Обираючи професію лікаря, кожен майбутній український ескулап знає — просто не буде. Професійна реалізація потребує не тільки фахових навичок, а й безумовної віри у власні сили та потенціал. Молодий, але вже досвідчений нейрохірург стверджує: нічого неможливого немає.
ВЗ Наприкінці 90-х медицина була досить непопулярною спеціальністю. Чому ви обрали саме її?
Олексій ЄРОШКІН, лікар-нейрохірург Центрального госпіталю МВС України, провідний спеціаліст-альголог, кандидат медичних наукВЗ Чому ж тоді саме хірургія?
— Усе вирішив випадок. На третьому курсі, уперше потрапивши на реальну операцію, я був шокований — ледь вийшов самотужки з операційної. Усі ці розрізи справили на мене незабутнє враження! Тому наступні три роки я приглядався лише до терапевтичних спеціальностей. Допоки мій двоюрідний брат, який працював у столиці нейрохірургом, не запросив мене подивитися, що це таке — нейрохірургія. Їдучи до нього, я був скептично налаштований, адже нейрохірургія для мене на той час асоціювалася лише з «алкогольними» черепно-мозковими травмами і розтрощеними черепними коробками. Та брат відкрив мені зовсім інший бік цієї спеціальності: на той час вони використовували мікроскоп і починали практикувати мікрохірургічні втручання. Уже тоді я побачив іншу нейрохірургію: малоінвазивну, ефективну та сучасну. До слова, саме такою я її бачу досі. Повернувшись додому, я зробив свій вибір, про що жодного разу не пошкодував.
ВЗ Але ж ви закінчували «провінційний» виш, де, мабуть, рівень нейрохірургії був іншим?
— Так! Я закінчив Полтавську медичну академію і потрапив до інтернатури у відділення нейрохірургії обласної лікарні. Бажаючих стати нейрохірургами майже не було, тому й жодної конкуренції. На батьківщині я довго не затримався — мене майже одразу перевели до інтернатури в столичний Інститут нейрохірургії. Це стандартна ситуація, коли профілювання за вузькими спеціалізаціями проходить саме в Києві. Тут мені надзвичайно пощастило познайомитися зі своїм першим і головним учителем — професором Є. Г. Педаченком. Надалі під його керівництвом захистив кадидатську дисертацію, учився аналізувати та доповідати.
За ті два з половиною роки отримав можливість вчитися в різних нейрохірургічних клініках інституту й пройти базовий курс. Звичайно, інтернатура ще не робить тебе нейрохірургом, вона лише дає можливість зазирнути вглиб спеціалізації та вибрати те, що тобі найцікавіше. По закінченні довелося повернутися до Полтавської обласної лікарні та виконувати базові нейрохірургічні втручання — саме це і роблять нейрохірурги без категорії. Розумів, що слід рухатися далі, тож, продовжуючи працювати в лікарні, вступив до аспірантури. Після здобуття першої категорії отримав можливість брати участь у виїздах по області із санавіацією. Але перше реальне занурення в професію відбулося, коли поїхав на стажування до нейрохірургічної клініки в Німеччині.
ВЗ Ви володієте німецькою мовою?
— У мене достатній рівень, щоб вільно спілкуватися. І саме це обумовило успіх цього стажування. Це був навчальний курс на базі Університету Людвіга-Максиміліана поблизу Мюнхена. Там я зустрів ще одного вчителя, якому багато чим завдячую у професії та продовжую спілкуватися з ним і досі. До речі, у цій клініці я був першим українським лікарем, що стажувався німецькою, тому місцеві фахівці залюбки ділилися зі мною напрацюваннями й відповідали на всі запитання. Я мав вільний доступ до операційної, що розширило можливості для навчання.
ВЗ Що запам’яталося найбільше?
— Навіть не запам’яталося, а вразило! Було відчуття, що я потрапив у майбутнє. Це не стосувалося якихось окремих речей — устаткування чи інструментарію. Справили враження величезні відмінності в організації лікувального процесу, які кидалися в очі скрізь — від приймального відділення до операційної. Шлях пацієнта продуманий і вивірений на всіх етапах. Окрім того, вразило відношення німецьких лікарів до своєї роботи. Звичайно, вони не працюють голими руками й іржавими інструментами, але ж медичне устаткування оживає лише завдяки людині. А ставлення до пацієнта та відповідальність за якість своєї роботи у них на висоті. Разом із гарною матеріально-технічною базою це робить нашу професію першокласною.
Але це ще не все: уперше у своєму житті я бачив якісну електронну медичну бібліотеку! Саме там зібрав більшість матеріалу для кандидатської роботи, адже міг отримати інформацію з будь-якої наукової бібліотеки Німеччини. Мене цікавили невдалі операції та типові хірургічні помилки, а таких даних у нашій країні не було. Окрім цього, саме в Німеччині я зрозумів, що мені ближча спінальна нейрохірургія.
ВЗ Чому саме вона?
— Це зовсім інший рівень нейрохірургії. Такі операції, як правило, планові. Вони вимагають ретельної аналітики та виконують основне завдання лікування — підвищення якості життя пацієнта. Тобто це інший рівень відповідальності перед хворим і його родиною.
ВЗ Яке ваше ставлення до вузької спеціалізації, котру сповідують європейці? Там, як правило, кожен нейрохірург посідає свою нішу.
— Вважаю, за цим і наше майбутнє. Ставши експертом у «своїй» темі, хірург накопичує критичну масу досвіду. Хоча базова підготовка нейрохірурга у Європі досі вимагає навичок роботи як на центральній нервовій системі, так і на периферичній.
ВЗ Виникала спокуса залишитися у Європі?
— На той час я був психологічно до цього не готовий, тому повернувся додому. Але затримався там не надовго — саме відкривалася клініка лазерної та ендоскопічної спінальної нейрохірургії в столичному госпіталі МВС і я вирішив взяти участь у конкурсі на посаду нейрохірурга. Сама назва відділення вказувала на те, що це буде якісно інший заклад, орієнтований на новітні технології. Звичайно, будь-який молодий спеціаліст на моєму місці мріяв би працювати під керівництвом такого досвідченого та високопрофесійного нейрохірурга, як А. Р. Гарміш, який очолив відділення. Я пройшов усі співбесіди та конкурси, в один день звільнився з лікарні й інституту, де викладав нейрохірургію, та, залишивши родину в Полтаві, переїхав до Києва. Відділення стрімко розвивалося, тому доводилося буквально жити в ординаторській. Але завдяки рівню устаткування ми удвох із завідувачем виконували весь спектр сучасних операцій, котрі я, наприклад, бачив у Німеччині. Саме у стінах цього закладу, де працюю й до сьогодні, зміг досягнути повноцінної професійної реалізації. Через рік МВС виділило мені гуртожиток, і я нарешті перевіз до Києва свою родину.
ВЗ Ваша історія — швидше виняток…
— Згоден. Шлях молодого українського лікаря — не з легких. І мені, дійсно, щастило. По-перше, завдяки тим чудовим людям, яких я зустрічав на професійному шляху. А по-друге, через мою віру у професію й прагнення до саморозвитку. Можливо, це звучить зухвало, але я вважаю, що потрібно бачити свої «слабкі» місця і докладати всіх зусиль для вдосконалення. Так було з англійською мовою, яку я ніколи не вивчав. Але дуже швидко зрозумів, що німецької — замало. Довелося сідати за підручники й опановувати другу іноземну. Жити своєю роботою, реалізовуватися в ній та просто ходити на роботу — дві великі різниці. Тут потрібно бути одержимим у буквальному сенсі. Нейрохірургія за своєю суттю міждисциплінарна наука, котра об’єднує багато суміжних спеціальностей. Це захоплює, але й вимагає щодня здобувати додаткові знання та навички.
ВЗ Де ви їх здобували?
— На жаль, професійний ріст неможливий у стінах тільки однієї лікарні — доводиться часто їздити на стажування. Але потрібно чітко розуміти, чого саме ти хочеш навчитися. Тобто кожна поїздка має бути прицільною. Тоді за короткий проміжок часу можна навчитися чогось нового і впровадити це вдома. Що більше ти їздиш, то більшою кількістю навичок володієш. Найкращі результати дають ті стажування, коли маєш можливість оперувати разом з колегами. Це так звана жива хірургія, що значно ефективніша за майстер-класи на кадаверах. Більше того, вона дає змогу критично оцінити власний рівень майстерності та вислухати влучні поради колег. А для хірурга критика — украй важлива! Ідеальна кількість стажувань — двічі на рік. На сьогодні мені важко сказати, скільки їх було. Найчастіше це клініки Європи. Цікавим було стажування в КНР у Центрі аерокосмічної медицини. Там був повноцінний діалог, коли спеціалісти з різних країн ділилися власним досвідом нейрохірургічних технік. Саме під час того курсу активно обговорювалися хірургічні помилки. До речі, рівень нейрохірургії в Китаї досить високий. Я ніколи не бачив таких величезних операційних «відкритого простору», де за ширмами працюють багато різних бригад хірургів. Вони часто запрошують до себе фахівців з Європи, особливо шанують німців.
ВЗ А із чим пов’язані найтиповіші помилки нейрохірурга?
— Це швидше не помилки, а незадовільні результати, які трапляються значно частіше. Одна справа, коли ти йдеш за протоколом, але не досягаєш бажаного результату, і зовсім інша — коли помиляєшся в стратегії та методиці. Для першої групи у світі навіть виділено окремий синдром — невдало оперованого хребта. До цієї категорії зараховують усіх пацієнтів, у яких з певних причин не отримано бажаного результату після втручання.
ВЗ Часто доводиться виправляти чужі помилки на практиці?
— Так, буває. Але, знову ж, це пов’язано переважно не з помилками хірургів, а з тим, що час неминуче трансформує хребет людини і проблема не зникає повністю. Це й особливості біомеханіки — розуміючи їх, можна оперувати краще, ніж твій попередник.
ВЗ Як змінилася специфіка ваших операцій від початку воєнних дій?
— Змінився їх характер. Я маю можливість оперувати в кількох відомчих госпіталях, тому моїми пацієнтами часто є й бійці АТО. Тобто зазвичай стикаюся з бойовими пораненнями та їх наслідками. До слова, нас не вчили азам військової нейрохірургії — доводилося реагувати на місці. Але, правду кажучи, бойові поранення — це ті самі травми, і навички роботи з ними ми опановуємо під час навчання. На щастя, наше відділення укомплектоване сучасним обладнанням, за допомогою якого ми надаємо своєчасну та якісну допомогу пораненим бійцям АТО.
ВЗ А як щодо навичок роботи з нейрохірургічним мікроскопом, який є незамінним атрибутом сучасної нейрохірургії?
— Коли я вступив до інтернатури, про мікроскоп говорили вже відкрито. Усі розуміли, що за цим — майбутнє і такий пристрій мусить стояти в нейрохірургічній операційній. На момент мого працевлаштування до госпіталю МВС наше нове відділення вже було укомплектоване мікроскопом. А навички роботи з мікрохірургічною оптикою я опанував за кордоном — заздалегідь. Насправді мені пощастило, що вчився, а не перевчався, як старші колеги. Це завжди простіше. Тут допомогли і мануальні навички — для хірурга це надважливо!
ВЗ Чим плануєте займатися в майбутньому?
— Я активно розвиваю новаторський напрямок — нейрохірургічне вирішення міждисциплінарних проблем. Наприклад, хірургічне лікування гіпергідрозу, блашинг-синдрому чи хвороби Рейно, зокрема за допомогою виключення симпатичної іннервації верхніх кінцівок шляхом торакоскопічної симпатектомії. Окрім цього, багато часу присвячую вивченню альгології, яка займається проблемами болю. Це взагалі дуже актуальна та нова для України тема, котру варто розвивати.
Різноманітні больові синдроми з успіхом лікуються малоінвазивними методами радіочастотної нейромодуляції чи абляції. Так само можна боротися з нейропатіями та невралгіями, котрі раніше в багатьох випадках вважалися невиліковними. Деякі оперативні втручання наша команда разом зі спеціалістами Центру медицини болю (м. Київ) виконувала вперше в Україні: радіочастотну абляцію вузла трійчастого нерва при тригемінальній невралгії та кластерному головному болю, фасет-синдромі, нейромодуляцію периферичних нервів тощо. Також ми провели чудову роботу з науковцями Інституту Амосова: десимпатизацію верхнього поверха черевної порожнини — так званий фармакологічний симпатолізис сонячного сплетення під контролем КТ. Це були пацієнти з вираженим больовим синдромом і неоперабельними злоякісними пухлинами шлунка та підшлункової залози: у цьому випадку метод дає змогу усунути біль та підвищити якість життя таких хворих.
ВЗ Наскільки затребувані радіочастотні маніпуляції?
— З кожним днем інформованих людей усе більшає. Але це досі «сарафанне радіо», і пацієнти приходять від людей, яким ми вже допомогли. Щороку кількість подібних хворих зростає, адже дегенеративні захворювання молодшають, а доступність діагностичного устаткування дає змогу виявляти їх раніше й частіше. І головне — це питання якості життя, адже біль — суб’єктивний фактор, який об’єктивно може знижувати якість життя людини. Дуже часто він є самостійним захворюванням: наданий йому від природи сигнальний характер трансформується в проблему, котру вже неможливо вирішити лише медикаментозно. Тоді пацієнтові може допомогти інвазивний альголог: виявити причину та вчасно позбавити від болю. Більше того, такі методики, як радіочастотна абляція, нетравматичні й малоінвазивні та не потребують значного відновного періоду: пацієнти отримують допомогу амбулаторно.
Усі ми знаємо, що реабілітація — одна з найслабших ланок нашої медицини. А в нейрохірургії вона є обов’язковою! Тому український хірург мусить тримати вектор на ефективність і малоінвазивність. Звичайно, без повноцінної реабілітації навряд чи можна сподіватися на ефективну медицину, тому розвинені країни й витрачають на неї шалені кошти. Це організаційно непросте питання. Воно вимагає великих площ, кваліфікованого персоналу й інноваційних технологій. Але зрештою реабілітація забезпечує кращий результат самої хірургії, тому до цього варто прагнути. Ну, а ми маємо, що маємо. Наші пацієнти, на жаль, після операцій часто йдуть у «нікуди». Хірурги дають їм базові рекомендації, але цього замало.
ВЗ Більшість нейрохірургів мають улюблений доступ… Чи є він у вас?
— Є таке поняття, як «хірургія 360 градусів», коли ми не віддаємо перевагу конкретному доступу, а володіємо навичками оперування хребта з усіх боків, у тому числі й через грудну та черевну порожнини. На мою думку, це найефективніший підхід, що дає змогу освоїти всі можливі доступи до хребта. Коли хірург не обмежений цим, він не робить зайвого. Зараз ми освоїли методику, що дає змогу тотально видаляти і протезувати цілі хребці та навіть відділи, уражені пухлиною. Раніше така хірургія передбачала інвалідизацію, а зараз ми підіймаємо людину на наступний день.
ВЗ Яку кількість операцій мусить проводити нейрохірург, щоб тримати достойну планку?
— У нашій країні не ведуться такі підрахунки, тому я не можу сказати точно, скільки операцій роблю за рік. Але з накопиченням критичної маси, дійсно, з’являється впевненість і внутрішня готовність до будь-якого розвитку подій. Звичайно, практикувати слід постійно, інакше втрачається кваліфікація. Думаю, мінімум — кілька операцій на тиждень. Я роблю близько десяти…
ВЗ І наостанок провокаційне запитання: чи задовольняє вас дохід українського нейрохірурга? Адже за кордоном — це одна з найкраще оплачуваних спеціалізацій…
— Звичайно, різниця між нашими та доходами іноземних колег величезна. Але не в усіх країнах рядовий нейрохірург у державній клініці має гарну ставку. У приватному секторі зарплати, звичайно, вищі. Мені пропонували роботу за кордоном, але я впевнений: ми можемо (і мусимо!) працювати в Україні, підвищувати свій професійний рівень і тримати вектор на сучасні світові стандарти. Я ріс у родині лікарки, тому жодних ілюзій щодо майбутніх статків у мене й не було — знав, на що йшов…
Розмовляла Тетяна ПРИХОДЬКО, «ВЗ»
