Лікар, якого неможливо замінити

Серце Володимира Лапи — одного з найталановитіших акушерів-гінекологів України, завідувача пологового відділення Івано-Франківського міського пологового будинку перестало битися 11 жовтня просто на робочому місці, під час нічного чергування. «Піду трохи перепочити», — сказав він на прощання колегам…

Я знав Володимира Лапу 32 роки — саме стільки часу він працював у нашому пологовому будинку. Пам’ятаю, коли Володимир Іванович тільки влаштувався до нас на роботу, я — тоді завідувач відділення акушерської патології — дуже зрадів: «Ну, нарешті — ще один лікар-чоловік». Адже в нашій спеціальності, зазвичай, більше жінок. А я завжди вважав: акушерство та гінекологія — це фізично важка справа, котра потребує значної витримки.

До знайомства з Володимиром Лапою я добре знав його батьків, які вик­ладали в Івано-Франківському медичному інституті. Лідія Трохимівна настільки віддано вчила акушерству, що багатьом студентам прищепила любов до цієї царини медицини. До того ж, наша улюблена викладачка була в усьому педантичною і таким же виховала свого талановитого сина.

Володимир Лапа — великий працелюб та відданий справі професіонал. Пологовий будинок був його другою домівкою. Якщо траплявся складний клінічний випадок — зверталися тільки до нього. Він завжди знав, що робити, навіть у, здавалося б, безвихідних ситуаціях. Цей лікар прийняв незліченну кількість пологів, зробив сотні кесарських розтинів, урятував тисячі життів.

Інтелігент, якого любили всі: від санітарки до головного лікаря. Абсолютно неконфліктний. Завжди мовчазний. Він належав до тієї категорії людей, котрі мало говорять, зате багато і якісно працюють.

Володимир Лапа за час своєї роботи встиг очолити чи не всі відділення в міському пологовому будинку. Як головний лікар я почувався з ним, мов за кам’яним муром. Володимир Іванович завжди був моєю головною опорою. Кажуть, незамінних людей не буває, але чесно зізнаюся: я не знаю, ким можна замінити такого фахівця, як Володимир Лапа.

---

Володимир Іванович із сім’ї лікарів. Його батько був одним із заснов­ників дитячої хірургії в Івано-Франківській області, впровадив чимало нових методик, які врятували життя багатьом дітям. Мама працювала доцентом кафедри акушерства і гінекології, була високоосвіченою жінкою, котру на Прикарпатті знали й поважали як фахівця найвищого рівня. Старша сестра — професор, доктор медичних наук, наразі працює в столиці, у НДСЛ «Охматдит». Виховуючись у такій сім’ї, Володя просто не бачив для себе іншого життєвого шляху, окрім медицини.

Ми з ним товаришували ще з інс­титуту. Лапа ніколи не був лідером, проте слугував міцним стрижнем, який підтримував компанію. Він був дуже порядним і старанно вчився. У мого товариша завжди при собі була хоча б одна книга. Він обожнював читати. Пам’ятаю, під час навчання в медінституті ми з ним працювали на півставки медбратами в обласному психоневрологічному диспансері. На роботу Володимир щодня приходив з різними книгами, які читав у вільний час. Крім того, він приносив ще й пізнавальну літературу для пацієнтів: енциклопедії, довідники. Вони разом переглядали їх, обговорювали дискусійні теми.

Після розподілу ми поїхали працювати на Чернігівщину. Лапа виконував обов’язки хірурга і саме там пройшов школу мужності, пізнавши ази медицини, які й допомогли йому згодом стати одним із найкращих лікарів Прикарпаття. Володя вже тоді працював, образно кажучи, 26 годин на добу.

Через кілька років ми повернулися до Івано-Франківська. Лапа вагався: продовжити працювати й розвиватися в хірургії чи прислухатися до поради матері й обрати гінекологію. Вочевидь, мама таки переконала, адже вона, професіонал у цій галузі медицини, могла допомогти в становленні сина як фахівця. Але так склалося навіть краще, бо ж хірург, який стає гінекологом, бачить клінічні ситуації значно ширше і глибше. Знаючи хірургічну патологію, гінеколог не знає страху в складних випадках, ніколи не панікує, моментально приймає рішення. Принаймні так було з Володимиром Лапою.

А потім закипіло насичене трудове життя. Почалося те, що називається: «світячи іншим, згораю сам». Коли не зателефоную, Володя або в операційній, або на чергуванні. Він не був кар’єристом, який крокує по головах інших, а просто совісно і віддано виконував свою роботу. Саме титанічною працею здобув авторитет. Біля нього постійно юрмилися інтерни. Лапа любив повторювати студентам: «Борітеся — поборете».

Щоправда, довелося чимось жертвувати. Увагою були обділені не лише найближчі товариші, а й рідні. Вільних днів мій працелюбний друг фактично не мав. Усі пацієнти хотіли, аби їх лікарем був саме Володимир Лапа. А він не міг нікому відмовити. Зрештою Володя почав емоційно виснажуватися. На жаль, на професійне вигорання починають зважати тоді, коли вже надто пізно.

Лапа був надзвичайно спокійною людиною. Вивести з рівноваги його могли лише кілька речей. Наприк­лад, якщо ненароком впустив величезну щуку, за якою цілий день полював із вудкою на риболовлі. Це заняття було його віддушиною.

---

Укотре після смерті близького друга переглядаю його світлини: великий, статний, із добрими очима. Ми потоваришували ще на першому курсі. Він — містянин, із сім’ї знаних вчених, а я — випускник медучилища, син сільських учителів. Проте різниці в наших соціальних статусах Володя ніколи не помічав.

Під час навчання він отримував колосальне задоволення від наукової роботи. Які ж ми були щасливі, коли на першому курсі випала можливість на кафедрі анатомії оперувати собак. Загалом протягом усіх років навчання прооперували більше ста тварин, тому по закінченні інституту Лапа вже мав добре «пос­тавлені» руки для хірургії. Йому й справді дуже подобалося оперувати.

З третього по п’ятий курс, опановуючи написання історії хвороб, ми з ним спільно курували пацієнтів. Звісно, часто виникали професійні дискусії, але на компроміс завжди йшов Володя, що підтверджує його виваженість, толерантність і поміркованість.

---

Ми з Володею дружили аж 52 роки — з першого класу сиділи за однією партою, а потім були одногрупниками в медінституті. Лапа з самого дитинства знав, ким прагне стати. Пам’ятаю, на новорічних ранках у молодших класах усі діти одягали різні карнавальні костюми: зайчика, пінгвіна, пірата тощо. А Володя завжди обирав той самий образ — лікар Айболить. Причому він точно знав, що хоче бути не просто лікарем, а саме хірургом.

У медінституті ми з Лапою допомагали асистенту кафедри анатомії працювати над його дисертацією й одночасно виконували власну студентську роботу, через що годинами пропадали у віварії, оперуючи тварин. Іноді навіть призначали там побачення, адже часу на романтику катастрофічно бракувало… 

Робота — це те, чому Лапа віддавався повністю. І його передчасна смерть стала цьому ще одним підтвердженням.

---

Я вчилася з Володимиром Лапою в одному інституті, потім багато років разом працювала пліч-о-пліч. Скільки його пам’ятаю, він завжди був жайворонком: вранішні маршрутки ще навіть не починали їздити, а Володимир Іванович уже чекав на зупинці. Усі працівники приходили на роботу о 8-й ранку, а він ще із 7-ї був на місці.

Іноді ми чекали Володимира Лапу, наче бога. Адже в складних випадках лише він міг допомогти — мудрий і всезнаючий, упевнений і врівноважений… Й досі не віриться, що трапилася така біда. Володимир Іванович помер на моїй зміні, я саме чергувала тієї ночі. Десятки разів проходила повз двері його кабінету, але там не світилося, тож я й не зайшла. Перед тим Володимир Іванович десь о 18-й зазирнув до лікаря в ординаторську, запитав: «У нас усе тихо?» Тоді помахав колезі рукою, сказавши: «Піду трохи перепочити»…

Часом ловлю себе на думці, що вранці й досі чекаю його на робочому місці. А вже потім згадую, що більше він уже ніколи не прийде…

---

Щойно я почала працювати під керівництвом Володимира Лапи, одразу відчула, що поладнаю із цією людиною. Він умів моментально прихилити до себе. Підкорював малослівністю та скромністю. У відділенні ніколи не було крику, сварок — будь-які конфлікти спокійно вирішувалися в кабінеті Володимира Івановича за зачиненими дверима.

Цей лікар ніколи не ділив пацієнток на кращих чи гірших. Йому було байдуже: народжує поважна директорка якоїсь фірми чи жінка-безхатько — в усіх приймав пологи і лікував однаково якісно.

Пам’ятаю, одного разу Володимир Лапа робив кесарський розтин жінці з Будинку нічного перебування. Коли пацієнтка виписувалася, то сповнена вдячності за здорову дитину, попросила лікаря стати хрещеним батьком її немовляти.

Гіппократ сказав: «Згораючи сам, світи іншим». Володимир Лапа світив до останнього подиху.

---

Тато всім здавався суворим і закритим, та насправді був дуже доброю людиною. На роботі проводив значно більше часу, ніж удома, — він справді жив своєю улюбленою медициною.

Найкращим відпочинком для батька була риболовля. Де б він не відпочивав, завжди спершу шукав бодай невеличке озерце, аби закинути вудку. Не втрачав такої можливості навіть коли дощило.

Також тато полюбляв куховарити, найсмачніше в нього вдавалися борщ, плов і рагу. А батькові «закрутки» взагалі були найкращими у світі смаколиками. В останню неділю, якраз перед тим, як пішов із життя, ми разом з ним консервували кабачки. Наступного дня з роботи він уже не повернувся.

Смерть батька не стала випадковістю. П’ять років тому він пережив сильне нервове потрясіння — відтоді почалися проблеми із серцем. А останнім часом узагалі був апатичним до всього, наче передчував щось недобре…

---

Коли я завагітніла, то твердо вирішила: народжуватиму лише у Володимира Лапи. Адже знала, що на цього лікаря можна покластися в усьому. Із жінками, у яких приймав пологи, Володимир Іванович завжди розмовляв тихо і спокійно: «Усе буде добре. Нічого не боятимемося. Народимо здорову дитину».

Пам’ятаю, коли о 8-й ранку я приїхала в приймальне відділення, він лише глянув на мене й одразу сказав: «О 18-й ми народимо дівчинку». Так і сталося — точнісінько о 18-й моя донечка побачила світ.

Жодного разу не помітила, щоб він бурчав чи був чимось незадоволений, постійно спокійний і врівноважений. Володимир Лапа насправді був людиною з великої літери.

Наталя МОСТОВА, спеціально для «ВЗ», м. Івано-Франківськ