду доброчинців із Брюсселя, готових надати фінансову допомогу в реконструкції хоспісу. Кілька днів тому ми з головним лікарем закладу Андрієм Паламарчуком підготували й надіслали пакет документів із переліком необхідного обладнання, виробів медичного призначення та пропозицією щодо навчання персоналу на розгляд конкурсної комісії українсько-бельгійського центру. Хочу зазначити, що нині цей центр дуже суттєво допомагає Україні, зокрема в питаннях АТО.
У перспективних планах — створення на Тернопільщині за підтримки бельгійських партнерів будинків соціального типу, де надаватимуть медичну, соціальну, психологічну допомогу людям із невиліковними недугами. Маємо намір створювати хоспісні відділення в районних лікарнях.
Таким є наш старт, і це тільки початок шляху, але вже зараз важливо усвідомити, що паліативна допомога — це не кількість ліжок у хоспісі, а ставлення до цієї проблеми суспільства загалом. Можливо, зі зміною свідомості людей і з’являться в Україні нові відділення чи заклади хоспісної допомоги. Та й держава, врешті-решт, зрозуміє, наскільки важливо для суспільства приділяти увагу людям, які в цьому світі — останні дні, й таки виділить кошти на турботу про тих, хто йде від нас уже сьогодні.
Лариса ЛУКАЩУК, спеціально для «ВЗ», м. Тернопіль