Перший мобільний госпіталь у зоні АТО навесні 2014 року розгорнули одесити — співробітники Військово-медичного клінічного центру Південного регіону (за старою звичкою його називають 411-м госпіталем). Керував процесом Заслужений лікар України Володимир Майданюк, котрому «ВЗ» запропонувала згадати, як усе починалося…
Уже на початку подій на Донбасі, у березні 2014 року, ми зайнялися розгортанням мобільного госпіталю, щоб приймати постраждалих. Уточнюю: не поранених, а саме постраждалих, бо тоді, звичайно, не могли передбачити майбутніх подій.
Узагалі ж мобільний госпіталь, який складається з 52 наметів, було створено ще 2007 року. Щорічно ми проводили заняття з особовим складом: розгортали госпіталь, перевіряли матеріальну базу, медичне майно. Доукомплектовували, якщо чогось не вистачало. Тож госпіталь був готовий працювати в автономному режимі, і 30 травня 2014 року ми сіли в ешелони й поїхали до місця призначення — у село Новомлинівка Куйбишевського (нині Розівського) району Запорізької області.
ВЗ Ви уявляли собі, що на вас там чекає?
Володимир МАЙДАНЮК, начальник Військово-медичного клінічного центру Південного регіону, полковник медичної служби ЗСУ, Заслужений лікар України, кандидат медичних наукВЗ Як ви готували своїх співробітників?
— Мобільний госпіталь призначений для надання кваліфікованої медичної допомоги. У нас чітко розписано, що слід робити, починаючи з приймального відділення, який обсяг допомоги має бути наданий згідно з нормативними документами. Усе продумували до дрібниць: де які намети ставити, що саме в тому чи іншому наметі потрібно проводити. І поки персонал не довів рівня володіння навичками, як-то кажуть, до автоматизму, ми занять не припиняли.
ВЗ Ви готували співробітників саме до війни?
— Ми готували співробітників до надання медичної допомоги.
ВЗ Але, погодьтеся, що одна справа — працювати в мирних умовах, і зовсім інша — у бойових…
— Наш госпіталь перебував не на передовій. До того ж, основна маса персоналу — медики з великим досвідом роботи, адже в Одесі центр у нас величезний, щорічно через нього проходило понад 20 тис. хворих. Вони бачили і кров, і травми, і поранення — вогнепальні, мінно-вибухові. Частина людей пройшли Афганістан, Ірак, побували в Африці, Югославії, тож не тільки отримали необхідний досвід, а й морально були налаштовані відповідним чином.
ВЗ Із чим ви зіткнулися в перші дні?
— Коли почалася війна на Сході, перші поранені почали надходити до цивільних лікувальних закладів Луганської, Донецької, Запорізької областей, оскільки там ще не було військових госпіталів. І виявилося, що професійно лікарі цивільної системи охорони здоров’я не були готові до таких постраждалих…
ВЗ Чому?
— У 2010 році в Україні припустилися великої помилки, вирішивши, що в медичних університетах не потрібні військові кафедри. І частину дисциплін — військово-польову терапію, військово-польову хірургію, військову гігієну тощо — було просто викреслено з програми підготовки лікарів. Тому нашим професорам довелося в терміновому порядку їздити по цивільних лікарнях зазначених областей, читати там лекції з надання допомоги при військових травмах. Практично це був лікбез.
У нас було шість медико-санітарних бригад, якими ми посилювали «мирні» лікарні. З кінця лютого — початку березня вони надавали там допомогу…
ВЗ А чому цивільні лікарі виявилися не готовими до таких умов? Адже і в мирний час їм доводилося мати справу з різними пораненнями?
— Вогнепальні поранення значно відрізняються від інших, там багато нюансів, певних особливостей. А через те, що відповідні кафедри закрили, лікарі цього курсу не проходили.
ВЗ Судячи з усього, війна на Сході не скоро закінчиться. І, напевно, доведеться туди їхати лікарям, котрі не мають бойового досвіду. Як вважаєте, до чого слід готувати себе такому лікарю?
— Передусім, людина повинна бути морально підготовленою до роботи у воєнних умовах. І, звичайно ж, бути справжнім асом у професії. Бо якщо ти висококласний фахівець, то будеш готовим і в інших аспектах, зокрема й психологічно. А людина, котра певний період часу пропрацювала в системі охорони здоров’я — незалежно від того, військовій чи цивільній, — уже готова психологічно. Це я знаю з власного досвіду. На першому місці — лише професіоналізм.
ВЗ Із якими несподіванками ви зіткнулися, розгортаючи госпіталь?
— Особливих несподіванок не було, оскільки його розгортали щороку. Важливо, що начальник госпіталю Олена Лавринець була добре підготовлена, і завдяки її організаторським здібностям госпіталь працював, як годинник.
Виникали суто побутові проблеми: наприклад, душ можна було прийняти тільки ввечері. Але люди, незважаючи на важкі побутові умови, завдання виконували сумлінно. Основний потік поранених улітку 2014 року йшов саме через наш 61-й воєнний мобільний госпіталь.
ВЗ Які рани траплялися найчастіше?
— Рани кінцівок — нижніх і верхніх, голови, шиї, грудної клітки і живота. Було багато кульових, осколкових, мінно-вибухових поранень…
ВЗ Чи вистачало обладнання, медикаментів?
— Госпіталь наш формально був укомплектований на 100%. Але обладнання було ще радянських часів, 70-80-х років випуску, що лежало на складах. Звичайно, його в Одесі перевірили, техніка була в робочому стані, і на ній перші місяці працювали. Потім дуже допомогли волонтери. В Одеському національному медичному університеті збирали кошти, медикаменти, обладнання, кілька разів приїжджали до нас з усім необхідним. Окрім медикаментів і устаткування дуже цінувався, як не дивно, одяг, тому що його з поранених знімали, а коли потім їх відправляли до Дніпропетровська, то в бійців часом не було навіть трусів і майок.
Ще волонтери купили наркозно-дихальну апаратуру, медуніверситет поставив хірургічну стійку для лікування поранених — уперше в Україні ми в польових умовах застосували ендоскопічну хірургію.
Місцеві органи влади теж надали допомогу: купили санітарні автомобілі, витратне медичне майно. У найскладніші часи підтримали наш мобільний госпіталь, і він вийшов на якісно новий рівень.
Чого ніколи не вистачало, то це — препаратів крові. Спочатку в Запорізькій області нам навіть не хотіли їх давати. Один із місцевих чиновників сказав мені: «А як ми будемо списувати кров на поранених, якщо вони із Хмельницької або Тернопільської області?»
Були проблеми з антибіотиками. Довелося їздити до Запоріжжя, спілкуватися з керівництвом області, й поступово ситуація змінилася на краще.
ВЗ Чи далеко розміщувався госпіталь від лінії фронту?
— Щоб було наочніше: в основному поранених доставляли до нас вертольотами. Час підльоту— від 20 до 40 хвилин, максимум — година. А лінії фронту як такої там немає. У будь-який момент і позаду, й попереду могли опинитися як свої, так і чужі.
ВЗ Ви не боялися, що госпіталь можуть обстрілювати?
— Було таке побоювання. Але госпіталь охороняли 70 професійних військовослужбовців. Слава Богу, нічого подібного не трапилося.
ВЗ Фахівці якого профілю в першу чергу потрібні в умовах бойових дій?
— Хірурги, травматологи, анестезіологи…
ВЗ Як швидко відбувається адаптація до військово-польових умов?
— У кожного по-різному. Бували випадки, коли медики, не в змозі витримати психологічне напруження, починали вживати алкоголь, навіть жінки. Таких доводилося звільняти. Але в основному люди вели себе достойно.
ВЗ А які моменти були найскладнішими?
— Під час так званого іловайського котла… Тоді за добу до нас надходило до 200 поранених, у кілька разів більше, ніж у звичайні дні… Багато людей, які вийшли із цього котла, були психологічно пригнічені. Адже вони на власні очі бачили багато смертей. Спочатку ми не знали, як можна допомогти постраждалим не стільки фізично, скільки психологічно. Але потім упоралися й із цією ситуацією.
ВЗ Психологи у вас тоді були?
— Ні.
ВЗ А як же справлялися?
— Самотужки… У початковий період воєнних дій психологів не було ніде. Коли я навчався в медичному виші, ми вивчали і психологію, і психіатрію. Нинішні програми складені по-іншому… А щодо психологів, то на початку, коли ми оголосили набір, багато фахівців приходило з метою заробити грошей. Мовляв, якщо ви нам заплатите, тоді й працюватимемо. Я їм відповідав: «Навіщо ви нам такі потрібні?» Зараз у штаті госпіталю вже шість професійних психологів, а спочатку психологом мусив бути кожен із нас.
ВЗ Як ви тоді спілкувалися зі складними пацієнтами?
— Ось вертоліт сідає, з’являються поранені. Більшість — зі зброєю, у бронежилетах, касках. На сортувальному майданчику ми відокремлювали ходячих, що створювали найбільше проблем.
Насамперед, як правило, люди просили пити. Потім — закурити. Ось так і було: попили, сіли на лавочці в затінку, закурили — і заспокоїлися. Адже навколо — тиша, тож напруга поступово спадала.
Траплялися й інші ситуації: в одному вертольоті привозили і наших поранених, і сепаратистів. Останніх доводилося відокремлювати відразу, щоб уникнути самосуду.
ВЗ А траплялися особливо складні ситуації?
— Було таке напруження, що на цьому уваги не фіксували. Уявіть: одночасно на майданчик сідає два-три вертольоти, а в кожному — 20-25 поранених. Вивантаження, сортування, надання допомоги, відправка далі — щодня одна й та сама робота.
ВЗ Крім поранень, із якими захворюваннями стикалися найчастіше?
— Сезонними. В осінньо-зимовий період — респіраторні захворювання, пневмонія. Виникали проблеми з призовниками — навіть інфаркти міокарда траплялися, адже серед них були люди й пенсійного віку.
Пам’ятаю, як на полігоні «Широкий Лан» зустрів серед призовників чоловіка-добровольця з масою тіла майже 200 кілограмів. Я його питаю: «Як ви собі уявляєте службу?» А він: «Я — патріот, хочу захищати Батьківщину». Виявилося, що він навіть не проходив медкомісії. Але через тиждень, на щастя, сам зрозумів, що в такому стані не зможе виконувати бойові завдання.
Потім уже й медкомісії почали працювати відповідальніше, і військкомати стали підбирати такий контингент, який був здатний нести службу на належному рівні.
ВЗ Внесли щось нове в роботу стандартного військового госпіталю?
— Що доводилося змінювати на ходу, то це — сортування поранених. Його, як відомо, розробив Микола Іванович Пирогов ще під час Кримської війни. Але наші фахівці проводили сортування прямо у вертольоті. Борт сідав, підготовлені медики заходили в нього і просто на відкритих ділянках тіла писали ті чи інші цифри, з якими поранений потрапляв на сортувальний майданчик. Це набагато пришвидшувало роботу: сортування 20 осіб ми виконували за 30-40 хвилин. За схемою, розробленою М. Пироговим, сортувальна бригада за годину могла обробити лише близько 10 поранених.
ВЗ Чи відчували лікарі потребу у психологічній допомозі?
— Звичайно. Війна, справжня, а не навчальна, — це дуже важка травма і для персоналу. У мирному житті як? Лікар відпрацював належний час і пішов додому. А тут робота триває 24 години на добу, та ще в умовах, далеких від звичних. Побут дуже примітивний. Плюс кожен день ти бачиш кров, травми, поранення, смерті… Постійно — у стресовій ситуації. Не всі витримували.
Пам’ятаю, приїхали медики з Києва. Подивилися на це, і пішли через кілька годин — повернулися додому.
ВЗ Чи було страшно?
— Почуття страху — абсолютно нормальна реакція організму. Якщо хтось каже, що він нічого не боїться, то, цілком ймовірно, бреше або ж у нього не все в порядку з психікою. Звичайно, усім було страшно. Але ми навчилися стримувати емоції, бо треба було рятувати поранених. І це те, що ми вміли робити…
Олександр ГАЛЯС, спеціально для «ВЗ», м. Одеса
