Ми просто виконували своє завдання

Сьогодні, коли модель військової медицини набула вже чітких обрисів, про лікарсько-сест­ринські бригади при військових госпіталях майже не згадують. Але саме їх першими «кинули на амбразуру» — на Схід, де під час бойових дій на догоспітальному етапі надавали кваліфіковану медичну допомогу нашим необстріляним бійцям. Сотні врятованих життів захисників Вітчизни в перший рік війни — це насамперед заслуга лікарів і медсестер наз­ваних бригад.

З мирного життя — в окопи

Ще тоді, коли російський агресор простяг свої хижацькі щупальця до Криму, ми, військові медики, уже знали: воєнного конфлікту не уникнути. Свого часу, у мирні дні, при всіх госпіталях Міністерства оборони України були сформовані лікарсько-сестринські бригади швидкого реагування. Вони мали працювати у випадку надзвичайних ситуацій й відповідним чином були укомплектовані, зокрема за кожною закріплена бойова машина зі спеціальним обладнанням — наметами, столами, протигазами, біксами, сухожаровими шафами, інструментами тощо. Періодично ми проводили тренування, аби не втрачати бойових навичок, але потім, уже на фронті, усвідомили, що в умовах нинішньої гібридної і підступної війни настанови підручників із військової медицини минулого століття просто не діють. Тож доводилося набувати досвід у реальній ситуації — під свист куль і гуркіт артилерії.

Микола БОРИСЕНКО, начальник хірургічного відділення Полтавського військового госпіталю, підполковник медичної служби, лікар-хірург вищої категорії

Наша новенька необ’їжджена машина, що простояла на складах із вісімдесятих років, по дорозі в АТО час від часу виходила з ладу. Довелося зупинятися, лагодити мотор, і це в той час, коли ми перебували в годинній бойовій готовності! По прибуттю до місця дислокації відчули: тут уже все дихає фронтом, кругом танки, артилерія, колони військових…

У перші дні ми сповна пізнали хаос, плутанину, розгубленість, неузгодженість, нечіткість в усьому. От лунає команда: «Тривога!» — заводимо машину. Через годину отримуємо команду: «Відбій!» — вимикаємо двигун. І так усю ніч. Невиз­наченість, коли не знаєш, що буде далі, у такій ситуації — найтяжча.

У лікарсько-сестринській бригаді — два хірурги, лікар-анестезіолог, операційна медсестра, сестра-анестезист, водій. Періодично особовий склад бригади оновлювався: одні поверталися додому, інші їх міняли, потім знову відбувалася ротація.

Табір, де ми розташувалися, був огороджений, замаскований сітками. Спали в наметах. Пізніше, коли противник почав «прасувати» наші позиції з «Градів» та інших артилерійських установок, облаштовували бліндажі. Особисто я «спорудив» їх за понад 8 місяців аж п’ять. Прибуваємо на місце — окопуємося. І так всюди. Особливо важко було нашим жінкам — медсестрам Світлані Поліковській, Наталії Дугар, Наталії Журавель, Оксані Дунець, Людмилі Пазюченко, лікарям Олені Кардаш, Ельвірі Шевченко. У кожної вдома залишилися сім’я, діти. Чоловік Світлани, виряджаючи дружину на фронт, купив у Харкові за власний кошт кілька бронежилетів — для всіх дів­чат, а от каску знайшов тільки одну. І як було їй надягати ту каску, коли бойові подруги — без неї? Вояки вже на місці віддали медсестрам свої — такою були на фронті турбота і взаємопоміч.

Рятували бійців, як могли

Завдання лікарсько-сестринської бригади — надання першої медичної допомоги пораненим, сортування й відправлення тяжкопоранених до лікарень.

Одне з перших бойових хрещень — порятунок поранених на блокпосту в районі Добропілля. Ми отримали повідомлення про те, що в цьому місці відбувся бій і є багато постраждалих. Виїжджаємо й бачимо з десяток тяжкопоранених і безліч загиблих. Починаємо рятувати живих: накладаємо джгути, щоб спинити кровотечу, вводимо препарати від больового шоку, перев’язуємо. Серед бійців — молодий хлопець, поранений у голову і шию, який втратив багато крові. Негайно ставимо крапельницю, аби ввести кровозамінник і фізрозчин. Наш водій тримає флакони, а медсестра Наталія Дугар підключає систему. Вона зосереджена, зібрана, діє блискавично й уміло. І раптом в пораненого настає клінічна смерть! Лікар Сергій Макаренко негайно робить йому прямий укол адреналіну в серце — і хворий приходить до тями.

А бій, про який повідомили, що він закінчився, починається з новою силою. Полюють чотири снайпери — уже на медиків: для ворога немає нічого святого… Ми викликаємо військовий вертоліт, а той усе не з’являється. Лікарі та медсестри працюють під кулями, підміняючи один одного. А треба негайно евакуювати поранених, які вже отримали першу допомогу. І тоді підполковник медичної служби у відставці Віктор Крупінін (колишній начальник госпіталю, учасник бойових дій у гарячих точках Азербайджану та Югославії, мужня і самовіддана людина, яка поїхала в АТО за покликом серця) приймає рішення: вивезти їх на санітарній машині. Евакуювати змогли лише частину. Потім повернулися за рештою. Вивезти, на щастя, вдалося всіх. І, дякуючи Богові, самі залишилися живими. Чотири з половиною години тривав бій. А вертольота ми тоді так і не діждалися…

За героїзм, проявлений під час виконання цього бойового завдання, медсестру Наталію Дугар згодом було нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня, ще двоє лікарів бригади отримали медалі «Захисник Вітчизни».

Минуло багато місяців, і тут, у Полтавському військовому госпіталі, я зустрівся з одним із учасників тієї жахливої події, яку ми охрестили «Розстріляний блокпост». Цей хлопець отримав тоді тяжке поранення в руку, ми спинили на полі бою кровотечу, перев’язали й відправили в Авдіївську районну лікарню. Але, за його словами, тамтешні лікарі із тяжким пораненням не впоралися й перевели пацієнта… в Донецьку обласну лікарню. Руку довелося ампутувати, а сам воїн став заручником бойовиків. Та згодом його обміняли, і доліковувався звільнений українець уже в нашому закладі. Вважає: йому дуже пощастило, бо ще чимало наших військових залишається в полоні сепаратистів і російських найманців.

«Кіборги» — символ незламності духу

У зоні обслуговування нашої бригади таких блокпостів було десять, а коли нас перекинули в район Пісків, Авдіївки та Тоненького, довелося рятувати захисників Донецького аеропорту. І досьогодні точаться дискусії, чи доцільно було такою ціною утримувати цей об’єкт. Вважаю, що так, адже аеропорт мав не стільки стратегічне значення, скільки став символом незламності нашого бойового духу. Його оборона тривала з травня 2014 року по січень 2015-го. Напівроздягнені, часто без води й харчів, близько сотні українських вояків не тільки відчайдушно оборонялися, а й відважувалися ходити в контратаки. Наша лікарсько-сест­ринська бригада виїжджала туди, аби надати медичну допомогу цим героям. Як правило, військові вночі робили нам «коридор». Діставалися до місця під прикриттям нашої розвідки і снайперів. У бійців, яких потім назвуть кіборгами, найчастіше були уламкові та кульові поранення, траплялися черепно-мозкові травми, переломи кісток кінцівок, поранення м’яких тканин. Ми діяли, як завжди: спиняли кровотечу, виймали уламки, якщо це було можливо, накладали пов’язки, вводили знеболювальні препарати й антибіотики. Тяжких хворих доправляли в Курахівську або Червоноармійську районні лікарні. Звідти їх перевозили в Дніпропетровський військовий госпіталь. Деякі молоді хлопці з вогнепальними пораненнями кінцівок відмовлялися від госпіталізації — залишалися в аеропорту й ходили до нас на уколи. Ми вже мали тоді старенький «Мерседес» від волонтерів — «санітарку», як ми його називали. Щодня через наші руки проходили десятки поранених, а всього за неповні 9 місяців ми врятували життя сотням бійців.

Коли мені зараз говорять про наші героїзм і мужність, я відповідаю: «Ми просто виконували своє завдання». Сам уже мав досвід лікування бойових травм, який отримав у Респуб­ліці Ємен, а от жінкам і цивільним лікарям сприймати кров, смерть, страждання, муки поранених було неймовірно важко. Я нерідко чув від них, що вони почувають ся ніби в іншій реальності. От такою жорстокою і є вона — війна…

Удосконалювати армію і військову медицину треба й надалі

Здавалося б, проста істина: якщо держава не займається армією, то остання стає недієздатною. Так само і військова медицина. Ми ж 25 років не приділяли належної уваги цій державної ваги справі — боєздатності армії. Не дбали й про готовність до військового стану в сучасних умовах її лікарів. Добре, що на момент бойових дій на Сході в нас іще залишилися тямущі кадри військових із досвідом, що зародився і поширився волонтерський рух, що згуртувався на підтримку армії весь народ.

Сьогодні вже вибудувалася модель військової медицини: її поетапність, доцільність використання кадрів, медичне забезпечення, у 2015 році з’явилися перші мобільні госпіталі тощо. А от у перший рік вій­ни ми, військові лікарі, виконували роль і санітара, й інструктора, і медсестри. Хоча я як хірург вищої категорії набагато більше користі приніс би в операційній. Мабуть, через цю недосконалість у січні 2015 року Міністерство оборони й ухвалило рішення розформувати лікарсько-сестринські бригади.

Але вони відіграли велику роль у тому буремному 2014-му, бо прий­няли перший удар на себе. Сьогодні ж треба враховувати уроки минулого і наших перших військових поразок: і далі зміцнювати армію, удосконалювати її військові кадри, відновити діяльність військових кафедр у медичних вишах. Знаю, дещо вже робиться. Проте багато молодих, здібних хірургів хочуть служити в армії, виконуючи свої прямі лікарські обов’язки в операційній, але не мають для цього військового звання. Чому б для таких не організувати навчання при військово-медичній академії? І тоді був би сформований резерв патріотично налаштованих висококваліфікованих медиків, які сьогодні хочуть набути військово-лікарського досвіду в зоні АТО та забезпечити потреби медичної ланки нашої армії.

Держава, на мою думку, зобов’язана вирішувати ці актуальні кадрові питання. Систему військової медицини треба покращувати й далі, відшліфовувати всі її складові, підвищувати фаховий рівень, взаємозв’язок усіх ланцюгів, посилювати забезпечення, поліпшувати умови роботи. Це велика й копітка справа, але її виконання — запорука нашої боєздатності та безпеки України.

Андрій КОНДРАТЮК, спеціально для «ВЗ», м. Полтава