Яке місце посідає українська медицина на світовій арені: спостерігача, учня чи партнера? Насправді все залежить від того, ким прагнуть стати наші лікарі.
ВЗ Нині неможливо підвищити професіоналізм лікарів без вивчення кращого світового досвіду їх колег. Які проекти міжнародної співпраці реалізувала ваша асоціація?
— З 2008 року Асоціація акушерів-гінекологів України є повноправним членом Європейської Ради та Коледжу акушерства і гінекології (EBCOG), куди входять всі профільні асоціації країн ЄС. Щоб досягти цього, потрібно було не лише засвоїти нові підходи до охорони здоров’я матері й дитини, а й продемонструвати готовність поширювати їх в Україні, що потребувало значних зусиль. Утім, як-то кажуть, це окупилося сторицею. Ми створили чимало спільних проектів, зокрема провели тренінги для викладачів з різних навчальних і клінічних закладів України, які готують інтернів. У рамках співпраці з EBCOG провідні фахівці нашої асоціації взяли участь у розробці програм і тестів загально-європейського лікарського іспиту за фахом «Акушерство та гінекологія». Його мета — перевірка професійної придатності фахівців галузі в рамках стандартизації теоретичних і практичних знань, а також спрощення процедури отримання ними дозволу на практичну діяльність в усіх країнах — членах ЄС. Такий іспит уперше запроваджено в Україні. Будь-який акушер-гінеколог може спробувати його скласти й у разі успіху отримати відповідний сертифікат, який підтверджуватиме професійні, теоретичні та практичні знання і вміння й даватиме право працювати за фахом у будь-якій країні ЄС. Така активна співпраця свідчить про те, що наша асоціація за майже 10 років наполегливої роботи посіла гідне місце в європейському співтоваристві, отже, на неї можна розраховувати як на партнера, а не просто сумлінного учня чи зацікавленого спостерігача. Крім того, у рамках співпраці з Європейською мережею стажерів з акушерства та гінекології (ENTOG) двоє лікарів-інтернів з України отримали гранти EBCOG-ENTOG на проходження тримісячного стажування в провідних клініках Європи — м. Візеу (Португалія) та м. Фрайбург (Німеччина), ще двоє відвідали акушерсько-гінекологічну клініку в Турині (Італія).
Андрій ТКАЧЕНКО, доцент кафедри акушерства і гінекології №1 НМАПО ім. П. Л. Шупика, керівник відділу міжнародного співробітництва ГО «Асоціація акушерів-гінекологів України»Тобто інтеграція у світовий фаховий медичний простір — це не формальне членство навіть у найповажніших міжнародних інституціях, а активна співпраця із ними і головне — залучення кращого світового досвіду в практику вітчизняної охорони здоров’я. Як приклад, результатом співпраці з EBCOG стала розробка стандартів якості надання медичної допомоги за напрямками «Акушерство», «Неонатальна медицина» і «Гінекологія». На сьогодні вони рекомендовані для створення чи перегляду національних стандартів в усіх країнах ЄС. За підтримки UNFPA Ukraine й Україно-швейцарської програми «Здоров’я матері та дитини» ми вже провели майстер-клас з розробки та адаптації національних протоколів і клінічних настанов з позицій доказової медицини.
ВЗ Наскільки впливає фахова асоціація на практичну розробку національних протоколів і стандартів?
— Ми беремо активну участь у цьому процесі. Зрештою, клінічні протоколи мають розробляти винятково профільні асоціації, а не якісь комісії при МОЗ. Але в Україні реалії дещо інші. Тому ми створили окремий департамент асоціації, котрий відстежує відповідність клінічних протоколів та інших нормативних документів МОЗ щодо охорони жіночого здоров’я міжнародним вимогам. Тобто, розробляючи нові протоколи чи переглядаючи наявні, ми наполягаємо на врахуванні стандартів якості надання медичної допомоги жіночому населенню, запроваджених у державах ЄС. Утім, аби наші фахівці могли застосовувати ці протоколи у своїй практичній діяльності, вони мають оволодіти не лише сучасними знаннями, а й новітніми технологіями. Тому завдяки Україно-швейцарській програмі «Здоров’я матері та дитини» було започатковано створення Української асоціації симуляційного навчання в медицині та її імплементацію в європейські структури. Це сприятиме підвищенню кваліфікації наших акушерів-гінекологів та рівня оцінки якості їх знань — підтверджувати свою кваліфікаційну категорію вони мають не лише шляхом складання теоретичних іспитів чи надання звітів про практичну роботу, які завжди можна прикрасити, а й довівши майстерність наочно, у симуляційному класі. Нині потужний центр симуляційного навчання функціонує в Одеському національному медуніверситеті. НМАПО ім. П. Л. Шупика також працює над його створенням, сподіваюся, з часом вони з’являться і в інших регіонах країни. Європейські колеги обіцяли нам свою підтримку щодо впровадження симуляційного навчання для акушерів-гінекологів, оскільки це — досить непростий шлях.
До речі, наша асоціація першою заявила про необхідність розвитку такого напряму в Україні. Потім цю ідею підхопили інші, нині такою пропозицією нікого не здивуєш, тож уже потрібно робити практичні кроки. Свого часу, також завдяки співпраці з EBCOG, наша асоціація знайшла партнерів із Португалії та Бельгії, які не лише поділилися досвідом створення симуляційних центрів, а й за підтримки Україно-швейцарської програми допомогли організувати 4 невеликі центри. Нині вони так само готові надавати нам і експертну підтримку, і навчальні програми, і можливість підготувати наших викладачів у симуляційних центрах європейських країн.
ВЗ Будь-яка співпраця має бути взаємовигідною. Чим ми можемо зацікавити міжнародних партнерів?
— По-перше, щоб бути корисним, потрібно зійти зі свого ілюзорного трону й озирнутися довкола, аби з’ясувати, як ми виглядаємо на тлі нинішніх досягнень світової медицини. А також познайомитися з європейськими колегами, подивитися, як вони працюють, навчають майбутніх лікарів, проводять наукові дослідження, порівняти їх із якістю власних наукових розробок чи публікацій. Тоді й зрозуміємо, чим можна зацікавити медичний світ. Утім, європейські колеги визнають цінними для себе деякі напрацювання українських фахівців, скажімо, в ендоскопічній гінекології, у веденні пологів при сідничному передлежанні плода та при багатоплідній вагітності. З одного боку, такі «особливі» пологи — це мінус, з іншого — вантаж (хоч і важкий) для напрацювання відповідного досвіду. Українські акушери-гінекологи не настільки «залежні» від доказової медицини, як їх колеги з європейських країн. Вони не працюють у жорстких рамках вимог світових профільних асоціацій та міжнародних стандартів, тож можуть застосовувати практики, про які, скажімо, у Європі вже фактично забули.
Наприклад, свого часу в журналі The Lancet було опубліковано результати дослідження, яке начебто переконливо доводило, що природні пологи при сідничному передлежанні плода супроводжуються значним ризиком для матері й дитини. Після цього в країнах Європи перейшли на застосування кесарського розтину при таких пологах. Наші фахівці або не знали про це дослідження, або не поспішали відмовлятися від традиційної практики (та й зараз не дуже поспішають). І, як виявилося, на благо. Бо через певний час в Європі зрозуміли, що згадане дослідження виявилося не досить коректним, й усвідомили: жінці потрібно надати можливість народжувати природним шляхом, навіть у такій складній ситуації. Але протягом майже 10 років у Європі було втрачено практику ведення подібних пологів. Наші ж фахівці її зберегли.
Загалом, якщо в Україні близько 18% вагітних розроджують шляхом кесарського розтину, то, скажімо, у деяких клініках Німеччини — до 50%, Італії — 70%. Тож колеги з Європи готові запозичити наш досвід — ставитися до акушерства не як до технічної, суто хірургічної спеціальності, а як до мистецтва ведення пологів, надання допомоги жінці та немовляті (без надмірних втручань).
ВЗ Але ж ведення вагітності, умови, у яких живуть і працюють наші жінки, також важко порівняти з європейськими.
— Так, звісно. Але наші умови чомусь завжди порівнюють з кращими клініками світу. Тоді, звісно, все виглядає плачевно. Проте я побував у багатьох країнах світу й можу сказати, що наші жінки — у не найгіршому становищі. Це не означає, що ми маємо цим задовольнитися, але, на жаль, рівень медицини залежить від економічного розвитку країни, соціального забезпечення сімей, жінок тощо. Питання в іншому: чи сповна ми використовуємо наявні можливості й ресурси? Безперечно, ми повинні досягати більшого. Але чи достатньо навчені для цього наші кадри, чи ефективно організовано командну роботу акушерів-гінекологів, неонатологів, анестезіологів на різних етапах надання медичної допомоги жіночому населенню? Чи реалізовано задум регіоналізації перинатальної допомоги, чи завжди і вчасно вагітні потрапляють до закладу найвищого рівня в разі виявлення патології? І наскільки адекватно лікарі оцінюють таку загрозу та чи надають належну допомогу на кожному етапі?
Ми говоримо про те, що галузі не вистачає коштів. Але дещо можна зробити й без додаткових надходжень. Наприклад, здійснювати контроль задоволеності пацієнтів медичною допомогою й умовами лікувального закладу. Цю методику застосовують у тому числі й провідні клініки світу. Можна спробувати запровадити такий моніторинг в Україні — без залучення додаткових коштів. Було б бажання керівників МОЗ, регіональних медичних управлінь, лікувальних закладів. А для підвищення якості надання медичної допомоги можуть бути запроваджені апробовані у світі методи — наші зарубіжні колеги готові поділитися ними, але передусім маємо цього захотіти ми.
Це стосується і впровадження регіоналізації перинатальної допомоги, яка існує в більшості європейських країн. Що заважає довести цю ідею до логічного завершення в Україні? Є відповідний наказ МОЗ, його ніхто не відміняв. Але він не завжди виконується — як через об’єктивні, так і суб’єктивні причини. Тоді, коли в Україні створювали перинатальні центри, точилися дискусії про те, потрібні вони в усіх областях (однакові за потужністю, рівнем оснащення, кадровим потенціалом) чи достатньо буде кількох великих центрів на всю країну, куди безперешкодно і вчасно транспортуватимуть пацієнтів у разі потреби. Адже, наприклад, у Португалії — 4 потужні перинатальні центри найвищого рівня, у Німеччині — близько 10. Але в Україні все зупинилося на півдорозі — і центрів у нас не 25, і регіоналізація забуксувала. Та якщо вже говорити про основну відмінність українських і закордонних реалій, то полягає вона у спільній колективній відповідальності медичного персоналу закладу за так званого колективного пацієнта. Потрібно, щоб усі хворі (а не окремі особи), які потрапляють до лікувальної установи, виходили звідти здоровими і задоволеними. У наших лікарень відсутня така мотивація або ж вона ґрунтується винятково на страху покарання.
ВЗ Чи не фінансова мотивація є найпотужнішою?
— Безперечно, вона надзвичайно важлива. Наприклад, за кордоном заклад третинного рівня надання медичної допомоги (є певні критерії, яким мають відповідати такі установи і їх персонал) сплачує на 40% менший страховий внесок на випадок виникнення позовів пацієнтів до суду через невдоволення наданими медичними послугами чи виникнення ускладнень лікування тощо. Натомість заклади первинного рівня сплачують найбільший внесок. Тобто ніхто не візьметься лікувати складну патологію на первинному чи вторинному рівні. Можливо, якщо внаслідок медичних реформ в Україні гроші таки «ходитимуть» за пацієнтом, лікувальні установи також будуть зацікавлені в тому, аби задовольняти запити клієнтів. Адже від цього (а також від клінічних результатів лікування) залежатиме і зарплата медиків, і майбутнє фінансування закладу. Поки що в нас покращення залежить від ентузіастів, які самотужки намагаються щось зробити, незважаючи на відсутність підтримки з боку держави. Наша асоціація готова стати флагманом реформ, принаймні, в охороні здоров’я матерів і дітей, тільки б на це була політична воля керівництва галузі й держави. В більшості країн світу саме фахові лікарські товариства беруть на себе функції акредитації лікувальних закладів, сертифікацію лікарів. Водночас вони відповідають за якість медичної допомоги та результати роботи фахівців, котрим видали сертифікати.
ВЗ Нинішні реформи більше переносять акценти на первинну ланку. Чи володіють сімейні лікарі необхідними знаннями, аби спостерігати вагітних, запідозрити патологію?
— Якщо сімейний лікар буде мотивований до того, щоб оволодівати такими знаннями (маю на увазі нові підходи до фінансування первинки), у нього все вийде. Поки що в нас «стимулюють» лише залякуванням: погано працюєш — оголосимо догану. Та чи спрацьовує батіг без пряника? До речі, у якості останнього для членів асоціації ми пропонуємо навчання під час різних заходів в Україні та за кордоном — безкоштовно, але за умови, що лікар володіє іноземною мовою. Бо вже мали прикрий досвід — МОЗ Німеччини за власні кошти (на навчання, проживання, проїзд і навіть виплату зарплати стажерам) організувало тримісячне стажування для наших лікарів, яке передбачало повний доступ до пацієнтів, можливість проведення оперативних втручань. Єдина умова — володіння німецькою. Так от нам ледь вдалося знайти 4 особи серед акушерів-гінекологів і неонатологів, які дійсно могли вільно спілкуватися з німецькими колегами й пацієнтами!
Тобто коли ми говоримо про євроінтеграцію, заявляємо, що хочемо стати частиною Європи, це все чудово, але починати треба із себе, зі свого лікувального закладу. В Україні дійсно є успішні перинатальні центри (у Києві, Житомирі), але вони стали такими завдяки зусиллям керівників, які створили хороші колективи і забезпечили належні умови їх роботи. Потрібно мотивувати всю галузь працювати за європейськими стандартами. Можливо, починати варто з прозорих виборів головних лікарів і начальників обласних управлінь, аби керманичами галузі були найкращі її представники.
Розмовляла Світлана ТЕРНОВА, «ВЗ»
