Перехід на сімейну медицину в регіонах України відбувається різними темпами. В Івано-Франківську в цьому напрямку зроблено вже чимало, однак там і досі на півдорозі до мети. На якому етапі реалізації перебуває сімейна медицина в столиці Прикарпаття нині, чи готові до цього місцеві медики та які бар’єри виникають на їх шляху?
Володимир ВОВЧУК, заступник головного лікаря з медичного обслуговування населення Івано-Франківської центральної міської клінічної лікарніЧому в межах Івано-Франківська досі не створено сімейних амбулаторій? Першим каменем спотикання стало бажання зберегти міську дитячу поліклініку. Бо якщо поступово збільшувати кількість дільниць ЗПСМ, то відповідно зменшуватиметься навантаження на лікарів дитячої поліклініки, відтак утримувати такий заклад протягом тривалого періоду буде нерентабельно, а закрити його зовсім — неможливо. Тому ще в 2005 році вирішили впровадити сімейну медицину одномоментно. Однак у цьому випадку на заваді стала проблема підготовки сімейних лікарів — процес перенавчання великої кількості терапевтів і педіатрів виявився досить тривалим. Івано-Франківський національний медичний університет, де фахівці проходять відповідні курси, був не готовим до такого значного навантаження. Їхати на навчання в якісь інші міста — затратно як для лікувальних закладів, так і для лікарів, а тому невигідно. Відтак, щороку спрямовували на перенавчання лише по 10-12 медиків.
Третім фактором виявилася психологічна неготовність до реформи лікарів, які часто чинили пасивний спротив. Їх невдоволення було зумовлене не лише тим, що після багатьох років роботи за певним фахом необхідно знову навчатися, виконувати нові функції, а й збільшенням навантаження та відповідальності, тоді як розмір оплати залишався майже на тому самому рівні. Від держави сімейні лікарі отримують лише мізерну доплату в розмірі близько 200 грн. Щоправда, для додаткової мотивації Івано-Франківською міською радою у 2002 році було затверджено доплату для місцевих сімейних лікарів — 50% від посадового окладу. Проте через проблеми з фінансуванням галузі вона зменшилася до 30%. Щороку на первинну медико-санітарну допомогу мало б спрямовуватися 30% коштів від бюджету охорони здоров’я міста. В Івано-Франківську наразі ця цифра становить близько 28%. Поки що основна мотивація працювати сімейним лікарем здебільшого полягає в тому, що фахівець, принаймні, не втратить свого робочого місця, адже реформування неминуче. Лишається сподіватися, що з часом оплата праці медиків більше відповідатиме рівню цін. Утримує лікарів на роботі ще й усвідомлення важливості залишатися в системі, адже, скажімо, із закордонних заробітків повернутися в медицину навряд чи вдасться — укомплектованість медичними кадрами в Івано-Франківську стовідсоткова.
Проте справа рухається. Цьогоріч залишилося перекваліфікувати ще 18 спеціалістів, і тоді можна буде нарешті сказати, що всі дільничні лікарі готові працювати в сімейній медицині. Загалом у місті налічуватиметься 157 сімейних лікарів.
Ще одне важливе питання — структура системи сімейної медицини. До нього ми поставилися з усією відповідальністю, прорахувавши плюси й мінуси досвіду інших регіонів. Так, в Івано-Франківську плануємо створити 4-5 Центрів первинної медико-санітарної допомоги (ЦПМСД) та два клініко-консультативні центри. У них мали б діяти 16 амбулаторій, однак працюватимуть вони як відділення. Це робиться для того, аби уникнути «роздування» штатів за рахунок адміністративного апарату. У кожному відділенні функціонуватиме приблизно по 10 дільниць.
Центри працюватимуть на базі міських поліклінік. Окрім нині діючих 5 амбулаторій створимо ще 5-6 на базі відокремлених відділень міської дитячої поліклініки. В умовах Івано-Франківська нераціонально було б для цього шукати чи навіть будувати додаткові приміщення — місто дуже компактне. У 80% містян шлях від власного помешкання до поліклініки не перевищує 1,5 кілометра, тож додатково створювати ще й амбулаторії нерентабельно.
Саме тому важливо, аби кожному регіону дали повноваження бодай частково адаптувати модель впровадження сімейної медицини відповідно до внутрішніх особливостей: географічних, транспортних, соціальних, територіальних тощо. Як на мене, для ефективної реалізації цієї реформи потрібна насамперед політична воля, котрої в нас відчутно бракує. Реформу державної структури повинна реалізувати влада, тоді як на практиці цю відповідальну справу доручають виконувати самим лікарям. А оскільки чимало медиків виступають проти впровадження сімейної медицини, то процес постійно гальмується. Проте не зупиняється. Так, рішенням сесії міської ради має бути затверджено план реорганізації первинної медико-санітарної допомоги з чіткими часовими рамками виконання і контролем. В Івано-Франківську проект такого рішення вже підготували.
Ігор ВОЛОЩУК, засновник і керівник ГО «Асоціація захисту прав медичних та фармацевтичних працівників»Для впровадження сімейної медицини в державі, як на мене, пішли найменш збитковим, але доволі безглуздим шляхом. Оскільки спеціалісти мали поєднувати в собі навички педіатра і терапевта, вони мусили перекваліфікуватися на курсах тривалістю лише кілька місяців. За цей час їм треба було стати мало не всезнаючими фахівцями широкого профілю, а також опанувати новітні методи діагностики. Чи реально це зробити за такий короткий термін? Навряд. У результаті одна частина сімейних лікарів побоюється лікувати дітей, інша — дорослих. Відтак страждає загальна якість обслуговування.
Мало того, фахівці, які проходили навчання, — здебільшого пенсійного або передпенсійного віку, котрі неохоче адаптувалися до реформи та навіть усіляко гальмували її. В ідеалі високопрофесійними сімейними лікарями можуть стати ті, хто опановував цю спеціальність у медичному виші, потім — в інтернатурі.
На щастя, Івано-Франківський національний медичний університет уже кілька років поспіль випускає таких фахівців. Однак «завдяки» законодавству України медики не хочуть ставати сімейними лікарями і все менше виявляють бажання працювати педіатрами та терапевтами. Річ у тому, що в державі не передбачено правових норм, котрі спонукали б пацієнта відповідати за власне здоров’я. Як наслідок, протягом останніх двох десятків років більшість українців абияк ставилися до лікування хронічних хвороб, не кажучи вже про профілактику. Тобто сімейний лікар приходить працювати на «занедбану» дільницю, за яку він цілковито відповідальний. Задавнена стадія туберкульозу чи раку, смерть немовляти тощо — усе це так чи інакше «виллється» в догану або інші форми дисциплінарного стягнення, котрі в нас, на відміну від заохочень, якраз передбачені.
Якість реалізації реформи сімейної медицини цілковито залежить від держави. Пацієнта необхідно навчити відповідати за стан свого здоров’я, наприклад, проходити регулярні медогляди.
Одним із важелів впливу може стати запровадження страхової медицини: немає щорічного огляду — немає медичної страховки. Однак і тут варто розуміти, що в Україні, де високі показники інвалідності, первинної та вторинної захворюваності населення, приватним страховим компаніям навряд чи вигідно буде надавати свої послуги. Дієво здатна працювати лише змішана модель страхування — державна і приватна форми.
Така сама модель була б прийнятна і для впровадження сімейної медицини: держава виступала б замовником послуг для населення, а надавали їх приватні клініки. Це було б значно дешевше, аніж шукати по селах приміщення під амбулаторії, утримувати необґрунтовано роздуті штати, витрачати кошти на сучасне обладнання, а потім знаходити спеціалістів, які можуть на ньому ефективно працювати. Нині більшість ФАПів чи амбулаторій не відповідають вимогам навіть щодо приміщення, не кажучи вже про застаріле чи й узагалі повністю відсутнє найнеобхідніше устаткування. Співпрацюючи з приватною медициною, держава отримає за ті самі гроші в рази якіснішу та менш затратну послугу, а пацієнт — належне ставлення та кваліфіковане лікування. Це, своєю чергою, зніме питання розкрадання коштів під час тендерів, корупції, черг у поліклініках, утримання вертикалі допоміжних немедичних служб і мільйонних витрат на реконструкції застарілих приміщень.
Наталя МОСТОВА, спеціально для «ВЗ», м. Івано-Франківськ
