Борис Тодуров: МОЗ зневажає лікарів та ігнорує пацієнтів

Зразкова медицина починається з економіки, а не з оголошення лікарів корупціонерами, злочинцями та ворогами хворих. Чи усвідомлює це МОЗ України? 

Такого ще не було

Анонсовані нинішнім керівництвом МОЗ України реформи в галузі охорони здоров’я подаються суспільству як ексклюзив. Мовляв, такого українці ще не бачили. Однак ніхто не бачив і економічного обґрунтування, розрахунків кадрового потенціалу, технічних ресурсів галузі, які мали б лягти в основу реформ, принаймні, так заведено в усіх цивілізованих державах. Не кажу вже про широке обговорення проектів змін із медичною громадськістю, якій доведеться втілювати ці реформи, та із суспільством, котре оплачує їх своїми податками, сподіваючись отримати своєчасну й високоякісну медичну допомогу.

Борис ТОДУРОВ, генеральний директор ДУ «Інститут серця МОЗ України», Заслужений лікар України, член-кореспондент НАМН України, доктор медичних наук, професор

Коли ж називати речі своїми іменами, то зрив виконання державних програм з боку МОЗ — це пряме порушення законів України. Як виконавчий орган Міністерство зобов’язане освоїти кошти, закладені в Державному бюджеті на закупівлю передбачених програмами ліків та витратних матеріалів. Але у 2016 році цього не було зроблено по жодній із програм. Усе, що отримали медичні заклади, — це закупівлі 2015 року, котрі надійшли із запізненням на рік. Якби подібне трапилося в США (навіть по одній програмі), Міністр опинився б у в’язниці. У нас же все минає безкарно, під аплодисменти «борців із корупцією». Чи в Україні немає правоохоронних і антикорупційних органів, котрі мали б це робити, виходячи зі своїх безпосередніх обов’язків? Чи МОЗ вважає, що для подолання корупції в медицині потрібно припинити постачання ліків у медичні заклади? Такого дійсно ще ніколи не було! Це підтвердять фахівці всіх галузей. Я ж можу це засвідчити на прикладі кардіохірургії.

Що в пріоритеті?

Оскільки чіткого і зрозумілого плану громадськості не представлено, а просто оголошено спорадичні меседжі, що виглядають привабливими, але не мають жодної прив’язки до реальної медицини, важко визначити пріоритети МОЗ. Адже, наприклад, серцево-судинна захворюваність є проблемою номер один в Україні. За статистикою Асоціації серцево-судинних хірургів України, ця патологія спричиняє 67% випадків смертей українців. Показник летальності при ішемічній хворобі серця та гострому інфаркті міокарда (571 на 100 тис. населення) в Україні вдвічі вищий, ніж у країнах Європи. Наша держава щороку втрачає майже півмільйона громадян внаслідок серцево-судинних хвороб, що по суті набуло масштабів національної катастрофи. Щороку в Україні реєструють 50 тис. хворих на інфаркт і 110 тис. пацієнтів з інсультами — таких людей потрібно вчасно та якісно лікувати. Якщо це робиться «дідівським» способом, втрачаємо майже кожного п’ятого хворого, коли ж лікування надається за європейськими стандартами, смертність зменшується у 4-5 разів. Однак для цього вітчизняні кардіохірурги мають бути «озброєні» всіма необхідними витратними матеріалами для проведення операцій. За щорічної потреби у 140 тис. кардіохірургічних втручань спеціалісти України здійснюють лише 24 тис. Щороку 200 тис. пацієнтів України вимагають ендоваскулярних операцій (у тому числі стентувань, коронарографій), натомість проводять їх лише 21 тис. хворих, тобто одному із десяти. Лише 1/4 пацієнтів із порушеннями серцевого ритму надаються необхідні медичні послуги (абляції та встановлення кардіо-стимуляторів), 3/4 тих, кому показана імплантація клапанів, залишаються без належної допомоги. Потреба в аортокоронарному шунтуванні (25 тис. щороку) задовольняється лише на 10%.

І це добре відомо в. о. Міністра охорони здоров’я Уляні Супрун, яку ми запросили до свого закладу одразу після її призначення, аби ознайомити із ситуацією в галузі, розповісти про можливості інституту (на той час ми втілили проект «Механічне серце»), надати відповідні пропозиції щодо поліпшення стану системи охорони здоров’я. Ми щиро вірили, що нова очільниця відомства хоче змінити щось на краще і використовуватиме для цього весь наявний потенціал. Але, як з’ясувалося згодом, наша протягнута рука виявилася нікому не потрібною. Як і проблеми пацієнтів. Адже за 5 місяців МОЗ так і не спромоглося провести жодного тендеру на закупівлі ліків і виробів медичного призначення. Нині керівництво МОЗ стверджує, що це сталося через неготовність документації. Я офіційно заявляю: це неправда. Необхідні документи (номенклатура закупівель, технічні завдання) були напрацьовані робочою групою ще в серпні, а у вересні подані в. о. Міністра, але подальшого їх «руху» не відбулося. Чим це пояснити? Нам обіцяли, що закупівлі здійснюватимуться по-новому, через міжнародні організації. Ми, лікарі, не причетні до цього процесу — спосіб закупівель вибирає держава. Для нас головне — отримати все необхідне для порятунку хворих. Та й пацієнтам, які опинилися на межі життя і смерті, не важлива «велика політика», вони можуть не дочекатися «золотого дощу» від обіцяної економії. Тисячі з них втратили шанс на порятунок.

Навіть за найгірших часів у галузі в Україні щороку закуповували витратні матеріали для лікування серцево-судинних хвороб на 360 млн грн (квота нашого інституту становила приблизно 50 млн грн — половину бюджету закладу). Це крапля в морі порівняно з реальними потребами, адже щороку в інституті виконується 6 тис. операцій загальною вартістю 750-800 млн грн, однак за надані державою кошти ми оперували бодай тих хворих, яких у критичному стані привозила швидка. Нині ж ми позбавлені такої можливості. Така сама ситуація і в інших областях України. І це — наслідок злочинної бездіяльності Міністерства, прикритої флешмобами й піар-акціями.

Крайніх знайдено?

Міністерство зробило лікарів заручниками ситуації — увесь негатив у суспільстві спрямовано на медиків, їх оголосили корупціонерами, здирниками, ворогами пацієнтів, які не бажають лікувати безкоштовно.

Пані Уляна Супрун так і заявила на прес-конференції, мовляв, Інститут серця отримав 1300 стентів, які мали встановлюватися безкоштовно. Недаремно кажуть: хочеш, щоб «проковт­нули» неправду, приправ її крихтою істини. Так от «крихта» в тому, що ми дійсно отримали 1300 стентів, хоча лише 900 із них — за поставками МОЗ, решту перерозподілили з областей України із закупівель 2015 року. І встановили їх ми безкоштовно. Та кому, як не в. о. Міністра, знати такі «деталі»: аби встановити стент, спочатку потрібно провести повну діагностику (а отже, придбати відповідні реагенти), зробити ангіографію (голка для пункції артерії коштує 10 дол., інтродьюсер — 850, провідник — 20). Набір для коронарографії обійдеться у 2 тис. грн, рентгенконтрастна речовина — приблизно у 1,5 тис., балон для преди­латації — у 5 тис. грн. І тільки потім встановлюється безкоштовний стент. Так само після стентування хворим необхідні дороговартісні препарати у значній кількості. Якщо пацієнт перебуває в стані кардіогенного шоку, він потребує лікування в реанімації впродовж 5-10 діб, кожна з яких обходиться у 2-5 тис. грн (рахую тільки вартість ліків). Хто це все нам забезпечує? Тому не потрібно маніпулювати думкою людей і перекладати всю відповідальність за долю хворих на медиків. До того ж стентування — це лише незначна частина нашої діяльності, ми також встановлюємо стимулятори, виконуємо втручання на відкритому серці, лікуємо порушення серцевого ритму, складні вроджені вади серця (щороку з цього приводу оперуємо приблизно 700 дітей). І на все це потрібні значні кошти. Скажімо, оксигенатор коштує близько 10 тис. грн, клапан — від 15 до 20 тис., стимулятор — від 24 до 48 тис., шовний матеріал на одну операцію — 3-4 тис., розчин для «консервації» серця під час втручання — 10,5 тис. грн. А держава виділяє… 10 тис. грн на одного пацієнта (на діаг­ностику, лабораторні дослідження, проведення операції, лікування в реанімації, подальшу реабілітацію тощо). І при цьому очільники МОЗ кажуть, що ми корупціонери, бо змушуємо хворих купувати витратні матеріали!

Зневага до лікарів зашкалює

Зрив закупівель став останньою краплею мого терпіння, після чого я звернувся до пані Уляни Супрун через інтернет. Адже розпочався 2017 рік, а полиці складів нашого інституту виявилися порожніми. Та й станом на сьогодні ситуація не змінилася: у нас немає стимуляторів, клапанів, оксигенаторів. В. о. Міністра стверджує, що в нас є стенти, але їх закупила влада Києва для лікування киян, тож це не є заслугою МОЗ і виходом із ситуації. Практично 3/4 хворих, які сьогодні звертаються до інституту, ми нічим не можемо допомоги. Така сама ситуація в наших філіалах та кардіоцентрах інших областей країни.

Чому мені увірвався терпець? Бо задовго до цього я не раз наштовхнувся на прояви зневаги з боку керівників МОЗ. Чотири місяці ми домагаємося відкриття філіалів інституту у Сєвєродонецьку та Маріуполі. Звернулися з відповідним листом до Міністерства, у якому просили лише дозволу (зауважу: не коштів, не кадрів, не обладнання). Третій рік поспіль працюємо як волонтери у Сєвєродонецьку, Артемівську, Рубіжному, Маріуполі, Краматорську. Свого часу їздили в Дебальцеве, забирали звідти поранених, постачали в госпіталі харчування, перев’язувальні матеріали, хірургічні інструменти. Нині у військових збільшилася кількість інфарктів — далися взнаки стреси, нераціональне харчування, куріння. Ще складніша ситуація з місцевим населенням, яке залишилося відрізаним від кардіоцентрів Луганська та Донецька, — 2 млн громадян опинилися без кардіохірургічної допомоги. Ми виїздимо туди кожні 2-3 місяці, забираємо хворих, привозимо в Київ — щороку лікуємо близько 400 пацієнтів з кожної області, але цього вочевидь недостатньо. Упродовж чотирьох місяців МОЗ взагалі не відповідало на наше прохання, хоча я телефонував туди щодня. Потім надійшов лист, у якому нам заборонили це робити. Чомусь раніше ми могли відкрити три філіали (і в статуті закладу така можливість прописана), а тут раптом усе змінилося. Але ж це не моя забаганка, керівники ОДА Луганської і Донецької областей також просили у МОЗ дозволу на відкриття згаданих філіалів, і наш крок — назустріч Міністерству, якщо, звичайно, політика відомства полягає у реальній турботі про людей. Чому ж ми повинні принижуватися і бити чолом?

Ще один факт. Кілька місяців тому ми подали документи до Кабінету Міністрів України на участь у конкурсі молодих вчених фахівців нашого інститутут (до речі, це була б єдина медична робота на згаданому конкурсі). Однак заступник в. о. Міністра пан Лінчевський, на стіл якого потрапили ці документи, принципово їх не підписував, незважаючи на мої особисті звернення та звернення народних депутатів до МОЗ. По телефону секретарки мені відповідали щось на зразок «лист у процесі розгляду» (і так три місяці!), фізично в приміщення Міністерства я потрапити не міг: охорона не впускала, аргументуючи це тим, що мене туди не запрошували. Виходить, рідне Міністерство надійно відгородилося від медиків, щоб ті не заважали «дбати про інтере­си галузі»? І не на часі їм підтримувати молодих учених, бо керівництво МОЗ в особі заступника в. о. Міністра відповіло: «Не буде цього. У Тодурова й так усього багато».

Подібну «відповідь» ми отримали й щодо іншої ініціативи — проекту «Механічне серце». Ми самотужки його розпочали, зібрали кошти на дві операції (проводили різні аукціони, конкурси, залучали спонсорів, волонтерів), а вже потім звернулися за підтримкою до МОЗ, аби проект було продовжено. Адже через недоступність трансплантації в Україні щодня помирають близько 9 осіб, які не дочекалися пересадки серця. До того ж, це високотехнологічна галузь, яка «витягує» за собою не тільки кардіохірургію, а й анестезіологію, перфузіологію, імунологію та багато інших напрямків, пов’язаних із зазначеною технологією. І ми могли б мати такий «майданчик росту», навчати інших. Я попросив у пані Супрун закласти в багатомільярдний медичний бюджет кошти на програму 5 механічних сердець (це не такі вже великі витрати), однак реакція була негативною. Я не міг повірити: у інших країнах під такі ініціативи будують клініки, створюють університетські лікарні, окремі лабораторії, щедро фінансують їх, залучають гранти. Ми також отримали пропозиції щодо міжнародних грантів у цьому напрямку. Натомість в. о. Міністра нам відмовила у підтримці.

А далі пан Лінчевський вдався до відвертого хамства у відповідь на наше звернення щодо внесення інституту до переліку закладів, яким дозволено здійснювати трансплантацію органів. Ми взагалі не очікували відмови — адже це проста формальність. По-перше, наш інститут — єдиний заклад, який технічно готовий виконувати подібні операції й має 16-річний досвід у цій галузі. По-друге, наше звернення вже отримало позитивну резолюцію Прем’єр-міністра України (лист було передано в МОЗ на підтвердження). Але замість «Не заперечую» пан Лінчевський розмістив на ньому «креативну» резолюцію у вигляді напису «Нє-а» і намалював на офіційному документі смайлик.

А після мого відеозвернення до Міністерства через інтернет МОЗ припинило «жарти» й оголосило справжню війну.

Замість відповіді — потік бруду

Здавалося б, що простіше — дати чітку відповідь на поставлені запитання (коли ти її маєш і не хочеш нічого приховувати) чи вдатися до закидання опонента брудом, навішування ярликів і перекручування фактів, залучивши до цього цілу армію «інтернет-помічників»? МОЗ обрало другий варіант. Чому?

З часу мого звернення минуло понад 3 тижні, але я так і не отримав відповідей на свої запитання, хоча очікував відвертої розмови. Не вдалося почути її й на засіданні профільного Комітету Верховної Ради, куди Уляна Супрун разом зі своїми заступниками і прихильниками прийшла повідомити народним депутатам і фахівцям, кот­рі приїхали з регіонів «за правдою», що залишає засідання через відсутність на ньому кворуму. Ви уявляєте такий демарш у цивілізованій країні?

І надалі МОЗ не виявляє жодного бажання вести конструктивний діалог. А його «монолог» вилився в абсолютно необґрунтовані звинувачення в інтернеті, який «все витримає», а якщо потрібно, то й «підтримає». Усі піар-менеджери, які нині працюють в оточенні пані Супрун і «здійс­нюють реформи», а також її численні радники, серед яких практично немає лікарів, активно «ліплять» з мене сепаратиста та корупціонера. Наприклад, оприлюднили рахунок інституту за послуги, який ми виставили страховій компанії. І при цьому «сором’язливо змовчали», що вказані тарифи розробила та затвердила держава, а не фахівці інституту. І страхові компанії нам сплачують їх на законних підставах. Ці кошти надходять не в кишені лікарів, а на рахунок нашого закладу, котрий є державним, за них ми лікуємо пацієнтів, як того й вимагає держава. До кого претензії? Щойно кошти надходять в інститут, вони стають бюджетними. І представники МОЗ замість похвалити за залучення грошей з альтернативних джерел фінансування, які допомагають вижити закладу і допомогти хворим, коментують це так: «Украй знахабнілі лікарі дійшли до того, що беруть гроші за оформлення історії хвороби». А кого цікавить, що кожна картка пацієнта (ми оформляємо понад 15 тис. історій хвороб щороку, кожна з них — на 30-40 сторінок) — це закуплений папір, оплата роботи друкарні, на що МОЗ не виділяє жодної копійки. Так само нас не забезпечують коштами на прання білизни, харчування хворих, дезінфекцію, утримання лабораторій — лише витратні матеріали для них обходяться у 10 млн грн щороку. Наприклад, для забезпечення штучного кровообігу під час однієї операції проводиться 10 аналізів складу крові пацієнта на газовому аналізаторі, кожний такий аналіз коштує 12 дол. Аби Міністерство забезпечило нас всім необхідним, а ми при цьому намагалися б на чомусь заробити, тоді можна було б зрозуміти подібні претензії. Але сьогодні ми маємо менше «десятини» МОЗ на всі наші потреби і безпідставні звинувачення, які вражають своєю непрофесійністю, а чи й безпринципністю. Одне з останніх «відкриттів» «радників» МОЗ: мовляв, у нашому інституті 90% пацієнтів стентують удень, а не вночі, що свідчить про порушення протоколів і відтермінування часу проведення процедури! Та ми виконуємо її вже через 15 хвилин після того, як швидка привозить пацієнта, а коли вона це робить — залежить не від нас. Невже ми зацікавлені тримати інфарктного хворого з ночі до ранку, щоб він міг померти під час перебування в нашому закладі?! Більшої дурниці годі вигадати! Ми проводимо 2,5 тис. стентувань щороку і маємо вислуховувати «нотації» від людей, які взагалі не бачили ангіографа і не є фахівцями у цій галузі? Ситуація доведена до абсурду!

Вихід там, де ми його проторимо

Тож у відповідь на свої зауваження я вже нічого не очікую, окрім «комуністичного» сценарію: вишукування або вигадування компромату і як наслідок — відсторонення мене від посади. Під час першої зустрічі з Уляною Супрун я розповів їй про своє бачення реформування галузі протягом 3-4 років, щоб знизити інвалідність та смертність населення від серцевих захворювань. Я вважав це актуальним для України, опирався на досвід інших країн, куди мене запрошують оперувати хворих і де доводилося спостерігати результати вдалих реформ. Вочевидь, у нинішньої «креативної команди» зовсім інші плани. Поки що я не бачу логічного завершення історії нашого «спілкування», яким мав стати лише професійний діалог.

Чи може нині український лікар протистояти чиновникам? Ні. Система перетворила його на беззахисну істоту із зарплатою у 2-3 тис. грн, на яку він не може навіть відновити затрачені на роботі сили, не те що утримувати сім’ю. До того ж, будь-якого медика сьогодні можна «виз­нати» корупціонером. Це багаторічна тактика держави — робити з лікарів злидарів і злочинців, які «запускають руки» в кишеню хворого. Натомість сама держава гарантує безкоштовне лікування тільки на папері. Це найпростіший спосіб маніпулювати громадською думкою, щоб відволікати суспільство від реальних проблем у системі охорони здоров’я, передусім її катаст­рофічного недофінансування, яке вбиває і віт­чизняну галузь, і українських хворих. Крайніми ж визнано лікарів, які виживають на зарплату, у 2-3 рази меншу, ніж середня по країні, і від яких вимагають забезпечити європейський рівень послуг (без засобів для лікування, належного обладнання, інструментів, ліків). Рано чи пізно це спричинить соціальний вибух, бо «крайніх» не залишиться і туман розвіється. Соціальний вибух не омине й самих лікарів. Сьогодні вони пригнічені, залякані. Кожному з них є що втрачати: без роботи ти — ніхто, а, окрім лікувати, ми нічого не вміємо. Ми не пристосовані до іншого життя, особисто я впродовж 30 років вчився робити свою справу професійно і якісно. Але перед державною машиною під назвою МОЗ я безсилий. Бо коли тобі виділяють десяту частину від потреби, а потім приходять перевіряти, як же тут лікують людей, завжди можна знайти зачіпку для звинувачень.

Я отримую сотні листів і повідомлень про підт­римку від колег та пацієнтів, але це ж нічого не означає. Система може розчавити будь-якого лікаря, і ніхто його не зможе захистити — ні профспілка, ні трудовий колектив, ні люди, котрі нині обіймають високі посади, а раніше говорили, що цінують тебе. Особливо коли до керма державної машини допущено непрофесіоналів і піарників, які «кодують» громадську думку у вигідному їм руслі. Вчора я був чудовим менед­жером, сьогодні, коли висловив власну думку, відмінну від гасел МОЗ, виявився корупціонером, котрий закуповує ліки за завищеними цінами. Я ініціював аудит із цього приводу, і перевірка виявила, що все відбувалося законно — ліки прид­бані за цінами, які не перевищили граничних, затверджених Міністерством.

Тож усі керівники медичних закладів нині розуміють: зусилля і заслуги — ніщо, коли ти потрапив у немилість. За 10 останніх років наш інститут «з нуля» став кращою кардіохірургічною клінікою країни, яка досягла рівня провідних клінік Європи (за показниками летальності, післяопераційних ускладнень тощо). Але за один день її керівник став неугодним. Тому публічне мовчання колег — це страх перед нещадною системою, котра докладе всіх зусиль для пошуку скелетів у шафі, які сама ж туди й підкинула: забезпечити належне надання допомоги хворим за фінансування менше 10% — це завжди гра з вогнем.

У мене виникає питання: чиїми руками нинішня команда МОЗ втілюватиме реформи, якщо діалогу з лікарями вона не хоче? Сподівається на безправних і безсловесних рабів? То вони вже голосують проти — ногами. З нашого інституту 6 фахівців поїхали працювати в клініки Німеччини, Португалії, США, Великої Британії. Минулого року понад 7 тис. українських медиків виїхали за кордон, 2/3 випускників медичних вишів не працюють у галузі. У цьому полягає «економія» бюджетних коштів у державних масштабах? Не з того починаються реформи. Мало створити амбулаторії, якщо там нікому працювати. Мало «взяти за горло» лікарів — їм потрібно забезпечити належні умови праці й стимулювати матеріально. Мало проголосити «європейську медицину». Вона стане такою лише за умови рекомендованого ВООЗ фінансування — не менше 7,5% ВВП. І щоб запровадити через півроку страхову медицину, мало намалювати графік у презентації — потрібно знайти для цього кадровий, економічний і технічний потенціал (а про це МОЗ не дбає). Необхідно забезпечити клініки витратними матеріалами, обладнанням, створити умови для персоналу і пацієнтів. У нас же все навпаки — у наукових інститутах НАМН України нині склалася критична ситуація: через недофінансування суттєво скорочують штати (а це медична еліта, кандидати і доктори наук, академіки, люди, котрі знають, як робити медицину, лікувати тяжкі патології, і можуть навчити цьому інших). Такий підхід до «реформ» шокує. Напруга всередині галузі зростає, і куди виллється обурення, невідомо. Можливо, ми станемо свідками подій у Польщі 90-х років минулого століття, коли лікарі закрили лікарні на символічні замки і вимагали змінити ставлення до медицини.

Я спостерігав подібне і в Німеччині. Проте я не прихильник соціальних потрясінь, оскільки вони деструктивні. Хотілося б цивілізованого діалогу. Але чи можливий він з людьми, які ігнорують вимоги закону, запити представників Парламенту? МОЗ відмовляється надати народним депутатам договори і звіти по державних(!) закупівлях ліків. Невже це можливо в цивілізованій країні? Ви уявляєте таку ситуацію з парламентарями Бундестагу? Не кажу вже про платників податків, котрі в демок­ратичній державі також мають право знати, як влада розпоряджається бюджетними коштами, а мова йде про мільярди гривень.

Усі ми мріємо про входження в Європу. А що заважає будувати європейську державу в себе вдома, утверджувати європейські цінності у стосунках між владою і суспільством? Усе залежить від нас самих, якщо подолаємо комплекс меншовартості та страх.