Виручав лише власний досвід

Війна на Сході України, руйнуючи долі та життя, перевертає все з ніг на голову. Медики, чиє благородне покликання — рятувати здоров’я людей, натомість беруть до рук зброю і приміряють на себе військову форму.  

Мінімум медикаментів і «скляна» форма

Мені довелося служити і фельдшером, і прос­тим солдатом: військових не вистачало, тож мусив брати автомат і чергувати з побратимами на блокпості. Це був 2014 рік. Мене мобілізували практично одразу після початку АТО. Направили в державну прикордонну службу в селище Великі Мости, що на Львівщині, де я проходив службу санітарним інструктором застави при ОБПК-1 (оперативна бойова прикордонна комендатура).

Анатолій МІЛЯСЕВИЧ, фельдшер Клеванської підстанції Рівненської станції екстреної (швидкої) медичної допомоги КЗ «Обласний центр екстреної медичної допомоги та медицини катастроф» Рівненської обласної ради

Спочатку було складно, адже, окрім джгутів, індивідуальних перев’язувальних пакетів, бинтів і деяких таблетованих препаратів, нічого не було. Не вистачало інструментарію, перев’язувального й шовного матеріалу, ліків. Особливо гострою була потреба в антибіотиках, бо люди важко переносили кліматичну адаптацію, й багато з них хворіло на пневмонію та бронхіти. А хворобам сприяла і погода (удень температура сягала +32 °С, а вночі знижувалася до +4 °С), і безтолкове оснащення нашої армії. Наприклад, дощові плащі військових у зливу промокали наскрізь за 15 хвилин. Форму ми називали «скляною»: удень у ній паришся, уночі — мерзнеш, а горить вона просто «чудово» — одразу прилипає та в’їдається у шкіру. А ще нас взули в українські таланівські берці, у яких ми через три дні так понатирали ноги, що ще довго згадували «теплими» словами і виробників, і тих, хто нам їх закупив. Так само, як і державну допомогу у вигляді канадських зимових спальників. Це, звісно, хороша річ, але ж до них ще й постіль потрібна. Без неї лежиш усередині спальника увесь мокрий, а частини тіла, які лишилися поза ним, мерзнуть.

Добре, що згодом волонтери допомогли: дізналися про наші потреби та прислали пос­тіль, ковдри, подушки. Вони ж виручили і з оснащенням медичної служби: надіслали антибіотики, розчини для вливань, крапельниці, системи, інструментарій. Рівненські благодійні організації «Волинь Європейська» і «Руєвит» передали перев’язувальні матеріали, катетери та інші витратні матеріали. Загалом волонтери забезпечили нас медичними засобами на 150 тис. грн. Та ще військова частина виділила близько 50 тис. грн.

Чим могли, допомагали нам і місцеві мешканці. Більшість із них мали проукраїнські наст­рої або ж займали нейтральну позицію. Та були й такі, що намагалися морально принизити бійців. Мовляв, чого ви сюди приїхали, ми і без вас тут розберемося. Проте таких були одиниці, і їх «пропаганда» нікого особливо не зачіпала. Зате цікаво було спостерігати метаморфози, коли палкі прихильники ДНР, потрапивши під обстріл своїх же «захисників», швидко й кардинально змінювали погляди.

Виручав досвід

За усталеною думкою, державну прикордонну службу вважають елітою ЗС. Мабуть, через це військові чиновники вирішили, що тут ніхто не хворіє, і навіть не подумали подбати про організацію надання медичної допомоги й евакуацію. Медпункту, як такого, на нашому КПП не було. А на пункті постійного базування — лише кімната із трьома ліжками, у якій ми надавали медичну допомогу пацієнтам. А по неї зверталися часто: у бійців загострювалися хронічні хвороби, скаржилися також на ниркові кольки, артеріальну гіпертензію, травми, інколи розвивалися апендицити. З обладнання в мене був лише апарат для вимірювання тиску і фонендоскоп. А ось електрокардіографа не було. Тож добре, що за плечима — понад 20 років роботи на швидкій. Мій досвід мене виручав.

За потреби ми доправляли хворих у районну лікарню, з якою була домовленість про госпіталізацію військових. Їх ми відвозили туди «таблеткою» — старим санітарним авто­мобілем УАЗ-362, котрий було закріп­лено за медпунктом. Та більшість пацієнтів усе ж лікували на місці. Тож мусив згадати все, чого мене колись навчали, у тому числі початкову військову медичну підготовку, яку нам викладали в медучилищі за зразком 60-х років минулого століття. І перевіряв сам себе щодо правильності лікарських призначень, шукаючи інформацію в інтернеті. У принципі, навичок фельдшера мені вистачало. Лише спершу було важкувато…

З побратимами з другої застави оперативної бойової прикордонної комендатури

Просто виконував свою роботу

Вирушаючи на чергування на блокпост, брав із собою в рюкзак все необхідне для надання медичної допомоги. Бо ж бійцям замість індивідуальної аптечки тоді видавали лише пластикову упаковку з індивідуальним перев’язувальним пакетом, джгутом, кількома бинтами і наркотичним знеболювальним препаратом. Уже пізніше, коли волонтери почали шити підсумки та формувати більш-менш належні аптечки, забезпечення армійців трохи поліпшилося.

Наш блокпост розташовувався за 5 км від передової, біля селища Солодке. Основ­не зав­дання — контролювати внутрішні переміщення людей на непідконтрольну територію і звідти, стежити, аби вони не рухалися польовими дорогами, а лише через КПП Мар’їнки або Волновахи. Чи було страшно? Так собі. Ми розуміли, звісно, що небезпека є, адже перевіряючи документи чи транспорт, ти не знаєш, чого можна чекати, і маєш бути готовим до всього. Та я не зациклювався на цьому, просто виконував свою роботу. У кого психіка міцна, особливо не переймалися, проте були серед нас бійці, які зривалися, йшли в запій, але потім брали себе в руки.

У нашому підрозділі служили здебільшого хлопці із Західної України — Львова, Рівного, Тернополя, Волині, Житомира. Бійці знають, за що воюють, готові захищати свою землю, але чомусь донині їм не дозволяють швидко закінчити цю війну. Та, щоб зрозуміти всі тамтешні настрої й ситуацію, потрібно просто побувати в зоні АТО. Там кардинально змінюється світогляд, загострюється відчуття справедливості. З новим сприйняттям навколишньої реальності повернувся звідти і я. Дуже хочу, щоб українці, нарешті, замислилися над тим, на чиїй землі вони живуть.

Записала Дана РОМАНЮК, спеціально для «ВЗ», м. Рівне