Боєздатність української армії гальмує бюрократія

Мобілізовані в армію лікарі швидко опанували на практиці методи надання медичної допомоги як на полі бою, так і на наступних її етапах. На жаль, проблеми, з котрими медики стикаються на місцях, зокрема відсутність сучасної військової логістики, засобів інформаційного забезпечення, бюрократія «у верхах», не тільки засмучують, а й заважають фахівцям працювати.

Перші розчарування

Я з того покоління чоловіків, для яких служба в армії була почесним обов’язком. У мій час тих, хто ухилявся від неї, просто зневажали. Тож коли отримав повістку з військ­комату, негайно з’явився на призовний пункт. Це було 7 травня минулого року. До цього вже побував у гарячих точках України. Зокрема на початку 2015-го брав відпустку за власний рахунок і кілька разів їздив в Артемівськ як волонтер — передавав медикаменти для поранених, які збирали активісти Благодійного фонду «Полтавський батальйон небайдужих». А з Артемівська разом із колегами вивозив на транспорті поранених до Харкова. То були важкі часи для нашої армії — трагічний Дебальцевський котел, і ми, цивільні лікарі, намагалися допомогти військовим медикам.

Віталій НЕТРЕБОВСЬКИЙ, лікар-невропатолог поліклініки ДУ «Територіальне медичне об’єднання Міністерства внутрішніх справ України по Полтавській області», капітан запасу медичної служби

А потім мене направили лікарем медроти у 28-у окрему механізовану бригаду. Нам виписали безкоштовні проїзні документи до Одеси, але в Києві на вокзалі квитків на одеський напрямок не було. Звернулися у військову комендатуру, а там тільки розвели руками: «Нічим допомогти не можемо, добирайтеся, хлопці, як зможете…» Довелося їхати автобусом за власний кошт.

І знову мимоволі виникло питання: «Невже чиновники Міноборони не могли заздалегідь забронювати квитки на поїзд? Адже нас відправляли не на відпочинок, а на військову службу!»

Наступного вечора після прибуття на місце постійної дислокації (МПД) ми виїхали в зону АТО, де пробули близько трьох місяців. А потім бригаду відправили на полігон «Широкий Лан», що на Миколаївщині, для проходження бойових навчань.

Від теорії — до практики

Відбувалися військові бойові навчання чітко й злагоджено. Наш підрозділ доукомплектували, навчали, як пот­рібно розгортати роту на етапах евакуації. Це вже була не відірвана від життя теорія, а практика, пристосована до реальних умов війни. Інспектували нас прискіпливо — прибули генерали, екзаменували, перевіряли й залишилися задоволеними.

Довелося побувати і на передньому краї: надавали першу допомогу пораненим у Мар’їнці, де тривали запеклі бої. В основному це були осколкові ушкодження від мін, «розтяжок», рідше — кульові. Спиняли кровотечу, накладали пов’язки, вводили знеболювальні засоби тощо. Якщо поранення були тяжчими, після надання першої медичної допомоги спрямовували бійців до Курахівської міської лікарні. У разі дуже тяжких ушкоджень доправляли їх до 66-го мобільного госпіталю — там працювали військові медики-професіонали зі Львова і мобілізовані хірурги. Тяжко поранених звідти евакуювали вертольотом до Дніпропетровська. Узагалі, із кадрових військових лікарів на місці бойових дій була тільки начмед, а інші перебували в МПД, тож основний тягар війни лягав на мобілізованих лікарів.

Крім поранень доводилося лікувати й соматичні хвороби. У когось почалася ГРВІ, в іншого бійця загост­рився радикуліт: на війні хронічні недуги дають про себе знати.

Ми також часто чергували в Курахівській міській лікарні, де проводили дообстеження, сортування та лікування хворих. Дуже корисним виявився мій професійний досвід лікаря-невропатолога, адже в армію потрапляли й бійці, не молоді за віком. Постійне перебування в бронежилеті давалося взнаки: через навантаження на хребет виникали захворювання опорно-рухового апарату. Застосовував елементи мануальної терапії та медикаментозне лікування. Протягом дня приходило більше десятка таких хворих, які погоджувалися на будь-що, аби стало легше. Узагалі, мета військової медицини в умовах війни — дати людині можливість якомога раніше стати до лав: про реабілітаційні заходи там не йдеться. Головне — вижити…

Ми прийшли лікувати, а не вбивати

Місця моєї служби з червня по вересень 2015 року — Андріївка, Мар’їнка, Курахове, Красногорівка… А з листопада 2015-го і до 21 липня нинішнього року, коли мене демобілізували, проходив службу поблизу станиці Луганської (туди перекинули нашу медроту). Там ми приймали поранених з передової, лікували їх, у складних випадках доправляли до районної лікарні цієї станиці, де працювали і наші лікарі, і лікарі 59-го військового мобільного госпіталю. Вразило, як негативно було налаштоване щодо нас місцеве населення. «Ви окупанти! — просто в вічі говорили нам. — Ви прийшли нас убивати!» Зазомбовані російською пропагандою і байками про розіп’ятих хлопчиків, люди не приховували своєї неприязні. «Ми прийшли лікувати, а не вбивати, — відповідав я таким. — А ще для того, щоб ворог не топтав нашу рідну землю».

Утім, через деякий час населення почало змінювати точку зору. Багато місцевих зверталися по медичну допомогу. Згодом почали приїжджати пацієнти з навколишніх сіл, і ми нікому не відмовляли. Більше того, безоплатно давали людям ліки — завдяки волонтерам їх не бракувало. Дехто намагався віддячити нам грошима, але ми принципово їх не брали. Згодом ставлення до нас місцевих, особливо після того, коли ми вчасно надали допомогу і поставили на ноги двох хворих на інсульт, різко змінилося. А одного разу врятували дівчинку із задавненою пневмонією — її поклали в реанімацію, а потім наш реаніматолог відвіз маленьку пацієнтку в госпіталь Сєвєродонецька. Медики зібрали їй посилку: цукерки, згущене молоко, печиво, а головне — ліки.

Узагалі, харчування в нас було задовільним, і ми намагалися частину продуктів передавати місцевим багатодітним сім’ям, у дитячі садочки, школи, ветеранам війни. І поступово серця місцевих жителів теплішали. Вони приходили до нас і запитували: «Чим вам допомогти? Може, полагодити автомобіль або зробити щось інше?»

Проблеми, які болять і досі не вирішуються

Кадрове забезпечення армії середнім медичним персоналом — фельд­шерами, санітарами — больова точка військової медицини. Часто нам, кваліфікованим лікарям, доводилося виконувати його функції: виносити поранених на ношах, обробляти рани, накладати джгути. Ми не соромилися цієї роботи, але ж наше приз­начення було іншим, та й держава не для того витрачала гроші на фактично восьмирічне навчання лікарів. Гадаю, є сенс збільшити підготовку середнього медичного персоналу в коледжах і обов’язково навчати їх принципам роботи в умовах військового часу. Бо на фронті кваліфікований фельдшер — це цар і Бог! Саме від нього залежить, виживе поранений на полі бою, чи ні. Я сам пройшов службу в армії і пам’ятаю, скільки фельдшерів залишалися служити на контрактних умовах у званні прапорщика. Бо ці люди були зацікавлені державою: їх забезпечували житлом, високою платнею, вони отримували медичну страховку тощо. Нині ж цих пільг немає, і спеціалісти середньої медичної ланки не хочуть йти в армію за контрактом. Важливо знайти стимули для роботи цих фахівців, бо названі «дірки» у військовій медицині доводиться затуляти лікарями. Друге, що хвилює, — військова бюрократія. В армії не має бути так, як у цивільній медицині, коли заяв­ка на медикаменти виконується протягом півроку, а то й довше. Тим і відрізняється медицина військового часу, що в ній не може бути слів «не можу», «не хочу», «не знаю», «не встигаю». І ще такий нюанс: замовиш більше медикаментів — тебе можуть звинуватити в корупції й розтраті державних коштів, менше — а раптом почнуться активні бойові дії, і їх не вистачить? От і балансуй на цій дошці, щоб була рівновага… Якби не волонтери (низький їм уклін!), не знаю, що ми й робили б. Телефонуєш їм — і твоє замовлення виконується протягом тижня або навіть кількох днів. До того ж, жодних актів про списання не вимагають. У моєму телефоні багато номерів цих небайдужих людей. Я навіть не всіх їх за прізвищами знаю. Але продивляюся записи і бачу: «Лариса — волонтер з Миколаєва», «Галина Ільченко та Віталій Горошоченко з Полтави» — і хвиля тепла та вдячності огортає душу… Узагалі, волонтери для армії — це суто українське явище, і я хочу вірити, що хтось напише колись про них книгу.

А бюрократична паперова тяганина? Я особисто допомагав начмеду із заявками, звітами, актами на списання… Ми так і називали часом нашу армію — УПА: українська паперова армія. Добре, що я і дехто з колег взяли на службу власні нетбуки — це дуже спрощувало роботу. Про те, щоб нас ними забезпечили, годі й говорити.

Окрема гостра тема — санітарний транспорт. Більшість машин були пов­ністю «вбиті». Одна їде — дві в ремонті. І знов-таки моє добре слово на адресу волонтерів: аби не вони, людські втрати були б значно більшими. Пам’ятаю, як гнав з Полтави до станиці Луганської «таблетку», котру полтавські волонтери Едуард Орлеан і Сергій Лисенко за власні гроші довели до пуття. Чому це питання державної ваги — транспорт для армії — досі не вирішене?

Гортаючи в пам’яті сторінки свого воєнного шляху, ще раз переконуюся: військова медицина забезпечується за залишковим принципом, а підходи до неї міняються дуже повільно. Паперова бюрократія, занадто повільне надходження медикаментів, кадрові прогалини, відсутність сучасного парку санітарних автомобілів, застарілі методики вик­ладання військової медицини для тих, кого направляють на службу, — усе це майже не змінилося за рік мого перебування на фронті. І це не просто розчаровує, а обурює вояків. Нещодавно телефонував своїм бойовим побратимам, які перебувають у зоні АТО: «Чи отримали ви нову техніку, нову форму, адже вище військове керівництво обіцяло, що все це після проведення параду на День Незалежності піде на фронт?» — «Ні! — почув у відповідь. — Нової техніки і близько не бачили…» Невже й надалі керівники з високих трибун говоритимуть одне, а робитимуть інше?

Андрій КОНДРАТЮК, спеціально для «ВЗ», м. Полтава