Вероніка Романюк була однією з перших військових медсестер, які потрапили на передову. Прикріплена до 95-ї аеромобільної бригади, вона понад місяць прослужила на кордоні з окупованим Кримом. А під час другої ротації допомагала рятувати бійців у 59-му мобільному госпіталі. На її рахунку — десятки врятованих життів. На честь Вероніки бійці з 95-ї аеромобільної бригади навіть назвали автоперев’язувальну.
З резервної бригади — на передову
Одразу після анексії Криму при Військовому медичному клінічному центрі Центрального регіону були сформовані 4 лікарсько-сестринські бригади, в одну з них потрапила і я як операційна медсестра. Це була резервна бригада, але так сталося, що саме вона першою вирушила на передову. А я стала першою медсестрою, котра виїхала в «гарячу точку» від вінницького госпіталю.
Вероніка РОМАНЮК, старша операційна медична сестра клініки щелепно-лицевої хірургії, стоматології, отоларингології та очних хвороб Військового медичного клінічного центру Центрального регіону, старшина військової служби за контрактомБоротьба за життя… у небі
Ближче до травня 2014 року нас перекинули в інше місце дислокації. Та дорогою в Донецьку область відбулася ротація, і я у складі своєї бригади повернулася в госпіталь. За кілька тижнів мене включили до складу бригади з аеромедичної евакуації, що здійснювала транспортування поранених санітарним літаком АН-26 «Vita». Це єдине в Україні реанімаційно-операційне повітряне судно. За два роки війни літак здійснив майже 250 вильотів і перевіз близько 4 тис. поранених. Літак пройшов сертифікацію на авіаційному заводі. Госпіталь отримав його у своє розпорядження ще у 2001 році. Поява такого судна спонукала керівництво серйозно зайнятися підготовкою кадрів. Бригадам з аеромедичної евакуації окрім професійних навичок необхідно було знати правила безпеки, технічні особливості обладнання під час польоту, а ще розуміти, як його фактори впливають на організм важкопораненого.
Борт літака вміщував до 15 поранених у різних станах (п’ятеро лежачих і 10 сидячих). Максимальна кількість, яку перевозив літак, — 17 бійців плюс екіпаж і лікарі. До роботи в «реанімації на крилах» залучаються лікарі різних відділень, переважно реаніматологи, анестезіологи, хірурги і, звичайно ж, операційні медсестри.
У травні 2014 року ми ще літали до Донецького аеропорту, забирали поранених після бою під Волновахою. Більшість із них були з бойовою травмою, яка супроводжувалася масивною крововтратою та психологічними порушеннями. А треба було працювати… на висоті. Це не просто крапельницю поставити, що також не кожному під силу. Треба було з кожним познайомитися, відчути його біль, відреагувати, допомогти, заспокоїти, правильно розмістити, щоб приземлитися з усіма живими на борту.
Жіночим емоціям в операційній не місце
Через кілька тижнів я отримала наказ вирушати в 59-й військовий мобільний госпіталь, який на той час базувався під Оріховим. Там ми надавали допомогу пораненим, доправленим безпосередньо з поля бою, лікарі виконували різної складності оперативні втручання. Це була і первинна хірургічна обробка, і травматичні ампутації кінцівок, видалення чужорідних тіл (осколків, куль), лапароцентези, накладання гіпсових пов’язок тощо.
Запам’ятався хлопець, здається, з добровольчого батальйону «Айдар». Імені не пам’ятаю, але пошматоване обличчя залишиться перед очима, напевно, на все життя. Його привезли вночі з розтрощеною щелепою, вибитими зубами і розсіченим носом. Бійці розповідали, що вони вийшли патрулювати територію, зайшли в «зеленку», і раптом із дерева на цього хлопця впав мачете. Швидше за все, це була пастка.
Лікар шинував щелепи, накладав шви, моє ж завдання було забезпечити його стерильним хірургічним інструментарієм, шовним матеріалом і… надійною підтримкою. Адже медсестра — це права рука лікаря, його опора і помічник. Лікар думає над тим, як йому краще вчинити, щоб врятувати людині життя. А от який апарат підключити, інструмент підготувати чи якими медикаментами забезпечити — це завдання медичної сестри. Організація процесу — й у військовому госпіталі, й у польових умовах — на наших плечах. Лікар бачить у тобі першу помічницю в роботі, а поранені бійці — не лише медсестру, а й жінку чи маму, тому мусиш встигати скрізь, бути на додачу ще й психологом, другом, порадником. Знали, що навіть у робочій круговерті треба вислухати пораненого, приділити йому бодай 2-3 хвилинки чи просто посміхнутися, сказати тепле слово: «Потерпи», «Ще трішки», «Усе буде добре». Навіть такі прості звернення, мовлені з любов’ю, здатні принести пораненому полегшення. І в цьому — наше завдання.
Бойові травми були різними: і множинні осколкові поранення, і кульові. Щоразу, готуючи інструменти, я думала про те, що це — чийсь син, друг, брат, чоловік. Але жіночим емоціям в операційній не місце, тому всі ми, дівчата, намагалася тримати себе в руках. Хоча бувало, що сльози просто душили, особливо, коли дивилася в очі пацієнту, який говорив, що має чотирьох дітей, і просив його врятувати. Знаєте, найважче бачити очі пораненого, який хоче жити… У кожного з нас є рідні. Мій чоловік — військовий, і я дуже хвилювалася, щоб його не забрали на Схід, бо ж дитина вдома залишиться одна. Тільки-но я повернулася, на Донбас поїхав він. У нас своя, сімейна, ротація…
Медичні перемоги
Поки не розпочалася війна, у нашому госпіталі проводили тільки планові операції тричі на тиждень. Нині хірурги мало не щодня рятують життя за операційним столом. Ще Пирогов писав, що лікар набиває руку в польових умовах, а справжню практику отримує тоді, коли в країні йде війна. І як би парадоксально це не звучало, завдяки війні військові медики отримали унікальну практику, шанс стати кращими, справжніми професіоналами. Досить згадати про операцію Романа Бовсуновського із Житомирської області, якому в обличчя влучив осколок (про нього тоді писали всі видання). Коли його до нас доставили, обличчя в хлопця майже не було. Йому роздробило гайморову пазуху, вирвало одну із кісток й повністю відірвало нижню повіку.
Наші лікарі здійснили неможливе: поставили замість роздроблених кісток титанові пластини. Очне яблуко, яке було розчавлене, витягли. А дрібні металеві осколки зібрали за допомогою медичного магніту. Після цього взялися за відновлення кістки. Для цього використали титанову сітку, надійно її закріпивши. Вийшов міцний каркас, який утримував кісткові краї лобового і щелепного відростків лицевого черепа. Крім того, з титанової пластини змоделювали й ушкоджене дно очниці. Після двох місяців реабілітації лікарі провели ще одне оперативне втручання — повністю відновили нижню повіку. А це — уже пластична хірургія.
Таких пацієнтів, як Роман, чимало. Пригадую ще хлопця із Західної України з гвинтоподібним переломом правого стегна, переломом лівої верхньої кінцівки та численними переломами альвеолярних відростків верхньої та нижньої щелеп із вивихами і підвивихами. Інакше кажучи, унаслідок осколкового ураження щелепа була повністю розтрощена. Складність полягала в тому, що в нього на лівій щоці вже був рубець (його наклали лікарі ще в Дніпропетровську), через що м’які тканини обличчя не розтягувалися, тобто були малоподатливі. Операцій провели кілька. Після лікування боєць повернувся додому з гарною посмішкою і новими білосніжними зубами. Саме за такі перемоги — медичні — і люблю свою роботу.
Записала Олеся ШУТКЕВИЧ, спеціально для «ВЗ», м. Вінниця
