Наказ Міністерства охорони здоров’я щодо відкритих реанімацій (№592 від 15.06.2016 р.) викликав великий резонанс усередині медичної спільноти, адже фактично ним закладено нові принципи надання медичних послуг. Дозвіл на спільне перебування з пацієнтами відділень інтенсивної терапії (ВІТ) їх родичів здебільшого був сприйнятий як прогресивний крок, але, на жаль, не всіма.
Таємне (не) стане явним
У більшості медичних закладів України відділення реанімації та інтенсивної терапії закриті для спільного перебування пацієнтів та їх родичів. Відомі лише поодинокі випадки, коли цю проблему було вирішено з ініціативи керівників лікарень. Тому зрозуміло, що нові вимоги МОЗ незручні для багатьох лікарів, а в низці реанімаційних відділень, що за 25 років незалежності України не змінилися не лише за змістом, а й за формою, виконувати їх буде складно.
Не дивно, що окремі медичні діячі ці нововведення зустрічали в штики ще на рівні ідеї, а потім — і на етапі нормативної розробки. Так, Комітет Верховної Ради України з питань охорони здоров’я не підтримав ініціативи громадськості й профільного Міністерства прийняти згадані норми на законодавчому рівні: на передостанньому перед канікулами засіданні Комітету (13 липня 2016 року) «медичні депутати» проголосували проти винесення законопроекту з тими самими нормами, що закладені в наказі, на розгляд Парламенту. Утім, це, схоже, було вирішене наперед: відповідно до стенограми засідання, питання розглянули мимохідь наприкінці засідання та «закрили» практично без обговорення.
Не дивує й те, що перший же конфлікт із рукоприкладством відвідувача лікарні після вступу міністерського наказу в силу (інцидент стався в Житомирській обласній клінічній лікарні, де головному лікарю Богдану Леськіву зламали ніс і завдали закритої черепно-мозкової травми) був пов’язаний саме із процесом відчинення дверей реанімації. Хоча всім добре відомо: на превеликий жаль, це не перший прикрий випадок прояву агресії стосовно лікарів, і разом з тим зрозуміло, що «закриті реанімації» аж ніяк не гарантують захисту від неадекватних відвідувачів: ці прояви можна зменшити регулюванням у кримінальній площині, наприклад, прийнявши закон про посилення кримінальної відповідальності за напади на медиків (до речі, раніше такий законопроект теж був «потоплений» у Парламенті).
Але Голова профільного Комітету вирішила, що хворобі краще запобігти, аніж її лікувати, тому двері в реанімацію мають лишатися зачиненими. 2 серпня Ольга Богомолець розмістила на своїй Фейсбук-сторінці повідомлення з посиланням на вищезгадану статтю у «Житомирському Кур’єрі» та попросила вважати цей пост офіційним зверненням до ЗМІ і спростуванням надрукованої в цьому виданні інформації про начебто підтримку Верховною Радою законопроекту про відкритий доступ до реанімаційних відділень.
«Комітет з питань охорони здоров’я свідомо, більшістю голосів не підтримав законопроекту, який дозволяє відкритий доступ родичам у реанімаційні відділення для дорослих, — написала вона, — саме розуміючи небезпеку для роботи і життя лікарів і здоров’я інших пацієнтів, яку може створити неконтрольований доступ непідготовлених родичів у відділення, де кожна секунда роботи лікаря є золотою!
Я особисто висловлюю свої співчуття лікарю, який зазнав травм, та вимагатиму від правоохоронних органів жорсткого покарання особи, котра паралізувала роботу цілого відділення і завдала тілесних ушкоджень моєму колезі!»
Уже всі добре знають, що Ольга Вадимівна полюбляє приміряти шати захисниці принижених і скривджених, але хіба це той випадок, на якому варто заробляти іміджеві бали? Чому саме цей інцидент Богомолець вирішила взяти під особистий контроль? Лише тому, що під цей випадок можна підв’язати свою «опозиційну політику»? Адже відкидання напрацювань фахівців МОЗ для Голови профільного Комітету стало вже своєрідною національною політичною традицією.
Зауважимо: Богомолець пише, що очолюваний нею Комітет «не підтримав законопроекту, який дозволяє відкритий доступ родичам у реанімаційні відділення для дорослих», але депутат вочевидь пересмикує — передусім законопроект стосувався хворих дітей, і залишається незрозумілим, чи вважає Ольга Богомолець небезпечною для лікарів присутність батьків поряд із дітьми в палатах інтенсивної терапії? Якщо її так лякає «неконтрольований доступ» (хоча де сказано, що він повинен бути неконтрольованим?) та неадекватні родичі, маємо порекомендувати їй та іншим членам Комітету відвідати, наприклад, дитячий кардіоцентр Іллі Ємця, де за десятки років реанімаційної відкритості не трапилося жодного серйозного НП.
Професійна ж дискусія у зв’язку з прийняттям наказу точиться навколо особливого статусу ВІТ з точки зору дотримання санітарно-гігієнічного режиму. Звісно, їх статус вимагає певних обмежень. Але досі діють обмеження, встановлені інструкцією, затвердженою наказом МОЗ СРСР від 31.07.1978 р., тобто тоді, коли існували всього 2 надійні засоби боротьби з інфекцією, котрі працювали лише в парі — розчин хлорного вапна і об’ява на дверях: «Вхід суворо заборонений!» На жаль, радянські методи, яким незабаром виповниться 40 років, і тоді не дуже себе виправдовували — у кожній другій лікарні висівався стафілокок золотистий.
Що ж до інфекційних загроз сьогодення, то варто запитати тих, хто… регулярно порушував інструкцію. Скажімо, Зіновія Іваськевича, заступника головного лікаря Західноукраїнського спеціалізованого дитячого медичного центру, де відділення інтенсивної терапії та реанімації ніколи й не закривалося для батьків. «Усі ці обмеження безглузді. Ми 25 років пускаємо батьків у реанімацію, і проблем досі не було, — пояснює він в інтерв’ю «Українській правді». — Давайте згадаємо пологові будинки. Раніше не могло бути й мови про те, щоб у пологовому залі були присутні чоловіки роділь. Тепер їх пускають і туди, і в палати. І де ж ці «страшні спалахи» інфекційних хвороб?»
Можливо, саме тому, що такі перестороги віджили своє, 20.01.2016 р. Кабінет Міністрів України прийняв розпорядження №94-р, де акти санітарного законодавства, видані владою УРСР і СРСР, визнаються такими, що втратили чинність і не застосовуватимуться на території України із 1 січня 2017 року. Саме зараз час розробити нові норми — з огляду на нові правила.
Глас народу чи голос волаючого в пустелі?
Громадські активісти стверджують: «лупали цю скелю», протягом року доносячи свої розробки до можновладців, і вдячні чиновникам МОЗ за співпрацю та підтримку. Цікаво, що до авторської групи законопроекту про відкриті реанімації ввійшло аж 16 народних депутатів, серед них — Мустафа-Масі Найєм, Сергій Лещенко, Ганна Гопко, Оксана Корчинська (до речі, колега і права рука Голови профільного Комітету, тому твердження Ольги Богомолець про майже одностайне несхвалення законопроекту «трохи» перебільшене), Ярослав Маркевич… А нардеп Олена Сотник (Об’єднання «Самопоміч») у своїй заяві з цього приводу згадує історію з власного життя, коли вона також не мала доступу до хворого чоловіка в українській клініці, а в ізраїльській її пустили до нього вже за 3 хвилини після операції: «Усю ніч сиділа біля нього в післяопераційній реанімації, тримала за руку, а потім ще 14 днів перебувала із ним у відділенні інтенсивної терапії… Українські ж реанімації абсолютно закриті для близьких хворих, — продовжує вона. — Наша «прогресивна» система медицини не дає шансу хоча б на хвилину отримати доступ до коханої людини, аби потримати за руку і сказати, що ти поруч, що все обов’язково буде добре. Лише за гроші чи по знайомству можуть зробити виняток (чомусь тоді санітарні умови раптом відходять на другий план). Лікарям вигідно зберігати цей радянський атавізм: за ним вони ховають непрофесіоналізм і бездіяльність».
Є у громадськості й питання до жорстких реабілітаційних методів: у ЗМІ та соцмережах порушуються проблеми негуманного поводження з дітьми, яких, травмуючи психологічно, прив’язують до ліжок (щоб не пошкодили обладнання); окрема тема — «списування» у відділеннях інтенсивної терапії препаратів, що закуповуються батьками чи родичами.
«Відкриття реанімацій вирішить не тільки проблему турботи і моральної підтримки хворих. Одночасно ми закриваємо ще два глобальні питання: корупції та недбалого ставлення. Жодних необґрунтованих переліків ліків у незрозумілій кількості! Гарантія дотримання режиму та лікування! Увага до хворих і санітарних умов! Саме тому я стала ініціатором закріплення в законі права на допуск близьких у реанімації», — пояснює О. Сотник.
Потрійний нагляд — лікаря, медичної сестри та батьків — стандарт роботи клінік багатьох розвинених країн: Ізраїлю, США, держав ЄС… Звичайно, ніхто і ніде в світі не пускає родичів туди, де проводяться реанімаційні дії. Це виключено. Але в палатах батьки доглядають за дітьми, допомагаючи лікарям, оскільки мати чи батько краще знає й розуміє свою дитину. Догляд близьких людей не тільки полегшує страждання хворого, а й, згідно з результатами останніх досліджень, сприяє швидшому одужанню. Встановлено навіть, що маленьким пацієнтам, оточеним турботою рідних, потрібно набагато менше заспокійливих препаратів.
В однієї з ініціаторок кампанії, активістки Анастасії Леухіної в реанімації помер син, а вона в цей час перебувала під дверима клініки. Жінка стверджує, що ситуація, коли родичам не дають навіть побачити рідну людину в реанімації, — поширене явище в нашій країні. «Найгірше в цій ситуації те, що ніхто нічого не пояснює, — говорить вона. — А відчиняючи двері в реанімації, ми впускаємо туди свідків. Це вимагатиме від лікарів і медперсоналу більшої дисципліни, більшої прозорості, зрозумілості та відповідальності». До речі, страхова медицина, яка вже не сьогодні-завтра стане реальністю, ущент розіб’є монополію лікувальних закладів на володіння інформацією як щодо процесу, так і умов лікування: пацієнт та його представники повинні бачити і знати, аби «проголосувати карбованцем». Лікарі та медсестри розуміють це і здебільшого готові до труднощів перехідного — від тіні до світла — етапу. А от Голова Комітету Верховної Ради України з питань охорони здоров’я Ольга Богомолець не готова. Її значно більше влаштовує статус кво, коли медики і пацієнти перебувають по різні боки барикади. Але саме таке протистояння і породжує агресію, жертвою якої й став її житомирський колега зі зламаним носом.
За визнання батьків рівноправними учасниками процесу лікування дітей і за відкриття реанімацій для них виступив також міжнародний благодійний фонд «Таблеточки», що опікується онкохворими. За словами його директора Ольги Кудіненко, активісти фонду направляли офіційні запити про порушення прав неповнолітніх дітей і пацієнтів Міністру охорони здоров’я, керівникам Адміністрації Президента і в Кабінет Міністрів, підключали кращих юристів до розробки міністерського наказу.
«Можна довго сперечатися про плюси та мінуси відкритих реанімацій, — зазначає вона. — Супротивники кампанії вважають, що відвідувачам нема чого робити в палатах, а пацієнтам реанімації значно краще долати хворобу самотужки. Але важливо пам’ятати, що вся ця кампанія — за людяність і любов. І не існує нічого вищого за це».
Закон суворий, але це закон
Підтримала питання відкриття доступу родичів до пацієнтів, які перебувають у реанімаційних відділеннях, і в. о. Міністра охорони здоров’я України Уляна Супрун. 17 серпня 2016 року на офіційному сайті МОЗ з’явилося повідомлення під назвою «Лікарня має забезпечити допуск до реанімаційних хворих 24 години на добу в будь-який день тижня», де цитуються слова нової очільниці Міністерства: «Наказ МОЗ України щодо відкритих реанімацій направлений в регіони, і ми нічого не змінюємо. Під час селекторної наради з представниками регіонів ми акцентували увагу всіх, щоб вони виконували ці норми».
Крім того, відомство розраховує на допомогу громадськості у зборі інформації про практику виконання наказу в лікарнях та закликає сповіщати про блокування на місцях доступу родичів до пацієнтів у зверненнях або скаргах.
Не будемо забувати й про те, що сестринський догляд в Україні — далекий від досконалості, і якщо близькі важких пацієнтів пропонують узяти на себе частину функцій медсестер, навіщо ж відмовляти їм у цьому? Ні для кого не є таємницею, що двері деяких реанімацій відчиняти просто соромно, соромно й розповідати, що відбувається за тими дверима.
Але тільки відчинивши їх, ми можемо сподіватися на зміни й імпульс до вирішення дуже важливої соціальної проблеми. Керівникам багатьох лікувальних закладів тепер доведеться замислитися й про забезпечення відповідних — людських — умов у палатах інтенсивної терапії, про розробку графіків відвідування хворих родичами в тих палатах інтенсивної терапії, які не можуть вмістити кількох відвідувачів одразу, про встановлення в них так званих тривожних кнопок і налагодження роботи з охоронними фірмами.
За закликами ж відмінити наказ криється банальне бажання не виносити сміття із хати. Але чи потрібне воно в реанімаціях?
Олександр ЧЕРНЕНКО, спеціально для «ВЗ»
