Нарешті реанімаційні відділення стануть відкритими для родичів тяжкохворих. Після тривалих суперечок, громадських слухань і обговорень Міністерство охорони здоров’я видало Наказ «Про дотримання прав пацієнтів та забезпечення доступу членів сім’ї до пацієнтів, що перебувають на стаціонарному лікуванні у відділеннях інтенсивної терапії». Цей документ має на меті зробити гуманнішими підходи до тяжкохворих та їх рідних. Та чи готові до цього лікарні й медичні працівники?
Рівненщина
Павло СІЛЬКОВСЬКИЙ, лікар-анестезіолог відділення анестезіології та інтенсивної терапії Рівненської обласної дитячої лікарніТа всі мої уявлення перевернулися з ніг на голову під час стажування в одній із клінік США. Там палати в дитячій реанімації майже всі одномісні (хоча є й на кілька хворих), і в них безперешкодно пускають рідних. Навіть більше: їх не тільки пускають, а й навіть заохочують приходити, бо вважають не просто відвідувачами, а членами лікувальної команди. Так, батьки хворої дитини можуть міняти їй підгузки, годувати її через зонд, вживати заходів для профілактики пролежнів тощо. І вони робитимуть це з більшою любов’ю й увагою, аніж найпрофесійніша медсестра, бо це їх дитина.
Коли я побачив все це на власні очі, був, м’яко кажучи, вражений. Тож запитав тамтешнього лікаря, чому вони дозволяють батькам перебувати в такому специфічному відділенні? Він спочатку здивувався, а потім відповів: «Для дитини хвороба, перебування в лікарні, болючі маніпуляції — неабиякий стрес. Без рідних — це ще більший стрес, який точно не сприятиме одужанню. Навпаки, для успішного лікування хворим потрібно якомога більше приємних емоцій. Тому ми всіляко заохочуємо батьків бути біля своїх дітей».
Я зрозумів, наскільки неправильною є наша організація надання допомоги хворим у відділеннях інтенсивної терапії, і вирішив, що боротимусь із цими пережитками минулого, пропагуватиму вільний доступ до реанімації. Дехто сприймав це позитивно, дехто — «в штики». Але вода камінь точить…
До речі, головний лікар нашої обласної дитячої лікарні Віталій Бойко одразу підхопив ідею відчинити двері в реанімацію для батьків хворих дітей. Спочатку ми пускали їх по черзі, потім — разом. І вже досягли прогресивних зрушень у цьому питанні. Надалі плануємо дозволити батькам тримати своїх дітей на руках у маніпуляційних, бути поряд у перев’язувальних і розлучатися з ними в передопераційних вже після того, як вони заснуть. З часом ми дійдемо й до цього. А поки що треба довести справу до кінця й відчинити, нарешті, двері реанімаційних відділень.
Приємно, що в нас знайшлися однодумці в усіх куточках України, які згуртувалися та розворушили громадськість, а згодом зацікавили цією ідеєю й МОЗ України. Було підготовлено проект наказу про вільний доступ до реанімаційних відділень, створено робочу групу для його доопрацювання, до якої увійшов і я.
Розпочали з положень для дитячих реанімацій. Та в процесі роботи зрозуміли, що дорослі хворі теж не повинні бути обділені. Чому, наприклад, діти не можуть бути поруч із помираючою матір’ю в останні хвилини її життя? Тож зрештою було напрацьовано універсальний документ щодо допуску в реанімацію. У його фінальному тексті передбачено: рідні тяжкохворих мають право перебувати біля них у відділеннях інтенсивної терапії. Заборонити допуск туди можуть лише відвідувачам із гострими інфекційними захворюваннями, підозрою на психічні розлади, у стані алкогольного чи наркотичного сп’яніння.
Наказ було підписано після погодження його різними інстанціями. Та заради справедливості слід сказати, що навряд чи одразу всі відділення інтенсивної терапії відчинять свої двері перед відвідувачами. Адже в медичній спільноті все ще великий спротив цьому. Чи не головним аргументом колег, які не підтримують ідеї відкритості реанімаційних відділень, є те, що відвідувачі нібито можуть занести з вулиці інфекції, які погіршать стан здоров’я хворого. Та це міф, адже палати у відділеннях інтенсивної терапії регулярно кварцують, обробляють дезінфекційними розчинами, кілька разів на добу миють. А ось що справді небезпечно, то це — внутрішньолікарняні інфекції, але переносять їх самі медики, а не відвідувачі. До речі, у США в клініках єдиною вимогою для відвідувачів є миття рук й обробка їх дезрозчином до і після контакту із хворими. Там навіть халат не обов’язково надягати. У нас чомусь із цим дуже складно…
Ще одним каменем спотикання стала думка про те, що батьки неадекватно поводяться біля хворих дітей і заважають працювати медикам. У таких випадках своїх опонентів я завжди прошу уявити реакцію ведмедиці, у якої забрали дитинча. Зрозуміло, що вона поводитиметься агресивно, але адекватно з огляду на ситуацію, яка склалася. Так само болісно реагує кожна мама, дитину якої холоднокровно забирають у відділення і зачиняють за нею двері. Вона не знає, що роблять чужі люди, нехай і медики, з її малям, вона їм не довіряє. А якщо ще почує крізь двері плач своєї дитини, готова зробити все, аби тільки захистити свою кровинку. Так, її поведінка може виглядати неадекватною, але вона має логічне пояснення. І засуджувати матір не можна в жодному разі!
З іншого боку, уже на власному досвіді я переконався: якщо ми дозволяємо мамі посидіти біля дитини, показуємо свою роботу, то в 99,9% випадків вона заспокоюється. Батьки бачать наші зусилля, оцінюють намагання допомогти та змінюють своє ставлення до нас як до лікарів. Їх довіра до медиків зростає, коли вони розуміють, наскільки важка наша робота. Після комунікації зникають підозри, агресивність і геть уся «неадекватність».
Ще одним застереженням у відкритті доступу до відділень інтенсивної терапії є проблема перебування кількох пацієнтів в одній палаті. Так, відвідувачі можуть порушувати приватність інших хворих. Але ж її порушують і самі пацієнти. Звісно, ідеальним варіантом були б індивідуальні бокси, та, зрозуміло, навряд чи найближчим часом вдасться реконструювати наші реанімаційні відділення. І справа не тільки в будівельних роботах, а й в оснащенні їх додатковим обладнанням, розширенні штатів… Треба шукати можливості для цього, і, думаю, колись ми їх знайдемо. А поки що оптимальним рішенням, прописаним, до речі, у наказі, є встановлення біля ліжок хворих пересувних ширм. Зрештою, якщо навіть приватність пацієнтів і порушуватиметься, то з ними самими чи з їх рідними завжди можна буде домовитися. Бо ж усі ті, хто нині чекає за дверима реанімації, — в однакових умовах і всі хочуть бути поруч зі своїми рідними в тяжкі моменти життя.
Водночас, відкривши доступ відвідувачам у відділення інтенсивної терапії, ми, медпрацівники, отримуємо додатковий контроль за своєю роботою й натомість втрачаємо таке звичне відчуття зверхності над людьми. У лікарів відібрали право вирішувати, кому з відвідувачів і скільки можна перебувати біля хворих, надавши таку можливість усім. І це правильно, адже так зникнуть приводи для різних незаконних маніпуляцій, як-то, допуск до хворих відвідувачів за певну плату.
Звичайно, це подобається не всім. І щоб реанімаційні відділення справді стали відкритими, потрібно проводити санітарно-освітню роботу серед медиків, аби вони зрозуміли, наскільки це важливо. Ми не повинні ховатися за зачиненими дверима. Чого боятися, якщо ти добросовісно працюєш?
Тож через відкриті двері реанімації ми виявимо ще й безвідповідальних медиків, яким є що приховувати. Таким тут не місце: люди не повинні помирати через чиюсь недбалість.
Багато наших проблем виникає через те, що ми не можемо поставити себе на чиєсь місце. Я багато разів бачив очі дітей, які помирали в свідомості й шукали поглядом рідне обличчя, а його поруч не було…
На щастя, проблема закритості реанімацій спровокувала суспільний резонанс, і ми отримали реальний шанс її подолати. Ми нарешті почнемо сприймати пацієнта не як організм, а як людину і ставитимемося до нього по-людськи.
Херсонщина
Людмила ЛОМАКО, головний лікар КЗ «Херсонська міська клінічна лікарня імені О. С. Лучанського», Заслужений лікар УкраїниЧому ми так робимо? Це позитивно впливає на самопочуття та моральний стан пацієнта. Також це заспокоює родичів, адже вони можуть бути поряд й спостерігати, як відбувається лікувальний процес. Певною мірою, це також підвищує довіру рідних до медичного персоналу, адже якщо ми не закриваємо хворого на глухими дверима, це означає, що ми готові до спілкування й надаємо можливість отримати інформацію про стан його здоров’я, у тому числі й безпосередньо біля його ліжка.
Звичайно, вимагаємо від родичів, щоб вони були відповідно одягнені (халат і бахіли). Безумовно, має бути дотриманий санепідрежим. Іще раз зазначу: ми дозволяємо такі зустрічі, але ретельно слідкуємо, щоб вони в жодному разі не порушували лікувального процесу. До речі, за кордоном до цього ставляться простіше, ніж ми, адже, крім власне лікування, між пацієнтом реанімації та його родичами є й інші питання, які потребують часом негайного вирішення: стосовно спадку, якихось побажань тощо.
Дана РОМАНЮК (м. Рівне), Тетяна БОЙКО (м. Херсон), спеціально для «ВЗ»
