Чи думав хтось із наших медпрацівників, обираючи професію, що колись їм доведеться спробувати себе в ролі військових? На мирній українській землі таке навряд чи комусь спадало на думку. У коледжах і університетах військовій медицині приділяли не надто багато уваги, викладаючи її ще за відсталою радянською програмою 50-60-х років. Та, на жаль, у нашій країні настали часи, коли сучасну тактичну медицину опановують вже не просто на студентських лавах, а застосовують на реальній війні.
Як лікувати без ліків?
Мене мобілізували для служби в АТО в січні 2015 року й відправили на Яворівський військовий полігон, що на Львівщині. Офіційно прийняли на службу як інструктора з танків і самохідних машин, дарма що я зовсім не розуміюся на цій техніці. Ну, хіба що знаю, як евакуювати з неї пораненого. Та мені пояснили: мовляв, вільних посад у медичній службі немає, хоча насправді я виявився єдиним медиком у містечку протиповітряної оборони (ППО) і жодного разу не бачив у своєму медичному пункті інших лікарів чи фельдшерів, попри зайняті кимось посади.
Костянтин КРИВКО, фельдшер Деражненського пункту постійного базування Костопільської підстанції екстреної (швидкої) медичної допомоги КЗ «Обласний центр екстреної медичної допомоги та медицини катастроф» Рівненської обласної радиДопомогу треба довести до автоматизму
Ще коли на території містечка ППО стояла 44-та окрема артилерійська бригада з Тернополя, у якій було двоє медиків, працювалося легше, та й їхнім санітарним автомобілем можна було за потреби скористатися. Але згодом бригаду відправили в зону АТО, тож я знову залишився один. А роботи вистачало: мій особистий рекорд — 147 хворих за день.
Медичний пункт, у якому я надавав допомогу військовим, складався з двох частин. У першій з них було облаштовано кабінет, який одночасно був і приймальним, і оглядовим, і перев’язувальним. У другій — розташовано 10 ліжок і кімнату відпочинку. Більшість пацієнтів лікував на місці, доводилося навіть робити невеликі хірургічні маніпуляції (добре, що малий хірургічний набір завбачливо прихопив із собою з дому), а декого доправляв до львівського госпіталю.
Крім прийому хворих щодня, у першій половині, проводив заняття з тактичної медицини з військовими на полігоні або ж у містечку. Моїм завданням було навчити їх врятувати себе і побратима у випадку поранення, вибратися з небезпечної зони туди, де вони зможуть отримати належну медичну допомогу. Намагався, щоб кожна група мобілізованих пройшла навчання щонайменше протягом трьох днів. Кожен рух під час надання допомоги пораненому мав бути доведений до автоматизму, адже в екстреній ситуації легко розгубитися. Тож так я й говорив бійцям: «Спочатку працюйте руками, а потім і голова підключиться!» Приємно, що семеро з моїх учнів стали санітарними інструкторами вже на передовій у зоні АТО. Чимало побратимів згодом телефонували звідти й дякували за науку, яка не виявилася марною, а справді допомагала рятувати життя.
Тактична медицина дуже відрізняється від цивільної. Проте, маючи бажання, можна навчитися всього.
Проблема в турнікетах чи здоровому глузді?
Для проведення навчань на полігоні держава видала нам один американський турнікет SOFT 2009 року виготовлення (дуже незручний, до речі, в екстреній ситуації, від якого самі американці вже відмовилися). Проте він витримав усі навчання й «вижив», хоча й вважається одноразовим. Ті ж турнікети, якими забезпечує свою армію Україна, ламаються за першого накладання. Зате — дешеві. До речі, американці зараз користуються турнікетом CAT, який коштує 30 дол., але дуже якісний. Зрозуміло, що це — надто дорого для України. Тим більше, що кожен військовий повинен мати при собі мінімум два таких засоби.
Наші волонтери розробили зразок військової форми із вшитими турнікетами, але, на жаль, підтримки держави в цьому питанні немає. До того ж, у Запоріжжі випускають турнікети «Січ», котрі за якістю не гірші за американські, але їх чомусь не поспішають закуповувати, хоча й вартість порівняно невисока — близько 200 грн.
Перебуваючи на полігоні, я прагнув потрапити на передову. Проте всі мої прохання командування відхилило, адже підрозділ залишився б без медпрацівника. Тож, відслуживши рік і два місяці, я повернувся додому, проте час від часу виїжджаю на рівненський полігон, щоб проводити навчання з майбутніми офіцерами. Бачу в цьому свій внесок у допомогу бійцям, які перебувають на Сході.
Записала Дана РОМАНЮК, спеціально для «ВЗ», м. Рівне
