У бою ніколи не буває легко

Бути одним із кращих військових госпіталів у мирний час — це одне. А от виправдати  таку високу оцінку безпосередньо в бойових умовах — це перевірка на професіоналізм, на здатність швидко реагувати на виклики та потреби, вміння вдосконалюватися і не лише утримати марку, а й значно підняти її.

ВЗ Коли почалися воєнні дії, ви були головним хірургом Військово-медичного клінічного центру Південного регіону. Скажіть, наскільки медики виявилися готовими до роботи в умовах АТО?

Михайло КАШТАЛЬЯН, завідувач кафедри загальної та військової хірургії Одеського національного медичного університету, професор

Але саме для нас початком стали події 2 травня 2014 року в Одесі. Якби ми вчасно не долучилися, жертв було б набагато більше… До того ж, тільки-но почався Майдан у 2013 році, на території Військово-медичного клінічного центру ми вже почали ставити намети і проводити підготовку. Кажуть: важко в навчанні, легко — в бою. Це не зовсім так: у бою ніколи не буває легко. Але завдяки постійному підтриманню досить високого рівня професійних навичок нам було знач­но простіше працювати в польових умовах.

ВЗ Як проходила підготовка медиків безпосередньо перед виїздом до зони АТО?

— Кожен мав свою ділянку роботи. Одні займалися сортуванням, інші — апаратурою, доукомплектовували те, чого не вистачало. Потрібно було передбачити абсолютно все. Наприк­лад, підготувала медсестра операційний стіл, інструментарій, почалася операція — і раптом виявляється, що чогось не вистачає. В стаціонарі виправити такий недолік просто, а що робити в польових умовах? Тому ми намагалися підготуватися так, аби уникнути подібних промахів. Під час роботи в АТО траплялося різне, але не було жодного випадку, коли б ми не змогли надати допомогу пост­раждалому. Хоча обсяги були величезними. Наприклад, під час Іловайського котла ми приймали близько 80 поранених на добу!

ВЗ Коли ви почали працювати безпосередньо з пораненими, що для вас виявилося несподіванкою?

— Розміри втрат. Через це до зони АТО довелося терміново відправляти наших лікарів, молодих хлопців-офіцерів. Також були змушені збільшувати кількість штатних посад. Так, ввели посаду головного хірурга, головного травматолога.

Важко довелося найпершим лікарям — Владиславу Горбенку, Віктору Кузьменку, Олегу Герасименку. Коли ж через місяць розпочалася друга ротація, уже був досвід, і ми краще оснастили цю групу. Відправили лапароскопічну стійку, коагулянти, ультразвукову техніку…

На жаль, довгий час у нас не звертали уваги на армію. Показова історія Дніпропетровського військового госпіталю, який був одним із кращих у країні — його, по суті, знищили, а територію продали. Тож коли розпочалися події на Сході, Харківський центральний військовий госпіталь «закрив» Північ України, а Центр і Південь припав якраз на Дніпропетровськ, зокрема добре спрацювала Дніпропетровська обласна клінічна лікарня ім. І. І. Мечникова.

У той період практично все вирішувалося на міжособистісному рівні. Так, ми втратили в бою багато медичних автомобілів, і кілька разів нам їх дарували волонтери.

Звичайно, не залишився осторонь і наш Одеський національний медичний університет: він надавав апаратуру, медикаменти, продукти. Не раз приїздив до нас із такою допомогою ректор вишу Валерій Запорожан.

ВЗ Що для вас було найскладнішим?

— Складно було сортувати поранених. Коли сідав вертоліт, усі папірці від потоків повітря розліталися навсібіч, а маркувати солдатів потрібно. І саме наші лікарі придумали робити це маркерами прямо на тілі: лобі, руках, грудях. Так маркування не губилося.

Ми першими в Україні в польових умовах застосували лапароскопію, використали стовбурові клітини, системи для закритого дренування ран J-Vac тощо.

ВЗ Які види операцій є найчастішими в бойовій обстановці?

— З приводу поранення кінцівок.

ВЗ А чи є такі оперативні втручання, для проведення яких нашим військовим лікарям ще не вистачає знань і майстерності?

— Навички та вміння наших хірургів — на досить високому рівні. Але бажано, щоб кожен хірург, незалежно від його вузької спеціалізації, досконало володів судинним швом, лапаротомією, умів працювати з апаратом зовнішньої фіксації.

ВЗ Найбільше роботи в умовах воєнних дій, звичайно, у хірургів. А наскільки затребувані терапевти?

— Після надання невідкладної хірургічної допомоги пацієнта не завжди можна одразу виписати. Багатьох доводиться довго вести до самого одужання. Ось тут терапевт незамінний. Туберкульоз, виразки, холецистити, рак — ці хвороби ніхто, на жаль, не відміняв.

ВЗ Ймовірно, події на Сході України закінчаться нескоро, тож знову доведеться відправляти молодих фахівців в епіцентр бойових дій. Що ви порадили б молодим лікарям: як готувати себе до роботи в зоні АТО?

— З нашими лікарями перед від’їздом до польового госпіталю проводять спеціалізовану психологічну підготовку. Природно, допомагає досвід тих, хто там уже побував. Хочу зауважити: жоден лікар нашого госпіталю не відмовився від служби у зоні АТО.

ВЗ Чи зверталися до вас студенти, які бажають допомагати в польовому госпіталі?

— Тільки-но почалися воєнні дії, одразу з’явилися добровольці. Інша справа, що це складно оформити офіційно. Та й досвід роботи має бути, не кажучи вже про специфічні знання та навички поведінки в екстремальних умовах. Адже були випадки, коли молоді хлопці через недосвідченість потрапляли під обстріли. Але багато студентів працюють волонтерами на базі Військово-медичного клінічного центру, де вони можуть бути дійсно корисними, надаючи необхідну допомогу та здобуваючи натомість безцінний професійний досвід.

ВЗ Побутує думка, що військові дії стали потужним поштовхом для розвитку вітчизняної військової медицини. А як вважаєте ви?

— Війна — завжди стимул. Після неї відбувається суттєвий прорив у розвитку, і не тільки військовому. Але, у цілому, у нас від самого початку був дуже хороший рівень надання допомоги пацієнтам. За весь час роботи польового госпіталю ми регулярно вакцинували воїнів, не було жодного випадку правця, газової гангрени…

ВЗ Цілком нормальне почуття для людини — страх. В умовах війни воно загострюється чи ж, навпаки, притупляється?

— Я ніколи не відчував особливого страху: ні в Іраку, ні тут. А ось самозбереження — найдавніший інстинкт, йому потрібно довіряти. Небезпека завжди є: був випадок, коли двоє наших хірургів потрапили в полон і близько року вантажили вугілля, водночас надаючи допомогу своїм. Але розумієте, коли виконуєш свою справу, то робиш це, незважаючи ні на що.

Розмовляли Олександр ГАЛЯС та Олена ТАНАСІЙЧУК, спеціально для «ВЗ», м. Одеса