В АТО у лікарів своя передова і своя зброя — ліки та медичне приладдя, що зцілюють тіла поранених. А ще — велика сила волі, віра та добре слово, які зміцнюють бойовий дух наших солдатів.
Військовий госпіталь міг приймати до сотні поранених на день
Мене мобілізували 9 лютого 2015 року. Спочатку два місяці проходив навчання на базі військово-медичної академії в селищі Городок, що на Житомирщині, а 14 травня прибув у розпорядження 66-го військового мобільного госпіталю, який є структурним підрозділом Військово-медичного клінічного центру Західного регіону й надає кваліфіковану медичну допомогу з елементами спеціалізованої. Цей заклад розгорнули в місті Красноармійськ (віднедавна — Покровськ) Донецької області. Сюди доправляли поранених із Дебальцевого, Пісків, Донецького аеропорту, Авдіївки та інших гарячих точок.
Ігор КУЛЯНДА, доцент кафедри травматології та ортопедії з військово-польовою хірургією Тернопільського медичного університету ім. І. Я. ГорбачевськогоГоспіталь, який розташувався на території вузлової залізничної лікарні «Красноармійськ», запрацював 8 лютого 2015 року. Через дві доби він уже прийняв перших поранених, бо саме тоді утворився Дебальцівський котел. Траплялися дні, коли до нас доправляли близько сотні поранених. Переважали бійці з вогнепальними пораненнями кінцівок, «відкритих» ділянок, що не були захищені шоломами, бронежилетами. Після так званого перемир’я у вересні минулого року кількість поранених значно зменшилася, натомість побільшало соматичних хворих. Доводилося надавати медичну допомогу пацієнтам з ГРВІ, стикалися і зі спалахами пневмонії. З лютого бойові дії знову активізувалися, частота обстрілів відновилася майже до рівня літа 2015 року. Відтак почала зростати кількість поранених.
Варто зауважити, що в госпіталі на високому рівні було налагоджено систему евакуації пацієнтів: нам заздалегідь повідомляли, з яким видом поранення везуть військового, у якому стані, отож лікарська бригада вже очікувала його «у повній бойовій готовності»: у протишоковій палаті або операційній.
Крім військовослужбовців ми надавали допомогу й цивільному населенню. Траплялося, що до наших фахівців шикувалися черги, бо місцевим нелегко отримати консультацію вузького спеціаліста. За півроку в госпіталі було проліковано понад тисячу місцевих мешканців. До того ж, наші хлопці організували для них політичний «лікбез», бо центральні українські канали там часто не працюють, а отже, інформація доноситься до населення спотвореною. Тому ми жартували, що проводили українізацію місцевого населення.
Окремий «волонтерський» фронт
Щодо забезпечення медикаментами, то, я вважаю, воно було на досить високому рівні, хоча й чимала частина отриманого — це волонтерська допомога. Волонтери завжди активно працювали, особливо коли виникала нагальна потреба в певних медичних засобах: один дзвінок — і вони привозили все необхідне. Допомагають військовій медицині й меценати. Пригадую, один київський добродій закупив для нашого госпіталю обладнання на 200 тис. грн. Узагалі, про волонтерську допомогу можна говорити нескінченно, бо це — як окремий фронт. Навіть уявити важко, як без неї обходилися б бійці та медики.
Основне завдання нашого госпіталю — стабілізувати важкохворого чи пораненого і підготувати його для наступного етапу евакуації, а директивними документами в штаті госпіталю був передбачений лише один санітарний автомобіль, та й той на ладан дихав. Зрозуміло, що забезпечити ним евакуацію поранених було неможливо. Тому постачанням сучасних реанімобілів зайнялися волонтери. Багато машин, якими евакуйовували поранених і хворих у зоні АТО, були отримані завдяки діаспорі — деякі з них так і курсували гарячими шляхами АТО з написами «Від діаспори Італії» чи ж «Від діаспори Іспанії». Примітно, що й ремонт цих санітарних автомобілів донині лягає на плечі волонтерів, хоча так не повинно бути. На мій погляд, подібна ситуація потребує термінового вирішення.
Якість надання медичної допомоги залежить від… командирів
В умовах ведення гібридної війни виникла потреба в максимальному наближенні до лінії розмежування кваліфікованої, а за необхідності — й спеціалізованої медичної допомоги. Аби вирішити цю проблему, на базі мобільних військових госпіталів були створені відділення підсилення, з яких загалом і формували групи підсилення у відповідних цивільних лікарнях. І, як виявилося згодом, вони себе виправдали навіть не на сто, а на двісті відсотків. Групи підсилення працювали в міських лікарнях Селидового, Курахового, Авдіївки. Евакуація та надання медичної допомоги пораненим була вибудувана за чіткими правилами: від першої лінії — до стабілізаційного пункту, далі хворого приймали лікарі груп підсилення, звідти його доправляли до мобільного госпіталю, а вже там спрямовували до медичних закладів Дніпропетровська. Евакуйовували постраждалих й автомобільним, і залізничним транспортом, і вертольотами. За потреби пораненого вже протягом двох годин могли доставити до профільного відділення лікувального закладу Дніпропетровська. Тому переконаний: розмови про те, що наша військова медицина не вміє і не знає, як працювати під час бойових дій, необґрунтовані.
І справді, у перші місяці АТО, як, власне, й зараз, виникали організаційні та кадрові питання. Мобільний госпіталь — це другий рівень надання медичної допомоги. Я вважаю, що на цьому етапі ми не стикалися із серйозними проблемами, пов’язаними з лікуванням чи евакуацією поранених, саме завдяки колективу госпіталю та його керівництву. Кожен на своєму робочому місці намагався якісно виконувати функціональні обов’язки, а керівництво госпіталю створювало для цього всі необхідні умови. Окремо хочеться відзначити високий професіоналізм мобілізованих і кадрових військових, які служать у госпіталі. Йдеться не тільки про лікарів, а й про медичних сестер, водіїв, про всіх службовців. Завдяки такій співпраці госпіталю вдалося здобути звання одного з найкращих у зоні проведення АТО. На мою думку, якість надання медичної допомоги, особливо на нульовому та первинному рівнях, значною мірою залежить не стільки від військових лікарів, скільки від командирів, медичної підготовки самих вояків. Звісно, є ще певні організаційні питання, пов’язані з несвоєчасною доставкою лікарських засобів чи перев’язувального матеріалу, фізичною неможливістю винести поранених з поля бою під час активного обстрілу, недостатнім кадровим потенціалом медичних працівників або їх нераціональним використанням. Однак концептуальні питання, як на мене, вирішені: середня тривалість доправлення до нашого мобільного госпіталю з моменту поранення становила одну годину.
Протезувати можуть і в Україні
На війні час летить блискавично, особливо тоді, коли в твоїх руках — чиєсь життя. Якщо випадала вільна хвилина, згадував дім, мирний рідний Тернопіль, лекційні аудиторії. Та найбільше тривожили думки про скалічених хлопців: яке майбутнє їх чекає, скільки взагалі їх тепер? Тернопільські волонтери намагалися отримати таку інформацію в обласному комісаріаті, однак там відповіли, що вона секретна. Але не зрозуміло, чому? Сподіваюся, що вона таки з’явиться у відкритому доступі. І тоді більше людей зможуть допомогти тим тернополянам, які повертаються з фронту зі скаліченими тілом і душею.
Як фахівець з ортопедії та травматології свою допомогу вбачаю в тому, що найкраще вмію робити. Сьогодні велика кількість бійців, котрі відстоювали наше мирне життя в зоні АТО і залишилися без рук та ніг, потребує протезування. Але для того, аби встановити якісний протез, не обов’язково звертатися до закордонних клінік, як ми часто чуємо із засобів масової інформації. Відомі випадки, коли наших бійців протезували за кордоном, хоча в Україні їм могли надати рівноцінну допомогу. Це можна робити і в тернопільському, й у львовському, і в інших спеціалізованих ортопедичних закладах України, не витрачаючи на закордонні клініки зібраних по краплині коштів. Первинне протезування, підбір потрібного протеза — це лише початок довгого шляху реабілітації. Цей процес може тривати не один місяць, навіть до року, до того ж, потребує постійного медичного супроводу. Людину слід навчити правильно користуватися протезом, доглядати за ним, і все це лягає на плечі вже української медицини. Тому, на мою думку, варто змінити наші погляди на зазначене питання. Не завжди лікування в зарубіжній клініці виправдане, та й іноземні фахівці намагаються обирати «перспективних» пацієнтів з гарними прогнозами. Отож вважаю, що потрібна чітка диференціація показань. Скажімо, коли мова йде про реконструктивні технології, то, можливо, у конкретних випадках справді краще звернутися до закордонної клініки. У багатьох інших ситуаціях у нас, повірте, є достатньо досвідчених і кваліфікованих спеціалістів, щоб допомагти цим бійцям саме на батьківщині.
До слова, у жовтні цього року в Києві має відбутися з’їзд ортопедів-травматологів, на якому окрему секцію планують присвятити саме воєнній травмі. А тим часом на Тернопільщині хочемо створити власну Асоціацію лікарів — учасників АТО та допомагати демобілізованим бійцям. Сподіваюся, що в цьому нас підтримає Тернопільський державний медичний університет. У нашій області є і фахівці, і сучасні технології, і заклади протезно-ортопедичної реабілітації.
Лариса ЛУКАЩУК, спеціально для «ВЗ», м. Тернопіль
